Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.04.2019 року у справі №344/6360/17

Постанова

Іменем України

04 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 344/6360/17

провадження № 61-7135св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

секретаря судового засідання- Лісніченко Л. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5,

третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету

Івано-Франківської міської ради,

за участі:

представника позивача - ОСОБА_2,

представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5,

розглянув у відкритому судовому засіданні у приміщенні Верховного Суду (проспект Повітрофлотський, 28, м. Київ) касаційні скарги ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 20 листопада 2018 року у складі судді Антоняка Т. М. та постанову

Івано-Франківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Ясеновенко Л. В., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В. та

ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду

від 27 лютого 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3,

ОСОБА_4, третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визнання незаконним утримування неповнолітньої дитини на території України та повернення неповнолітньої дитини до місця постійного проживання у Італійську Республіку.

Позовна заява мотивована тим, що вона постійно проживає в Італійській Республіці, де ІНФОРМАЦІЯ_1 під час спільного проживання з

ОСОБА_3 у них народився син ОСОБА_6.

У липні 2015 року ОСОБА_3 забрав сина на відпочинок до Сардинії, однак до початку навчального року не повернув дитину до м. Брешії для продовження навчання, та разом з ОСОБА_4, яка є дружиною

ОСОБА_3, забрали дитину та виїхали на проживання до України.

Вказувала, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без її згоди незаконно перемістили сина з місця постійного проживання в Італії, де він народився та проживав до дев'яти років, чим було порушено її право піклування про дитину.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним утримування на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4; повернути неповнолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання його матері ОСОБА_1:

АДРЕСА_1; якщо рішення не буде виконане у добровільному порядку, зобов'язати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передати неповнолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, матері ОСОБА_1, що проживає за адресою: АДРЕСА_1, для забезпечення повернення дитини на територію Італійської Республіки; покласти витрати, пов'язані з поверненням неповнолітньої дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Італійської Республіки, на ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 20 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем факту протиправного переміщення дитини та відсутності передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року підстав для повернення дитини. Крім того, суд врахував думку дитини щодо місця проживання та те, що дитина адаптувалась у новому середовищі і повернення дитини до іншої держави не буде відповідати її інтересам.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_2, задоволено частково. Рішення Івано-Франківського міського суду

Івано-Франківської області від 20 листопада 2018 року в частині відмови у позові щодо визнання незаконним утримування дитини скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Визнано незаконним утримування на території України ОСОБА_3 неповнолітньої дитини ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1. У решті рішення суду залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що оскільки

ОСОБА_6 народився в Республіці Італія, постійно проживав з матір'ю та навчався там у початковій школі, мати піклувалась про свого сина, а також враховуючи те, що мати надала дозвіл синові поїхати з батьком на час канікул і до початку навчання у школі ОСОБА_3 не повернув сина до місця постійного проживання, колегія суддів апеляційної інстанції вважала, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що немає підстав вважати утримування ОСОБА_3 неповнолітньої дитини ОСОБА_6 на території України незаконним.

При таких обставинах справи колегія суддів дійшла висновку про те, що у розумінні статей 3,5 Конвенції 1980 року утримування дитини ОСОБА_3 на території України без згоди ОСОБА_1 є протиправним і ОСОБА_3 порушує права ОСОБА_1 на піклування про дитину.

Разом з тим, колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що за останні три роки проживання в Україні дитина виявляє виражені ознаки сприятливого адаптування до умов проживання із батьком, відвідує різноманітні гуртки, має друзів, захоплення, за нею здійснюється належний догляд, відбулася зміна мови спілкування і це свідчить про те, що дитина прижилася в Україні. А тому існує серйозний ризик того, що повернення дитини поставить під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпні обставини, тому рішення суду першої інстанції про відмову у поверненні неповнолітнього ОСОБА_6 до Італії суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у квітні 2019 року,

ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду в частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у квітні 2019 року, ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права, просили скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2.

У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визнання незаконним утримування неповнолітньої дитини на території України та повернення неповнолітньої дитини до місця постійного проживання у Італійську Республіку призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 мотивована тим, що випадок із переміщенням ОСОБА_6 його батьком із Італії до України, який мав місце у 2015 році, та подальше утримування дитини на території України регламентується нормами Конвенції 1980 року. Такі рішення й дії батька дитини були свавільними та протиправними, вони порушували права як матері, так і малолітньої дитини, і вони не повинні в подальшому (навіть зі спливом значного часу) отримувати визнання чи легалізації, а швидке повернення дитини до місця свого постійного проживання є метою Конвенції 1980 року і презюмується як таке, що становить найбільший інтерес для дитини.

При цьому, Конвенція 1980 року обумовлює й можливість прийняття протилежного рішення (тобто, про відмову в поверненні дитини), однак, для цього визначене вичерпне коло виняткових обставин. Існування таких обставин повинно бути доведено та обґрунтоване саме стороною, яка заперечує проти повернення дитини, тобто відповідачами. Однак, ані

ОСОБА_3, ані ОСОБА_4 не довели жодним чином існування тих обставин, які є перешкодами у задоволенні позову, натомість вдалися до доказування обставин, що не є істотними при вирішенні такого спору та не входять до предмета доказування у справі такої категорії.

Судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи не було враховано зазначених приписів чинного національного та міжнародного законодавства, суди мотивували свої рішення обставинами, які не мають значення для вирішення цього спору, такі рішення базовані здебільшого на домислах, голослівних тезах та ґрунтується на побічному аналізі справи, з наданням безпідставних переваг стороні відповідачів.

Касаційна скарга ОСОБА_3, подана представником - ОСОБА_5, мотивована тим, що позивачка надала згоду на вивезення дитини за межі Італії, для чого вручила неповнолітньому документи і надалі чітко знала, що її син перебуває з батьком в Україні, і жодних претензій з цього приводу не висловлювала. Заяви позивачки до поліції носили виключно декларативний характер і не були обґрунтовані дійсними фактами. Щодо домовленостей про повернення сина до початку навчального року, то такі твердження є голослівними і нічим не підтверджені. Позивачка не підтвердила факту належності постійного місця проживання в Італії, а надала суду лише копію витягу з договору найму жилого приміщення з терміном дії договору

по 30 квітня 2014 року. Відомості про розмір плати за найм житла - відсутні. А відтак із змісту витягу не можливо встановити усі істотні умови використання житла, що вказує на неналежність доказу. Позивачка жодним чином не підтверджує фінансової спроможності утримувати себе і дитину, зазначаючи при цьому, що працює хатньою працівницею і не вказує про дійсні доходи. Позивачка впродовж усього часу, будучи громадянкою України, як і її син, та перебуваючи під правовим захистом держави не зверталася до консульських установ України, розташованих в Італії, з приводу розшуку сина.

Думка неповнолітнього ОСОБА_6 щодо його проживання з батьком була з'ясована в ході виконання відповідних функцій службою у справах дітей так і безпосередньо в ході судового розгляду цієї справи та за відсутності стороннього впливу обох сторін спору та участі педагога і психолога. Думка дитини була повністю усвідомленою, обґрунтованою, вільною і зрозумілою, факти викладені дитиною послідовно і логічно та з огляду на вік та сприйняття не викликають жодного сумніву.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшоввідзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, у якому вона просила вказану касаційну скаргу відхилити.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до копії свідоцтва про народження, перекладеного з італійської на українську мову, виданого 23 лютого 2006 року Відділенням управління демографії комуни міста Брешії, ОСОБА_6 народився

ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Брешії, провінція Брешія Італійська Республіка. Батьками дитини є: батько - ОСОБА_3, мати - ОСОБА_1 (а. с. 34-35, т. 1).

Довідкою Генерального консульства України в Мілані від 05 вересня

2014 року № 39 підтверджено, що ОСОБА_6, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Брешія (Італійська Республіка), є громадянином України відповідно до статті 7 Закону України "Про громадянство" (а. с. 38, т. 1).

Відповідно до копії інформації від 27 травня 2017 року інвестигаційна контора, провівши розслідування, встановила, що ОСОБА_1 проживає у

АДРЕСА_1 у квартирі площею 85 кв. м, яку винаймає в АЛЕР (Ломбардська компанія житлових будівель) м. Брешія, це підтверджується контрактом, підписаним 27 квітня 2010 року. Засвідчується, що пані ОСОБА_1 регулярно сплачує орендну плату за квартиру. Стосовно економічних можливостей зазначається, що ОСОБА_1 працює у пана ОСОБА_7 як хатня працівниця. Ці трудові відносини врегульовані контрактом, підписаним 01 липня 2015 року, згідно якого пан ОСОБА_7 найняв пані ОСОБА_1 на роботу з погодинною оплатою робочого часу (а. с. 97-99, т. 1).

ОСОБА_6 постійно проживав у Італії та відвідував початкову школу Каліні м.

Брешії протягом 2012/2013,2013/2014,2014/2015 навчальних років.

ОСОБА_1 піклувалась про сина, завжди супроводжувала його до школи та забирала зі школи, а також відвідувала всі заходи, організовані батьківським комітетом, що підтверджується листом батьківського комітету початкової школи Каліні (а. с. 23, т. 1).

У липні 2015 року ОСОБА_3 разом з сином ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, виїхали з Італійської Республіки в Україну

(а. с. 223-224, т. 1).

ОСОБА_1 дозволила ОСОБА_3 забрати сина з собою на період канікул ОСОБА_6, однак з умовою повернення останнього за місцем проживання до м. Брешія до початку навчального року.

Оскільки на початку вересня 2015 року ОСОБА_3 не повернув дитину до Італійської Республіки, ОСОБА_1 15 вересня 2015 року звернулась до головного управління поліції м. Брешія із заявою, у якій вказала про обставини перебування дитини з батьком та відсутність можливості спілкуватись з дитиною, та просила притягнути до відповідальності осіб, з якими перебуває її дитина. Пізніше ОСОБА_1 неодноразово подавала до поліції заяви, у яких зазначала про відому їй інформацію щодо можливого місця перебування її сина (а. с. 9,15,26,29,44,49,54,59,64,91, т. 1).

ОСОБА_6 проживає разом з батьком ОСОБА_3 та його другою дружиною ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2. ОСОБА_6 навчається у 5 класі Микитинецької загальноосвітньої школи.

Згідно інформації щодо участі батьків у вихованні та психодіагностичного обстеження щодо вивчення рівня міжособистісних відносин ОСОБА_6 у сімейному середовищі, наданої Микитинецькою загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Івано-Франківської міської ради від 03 жовтня 2017 року за № 192, хлопчик не проявляє тривожності, називає не рідну маму - мамою, оскільки вона зуміла стати для нього справжньою підтримкою та опорою. Про рідну маму ОСОБА_1 хороших відгуків не розповідає (а. с. 186, т. 1).

Відповідно до висновку про умови проживання для малолітньої дитини ОСОБА_6 за адресою:

АДРЕСА_2 від 24 листопада 2017 року № 1020 згідно акта обстеження умов проживання від 11 жовтня 2017 року, складеного працівником служби, спільно з інспектором Івано-Франківського міського відділу поліції, провідним спеціалістом Івано-Франківського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, методистом департаменту освіти та науки, лікарем-педіатром міської дитячої клінічної лікарні умови проживання для малолітньої дитини ОСОБА_6 є задовільні.

Хлопчик має місце для сну та навчання, ігор в окремій кімнаті, яка облаштована меблями. В кімнаті зроблено євроремонт, чисто та прибрано. Умови проживання для малолітньої дитини ОСОБА_6 за місцем його фактичного проживання:

АДРЕСА_2 є задовільними (а. с. 179-181, т. 1).

За змістом протоколу бесіди з дитиною від 11 грудня 2017 року, проведеної працівниками служби у справах дітей виконавчого комітету

Івано-Франківської міської ради в ході бесіди з'ясовано думку ОСОБА_6,2006 року народження. Зі слів хлопчика він проживає з батьком ОСОБА_3 за адресою:

АДРЕСА_2 подобається навчатись у Микитинецькій загальноосвітній школі, він має багато друзів, захоплюється футболом. Зі слів хлопчика він не хоче спілкуватися з мамою ОСОБА_1 та не має бажання повертатися до Італії. ОСОБА_6 зазначає, що йому добре з татом ОСОБА_3, з мамою ОСОБА_4 та сестрою (а. с. 187, т. 1).

Судами встановлено, що ОСОБА_6 більше трьох років проживає в Україні зі своїм батьком і новою сім'єю; дитина прижилася у своєму новому середовищі; за дитиною здійснюється належний догляд; у дитини є друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв'язки; відбулася зміна мови спілкування.

Ці факти підтверджуються: висновком виконавчого комітету

Івано-Франківської міської ради про умови проживання ОСОБА_6 по АДРЕСА_2, інформацією Микитинецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів щодо участі батьків у навчанні та вихованні дитини, інформацією Микитинецької загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів про психодіагностичне обстеження щодо вивчення міжособистісних відносин ОСОБА_6 у сімейному середовищі, протоколом бесіди з дитиною, під час якої ОСОБА_6 висловив думку про бажання проживати з батьком та новою сім'єю та відсутність бажання повертатись до Італії (а. с. 180,185,186,187, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2,

ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задоволенню не підлягають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка набула чинності для України з 01 вересня 2006 року, а у відносинах України з Італією - з 01 березня 2007 року, переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Статті 3,12,13,20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт "а" частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт "b" частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові щодо визнання незаконним утримування дитини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки мати надала дозвіл синові поїхати з батьком на час канікул і до початку навчання у школі, а

ОСОБА_3 без згоди матері виїхав з дитиною в Україну і не повернув сина до місця постійного проживання, то у розумінні статей 3,5 Конвенції

1980 року утримування дитини ОСОБА_3 на території України без згоди ОСОБА_1 є протиправним і ОСОБА_3 порушив права ОСОБА_1 на піклування про дитину.

Посилання касаційної скарги ОСОБА_3, поданої представником - ОСОБА_5, про те, що ОСОБА_1 надала йому дозвіл на виїзд з дитиною до України суд не приймає до уваги, оскільки, як встановлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 дозволила ОСОБА_3 забрати сина з собою на період канікул ОСОБА_6, однак з умовою повернення останнього за місцем проживання до м. Брешія до початку навчального року.

Залишаючи рішення суду першої інстанції в іншій частині без змін, колегія суддів обґрунтовано погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що за останні три роки проживання в Україні дитина виявляє виражені ознаки сприятливого адаптування до умов проживання із батьком, відвідує різноманітні гуртки, має друзів, захоплення, за нею здійснюється належний догляд, відбулася зміна мови спілкування і це свідчить про те, що дитина прижилася в Україні. Рішення міського суду про відмову у поверненні неповнолітнього ОСОБА_6 до Італії є обґрунтованим, оскільки з моменту переміщення дитини і до моменту пред'явлення позову пройшло близько 22 місяців, дитина прижилась у новому середовищі і заперечувала проти повернення до Італії.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 про те, що відповідачі не подали доказів на підтвердження того, що дитина вже досягла того віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку щодо місця проживання, та відсутність доказів того, що надані

ОСОБА_6 свідчення є вільними і відповідають його внутрішній волі, є необґрунтованими, оскільки з дитиною була проведена бесіда практикуючим психологом, думка дитини була заслухана в суді першої інстанції, де ОСОБА_6 давав пояснення без присутності батька. Станом на сьогоднішній день дитина більше чотирьох років проживає в Україні та прижилась у новому середовищі, а, отже, примусове повернення дитини всупереч її волі до Італії не становить найбільший інтерес для дитини.

Інші доводи касаційних скарг не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини 1 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо клопотання про повернення судового збору

У вересні 2019 року до Верховного суду надійшло клопотання ОСОБА_1, подане представником - ОСОБА_2, про повернення сплаченого судового збору за подання вказаної касаційної скарги у розмірі 1 280 грн на підставі пункту 14 частини 2 статті 3 та пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір".

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Посилання заявника у клопотанні на те, що вона звільнена від сплати судового збору згідно із пунктом 14 частини 2 статті 3 Закону України "Про судовий збір" колегією судів не приймається до уваги, оскільки вона звернулася з позовом про визнання незаконним утримування відповідачами на території України неповнолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повернення його до місця постійного проживання у Італійську Республіку за адресою проживання матері, тобто спір виник у зв'язку із здійсненням її батьківських прав та інтересів, пов'язаних з участю у вихованні дитини, і позивачем у справі є саме ОСОБА_1.

Керуючись пунктом 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1, поданого представником - ОСОБА_2, про повернення сплаченого судового збору за подання касаційної скарги ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 20 листопада 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року.

Касаційні скарги ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 20 листопада 2018 року у нескасованій при апеляційному перегляді частині та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович