ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 756/10603/17

провадження № 61-11437св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду

м. Києва від 1 лютого 2019 року і додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 лютого 2019 року, ухвалені у складі судді Диби О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Соколової В. В., Андрієнка А. М., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про виключення запису про батька з актового запису про народження дитини.

В обґрунтування позову зазначив, що на момент реєстрації 5 серпня 2003 року шлюбу з ОСОБА_2 остання перебувала у шлюбі з квітня 2001 року з ОСОБА_3 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві 25 лютого 2016 року актовий запис про шлюб, складений 5 серпня 2003 року, анульовано на підставі статті 39 СК України.

У позивача виникли сумніви щодо факту його біологічного батьківства відносно ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_2.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 27 лютого 2018 року позовні вимоги в частині виключення відомостей про батьківство

ОСОБА_1 з актового запису про народження ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, залишено без розгляду за заявою ОСОБА_1.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 1 лютого 2019 року відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підстав пропуску строку, встановленого статтею 56 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) звернення до суду з позовом, який є преклюзивним, і підстав для його поновлення немає.

Додатковим рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 25 лютого

2019 року стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 9 000 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 27 травня 2019 року рішення Оболонського районного суду міста Києва від 1 лютого 2019 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 пропустив позовну давність на оспорювання запису про батьківство, встановлену статтею 56 КпШС України; суд першої інстанції ухвалив справедливе рішення, виходячи з інтересів дитини, принципів справедливості, добросовісності та розумності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 1 лютого 2019 року і додаткове рішення цього суду від 25 лютого

2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій є незаконними та необґрунтованими, прийнятими з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що мотивувальна частина рішення суду першої інстанції не містить фактичних обставин, встановлених судом, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, мотиви відхилення доказів судом, оцінку доказів.

На думку заявника, судами порушено статтю 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод, за змістом якої втручання державного органу, зокрема, суду у приватне життя особи повинно бути обґрунтованим та виправданим.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, застосувавши статтю 56 КпШС України, не вирішив питання про поважність причин пропуску строку, зазначивши, що даний строк є преклюзитивним і не може бути поновленим, оскільки діє як відповідальність (санкція) за несвоєчасне звернення до суду.

Таке, як вважає заявник, суперечить частині шостій

статті 136 Сімейного кодексу України (далі - СК України), яка встановлює, що до вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.

Вважає, що суди попередніх інстанцій застосували статтю 58 Конституції України як норму прямої дії частково, не звернувши уваги, що закони та інші нормативно-правові акти мають зворотню дію в часі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 11 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судом першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 6 вересня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 здійснили обряд вінчання.

5 серпня 2003 року ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, про що відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції м. Києва складено актовий запис за № 967.

ОСОБА_2, вступаючи 5 серпня 2003 року у шлюб з ОСОБА_1, перебувала з 2001 року з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, який не був припинений.

25 лютого 2016 року Оболонським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві анульований актовий запис № 967 від 5 серпня 2003 року про шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_3, зареєстрований 6 квітня

2001 року, визнано недійсним.

ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_4, у свідоцтві про народження якого батьком записаний ОСОБА_1, матір'ю - ОСОБА_2.

Про внесення до актового запису про народження ОСОБА_4 запису щодо позивача як батька дитини позивачу стало відомо 9 грудня 2003 року - в день реєстрації народження дитини.

ОСОБА_1 достеменно стало відомо про те, що він не є біологічним батьком ОСОБА_4 у вересні 2016 року за результатом аналізу ДНК від 16 вересня

2016 року, з якого суди встановили, що можливість біологічного батьківства

ОСОБА_1 по відношенню до ОСОБА_4 повністю виключена.

Відповідно до висновку експерта Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи від 15 грудня 2017 року № 338 вирішити питання біологічного батьківства ОСОБА_1 по відношенню до ОСОБА_4 неможливо у зв'язку з тим, що ОСОБА_4 для відбору зразка крові доставлений не був.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду

міста Києва із заявою про поновлення строку звернення до суду з позовом на підставі статті 56 КпШС України, частини 6 статті 136 СК України.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Пунктом 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 5 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 5 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 5 січня 2020 року № 460 IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 пропущено строк звернення до суду з цим позовом, встановлений статтею 56 КпШС України, підстав для поновлення якого немає.

Суд апеляційної інстанції вважав правильною відмову суду першої інстанції у задоволенні позову, обґрунтовану пропуском позовної давності.

Проте повністю з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна.

У частинах 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, серед іншого, має бути зазначено доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (стаття 382 ЦПК України).

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Переглядаючи справу щодо спору, який виник між сторонами, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правильне визначення судом першої інстанції характеру спірних правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення також в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 7).

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня

2006 року "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" роз'яснено, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина 1 статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що спірний актовий запис № 2458, згідно якого батьком дитини записано ОСОБА_1, здійснено 9 грудня 2003 року, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення КпШС України, чинні на час їх виникнення, тобто на час вчинення оспореного актового запису.

Такий висновок судів першої та апеляційної інстанцій є правильним і узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах

від 17 вересня 2018 року у справі № 757/36468/16-ц та від 19 грудня 2018 року у справі № 336/2362/16-ц, відступати від яких касаційний суд підстав не має.

Доводи заявника щодо часткового застосування судами попередніх інстанцій статті 58 Конституції України як норми прямої дії є безпідставними.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з положень статті 56 КпШС України та доведення факту обізнаності позивача щодо внесення відповідного запису про його батьківство до актового запису про народження дитини з моменту вчинення такого запису.

Разом з тим, вважаючи строк, встановлений статтею 56 КпШС України, преклюзивним, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для встановлення поважності причин пропуску строку звернення до суду.

Згідно з частиною першою статті 56 КпШС України особа, записана як батько або як мати дитини в книзі записів народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 15 постанови від 12 червня

1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки перебіг встановленого статтею 56 КпШС України річного строку на оспорювання батьківства починається з того часу, коли особа, яка з її відома записана батьком дитини, дізналася або повинна була дізнатися про вчинення запису, та обставина, що особа, з відома якої вчинено запис, дізналася, що вона не є батьком дитини після закінчення цього строку, не змінює порядок його обчислення, але може бути врахована при вирішенні питання щодо поважності причин пропуску строку.

Відповідно до статті 9 КпШС України на вимоги, що випливають із шлюбних та сімейних відносин, позовна давність не поширюється, за винятком випадків, коли строк для захисту порушеного права встановлено законодавством України.

Статтею 10 КпШС України визначено, що у випадках, передбачених

статті 58 Конституції України, позовна давність застосовується судом відповідно до цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі статтею 75 ЦК Української РСР застосування позовної давності є обов'язковим, тому позовна давність застосовується, зокрема, судом, незалежно від заяви сторін.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини як джерела права.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЕСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.

У рішенні ЄСПЛ від 24 листопада 2005 року у справі "Shofman v. Russia", справа № 74826/01, Високий суд дійшов висновку про порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у справах, що стосуються чоловіка, який бажає порушити позовне провадження по оскарженню свого батьківства дитини, народженої в шлюбі; Європейський Суд раніше залишив відкритим питання, чи стосується провадження у спорах про батьківство "сімейного життя" того чи іншого заявника, встановивши, що в будь-якому випадку вирішення питання про правові відносини батька з його можливим дитиною стосується "приватного життя" батька.

У вказаному рішенні ЄСПЛ зробив висновок про те, що встановлення терміну давності щодо можливості порушення позову про батьківство може бути виправдане прагненням домогтися правової визначеності в сімейних відносинах і захистити інтереси дитини. До сих пір Європейському Суду доводилося розглядати тільки такі справи, в яких з першого дня життя дитини заявник напевно знав або мав підстави припускати, що він не був батьком цієї дитини,

але - з огляду на причин, що не мають відношення до закону, - не робив ніяких кроків, щоб оспорити своє батьківство в межах встановленого законом терміну (див. акти Суду у справах "Йилдирим проти Австрії" [Yildirim v. Austria] і "Расмюссен проти Данії" [Rasmussen v. Denmark]).

Та обставина, що заявнику не дали можливості відмовитися від батьківства, тому що він не виявив, що він міг і не бути батьком дитини, поки не пройшло більше одного року після того, як він дізнався про його народження, не було пропорційно по відношенню до переслідуваної державою законної мети. Отже, незважаючи на широкі межі розсуду держави, вона не забезпечила в даному випадку поваги до права заявника на його приватне життя.

У справі "Romanov v. Russia" № 76594/11, рішення від 9 липня 2019 року, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що така негнучка тимчасова межа не може вважатися "необхідною у демократичному суспільстві", оскільки вона не дозволяє брати до уваги конкретні обставини справи та побажання зацікавлених сторін, і тому не може забезпечити справедливий баланс між спільними інтересами захисту правової визначеності сімейних відносин і права зареєстрованого батька на те, щоб його батьківство було оскаржено в світлі біологічних доказів. Тому це є несумісним із зобов'язанням забезпечити ефективну "повагу" до приватного і сімейного життя.

Відхиливши клопотання заявника як обмежене за часом, обласний суд обмежився його оцінкою, встановивши, що заявник подав позов про оспорювання батьківства більш, ніж через рік після того, як він був зареєстрований батьком після його визнання батьківства. Більш того, він безпосередньо і буквально застосовував статтю 49 Кодексу РРФСР про шлюб та сім'ю, яка була сформульована в жорстких виразах, не допускаючи жодних винятків з однорічного терміну і не залишаючи місця для оцінки того, чи мав зареєстрований батько підстави сумніву в його батьківстві або дійсно знав, що він не був біологічним батьком в момент реєстрації його батьківства (див. "AL проти Польщі", де національні суди встановили, що заявник визнав його батьківство в повне усвідомлення того, що він, можливо, не був біологічним батьком; див. також "Phinikaridou проти Кіпру", № 23890/02, № 63,20 грудня

2007 року). За відсутності належного судового розгляду цих питань національними властями, Суд не може припустити, чи визнав заявник своє батьківство в повному усвідомленні того, що він не може бути біологічним батьком (див., за аналогічною аргументацією, Лашманкін та інші проти Росії, № 57818/09 і 14 інших, № № 454 і 455,7 лютого 2017 року), і тому не може погодитися з аргументом уряду, заснованим на неперевірених фактичних твердженнях.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш, ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності, у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

У частинах 1 -3 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи судове рішення, апеляційний суд не врахував, що застосування наслідків спливу позовної давності можливе лише до обґрунтованих позовних вимог; не здійснив ґрунтовного аналізу обставин справи для встановлення балансу між інтересами дитини та батька щодо спростування його батьківства; не вказав, чи відповідатиме статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосування наслідків спливу позовної давності у цій справі; чи буде в найкращих інтересах дитини поновлення позовної давності для вирішення цього позову.

За таких обставин апеляційний суд дійшов передчасного висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги позивача і правильність висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем преклюзивного строку позовної давності.

Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, позбавлений можливості усунути зазначені недоліки, так як не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а Верховний Суд у силу вимог чинного процесуального законодавства не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Під час нового розгляду справи апеляційний суд має врахувати викладене, перевірити доводи ОСОБА_1 щодо поважності причин пропуску позовної давності; надати оцінку правовідносинам сторін для встановлення балансу між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства за обставин цієї справи; встановити, чи відповідатиме статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосування наслідків спливу позовної давності; чи буде в найкращих інтересах дитини поновлення позовної давності для позову у цій справі; на виконання вимог цивільного процесуального законодавства дослідити та оцінити зібрані у справі докази і ухвалити судове рішення по суті позовних вимог відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Богдан Оленою Олександрівною, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов