Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.03.2023 року у справі №607/18007/21
Постанова КЦС ВП від 24.03.2023 року у справі №607/18007/21

Постанова

Іменем України

24 березня 2023 року

м. Київ

справа № 607/18007/21

провадження № 61-12359св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Братівник Ігор Васильович, на ухвалу Тернопільського апеляційного суду

від 07 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Парадюк Т. С., Дикун С. І., Храпак Н. М., у справі запозовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 (громадянин Республіки Польща) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 12 листопада 2018 року ОСОБА_1 , який здійснює підприємницьку діяльність у Республіці Польща, та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець зобов`язався продати покупцеві обумовлений товар, а покупець зобов`язався прийняти товар та здійснити його оплату 12 листопада 2018 року за ціною 22 317,12 злотих.

Вказує, що позивач виконав свої зобов`язання перед відповідачем, передавши йому товар, а останній його прийняв. Зазначає, що факт існування між сторонами договірних правовідносин та передачі продавцем товару, обумовленого договором, покупцеві підтверджується рахунком-фактурою (FAKTURA VAT) від 12 листопада 2018 року № 2/11/2018, що виставлено покупцем та підписано відповідачем.

04 жовтня 2019 року між сторонами повторно укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець зобов`язався продати покупцеві товар, а покупець зобов`язався прийняти товар та здійснити його оплату не пізніше 18 жовтня 2019 року за ціною 6 801,4 злотих.

Позивач зазначає, що виконав свої зобов`язання перед відповідачем, передавши йому товар, а останній його прийняв. Факт існування між сторонами договірних правовідносин та передачі продавцем товару, обумовленого договором, покупцеві підтверджується рахунком-фактурою (FAKTURA VAT) від 04 жовтня 2019 року № 1/10/2019, що виставлено покупцем та підписано відповідачем.

Позивач вважає, що внаслідок невиконання відповідачем умов договорів купівлі-продажу у відповідача виникла перед позивачем заборгованість, що становить 31 448,58 злотих, яка складається з: 22 317,12 злотих заборгованості за договором купівлі-продажу від 12 листопада 2018 року та 3 % річних за користування чужими коштами в період із 13 листопада 2018 року до 01 жовтня 2021 року у розмірі 1 931,49 злотих; 6 801,41 злотих заборгованості за договором купівлі-продажу від 04 жовтня 2019 року та 3 % річних за користування чужими коштами в період із 19 жовтня 2019 року до 01 жовтня 2021 року у розмірі 398,56 злотих, а також понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області

від 05 липня 2022 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 22 317,12 злотих за договором купівлі-продажу за рахунком-фактурою (FAKTURA VAT)

від 12 листопада 2018 року № 2/11/2018.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 6 801,41 злотих згідно із договором купівлі-продажу за рахунком-фактурою (FAKTURA VAT)

від 04 жовтня 2019 року № 1/10/2019.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1 949,23 грн сплаченого судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що доказів здійснення оплати грошових коштів за придбаний товар відповідачем на користь позивача матеріали справи не містять, що дає підстави вважати доведеною обставину невиконання ОСОБА_2 зобов`язання перед ОСОБА_3 .

Водночас суд вважав відсутніми підстави для стягнення з відповідача 3 % річних за користування чужими коштами у зв`язку із невиконанням умов договору із тих підстав, що оскільки рахунок-фактура не вважається правочином, а є документом, що підтверджує наявність між сторонами договірних зобов`язань, а матеріали справи інших доказів щодо умов договору купівлі-продажу не містять, то суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання покупцем сторонами не погоджено та згідно із статтею 530 ЦК України строк виконання зобов`язання настав у момент пред`явлення вимоги продавця до покупця.

Крім того, відповідач не спростував належними та допустимими доказами ту обставину, що рахунок-фактура (FAKTURA VAT) від 12 листопада 2018 року № 2/11/2018 та рахунок-фактура (FAKTURA VAT) від 04 жовтня 2019 року № 1/10/2019 підписані власноруч не ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області

від 05 липня 2022 року скасовано. Провадження у справі закрито.

Роз`яснено ОСОБА_1 про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ухвали звернутися до суду із заявою про направлення справи до Господарського суду Тернопільської області. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

Ухвала мотивована тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тому рішення суду підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 та частин першої, другої статті 377 ЦПК України, оскільки на момент подачі позову сторонами у цій справі є фізичні особи-підприємці, а спір між ними виник із підстав витрат, здійснених у результаті підприємницької діяльності, тому справа відноситься до юрисдикції господарського суду.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У грудні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Братівник І. В.,звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати вказану ухвалу та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник вказує обставини, визначені частиною другою статті 389 ЦПК України.

Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав значення тій обставині, що хоча апеляційна скарга містить інформацію стосовно того, що відповідач на момент вчинення правочину зареєстрований як фізична

особа-підприємець, проте не вказується на те, що саме правовідносини, що виникли між сторонами, характеризуються як господарські. Відповідачем не надано, а судом не здобуто доказів того, що рахунки-фактури, що містяться в матеріалах справи, внесені фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 до відповідних реєстрів бухгалтерського обліку, що б свідчило про придбання майна покупцем як фізичною особою-підприємцем з метою ведення підприємницької діяльності.

Окрім того, з урахуванням норми статті 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом, отже, використання ним цього майна в цілях підприємництва в подальшому не суперечить цивільному законодавству України та не надає такому правочину ознак господарсько-майнового.

Щодо проведення розрахунків у безготівковій формі зазначає, що сам по собі факт погодження сторонами розрахунків у безготівковій формі не може свідчити, що обидві сторони правочину діяли як суб`єкти господарювання, оскільки жодним нормативно-правовим актом України не встановлена заборона проведення безготівкових розрахунків між суб`єктами господарювання та фізичними особами.

Підсумовуючи вищезазначені обставини, на думку позивача, вбачається, що на момент вчинення правочинів між сторонами, ОСОБА_2 не значиться у розрахункових документах як фізична особа-підприємець, отже, договір ним укладено як фізичною особою, що виключає належність цих правовідносин до господарських та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Судом апеляційної інстанції також помилково зроблено висновки стосовно того, що правочини, укладені між сторонами, носять господарсько-майновий характер, оскільки докази на підтвердження використання майна в господарських цілях матеріали справи не містять.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Колцуняк Ю. В., просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу № 607/18007/21 з Підволочиського районного суду Тернопільської області.

У січні 2023 року справа № 607/18007/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно із рахунком-фактурою (FAKTURA VAT)

від 12 листопада 2018 року № 2/11/2018 Bronislav Wodecki передав ОСОБА_2 товар - прості свічки настільні різних кольорів, вагою 50 грамів кожна у кількості 4,23 тонни вартістю 22 317,12 злотих, що підтверджується підписами сторін на документі. У рахунку-фактурі зазначено, що розрахунок за товар слід проводити шляхом безготівкового перерахунку коштів на рахунок позивача НОМЕР_1 , відкритий у Santander Bank Polskа.

Також матеріали справи містять рахунок-фактуру від 04 жовтня 2019 року (FAKTURA VAT) № 1/10/2019 із якого встановлено, що ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 товар - свічки настільні кручені різних кольорів у кількості 17 280,00 штук вартістю 6 801,41 злотих, що підтверджується наявними на документі підписами сторін. У рахунку-фактурі зазначено, що розрахунок за товар слід проводити шляхом безготівкового перерахунку коштів на рахунок позивача НОМЕР_1 , відкритий у Santander Bank Polskа.

У суді апеляційної інстанції встановлено, що на момент укладення договорів сторони були і є фізичними особами-підприємцями, що підтверджується копіями центрального реєстру та інформації про економічну діяльність Республіки Польща - ОСОБА_3 та витягу з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, в яких вказано, що одним із видів їх діяльності є торгівля товарами.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтями 124 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Статтею 42 Конституції України визначено, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це ж право закріплене й у статті 50 ЦК України, відповідно до якої право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Частиною другою статті 50 ЦК України визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Статтею 1 ГК України визначено, що цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями (статті 2 3 ГК України).

Отже, фізична особа, яка виявила бажання реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання.

Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19).

У суді апеляційної інстанції встановлено, що на момент укладення договорів сторони були і є фізичними особами-підприємцями, що підтверджується копіями Центрального реєстру та інформації про економічну діяльність Республіки Польща та витягом із Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, в яких вказано, що одним із видів їх діяльності є торгівля товарами.

Тобто, у справі, що переглядається спір виник між двома суб`єктами підприємницької діяльності щодо неналежного виконання умов договорів купівлі-продажу товарів.

Аналізуючи характер спірних правовідносин сторін, а також наявність між сторонами господарських відносин, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що як за суб`єктним складом, так і виходячи зі змісту спірних правовідносин, між сторонами виник спір щодо здійснення господарської діяльності, а отже, підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального Закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що вона є необґрунтованою, правильне застосовування норм процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності ухвали Тернопільського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року.

Таким чином, доводи касаційної скарги заявника, що стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст ухвали апеляційного суду з точки зору застосування норм права, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом постановлено оскаржуване рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній ухвалі, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин у процесуальному сенсі.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості.

Верховним Судом не встановлено порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які є підставою для обов`язкового скасування оскаржуваного судового рішення.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми процесуального права та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржену ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Братівник Ігор Васильович, залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко