Постанова КЦС ВП від 19.09.2018 року

Друк

Пошук

273

Просмотров

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Постанова

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Історія справи

Державний герб України

Постанова

Іменем України

19 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 127/2-829/10

провадження № 61-22383св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1,

представник заявника - ОСОБА_2,

суб'єкт оскарження - державний виконавець Староміського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції Василишина Тетяна Володимирівна,

заінтересована особа (стягувач) - товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє через представника ОСОБА_2, на ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 29 березня 2017 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Панасюка О. С., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця Староміського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції (далі - Староміський ВДВС Вінницького МУЮ) Василишиної Т. В.

Скарга мотивована тим, що 14 січня 2015 року державним виконавцем Староміського ВДВС Вінницького МУЮ Василишиною Т. В. було прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 2-829/10, виданого Староміським районним судом м. Вінниці 12 травня 2010 року, про стягнення солідарно з неї та ОСОБА_4 на користь акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») заборгованості за кредитним договором від 25 березня 2008 року у розмірі 354 937,91 грн, судового збору у розмірі 1 700,00 грн і витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 30,00 грн.

З метою забезпечення виконання рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 30 квітня 2010 року, цього ж дня, 14 січня 2015 року, державним виконавцем Староміського ВДВС Вінницького МУЮ Василишиною Т. В. було прийнято постанову про арешт майна боржника і оголошення заборони на його відчуження, якою на все належне їй майно було накладено арешт.

ОСОБА_1 просила суд визнати неправомірною і скасувати постанову державного виконавця Староміського ВДВС Вінницького МУЮ від 14 січня 2015 року про арешт майна боржника, оскільки її було прийнято з порушенням вимог статей 52, 57 Закону України «Про виконавче провадження», а саме: накладаючи арешт на все майно боржника державний виконавець не мав на меті проводити його реалізацію, тоді як, на думку заявника, арешт може бути накладено виключно з метою подальшої обов'язкової реалізації майна. Крім того, накладаючи арешт на майно, держаний виконавець не дав їй можливості попередньовизначити майно, на яке необхідно звернути стягнення у першу чергу.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 07 лютого 2017 року скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Визнано неправомірною і скасовано постанову державного виконавця Староміського ВДВС Вінницького МУЮ Василишиної Т. В. від 14 січня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження за виконавчим провадженням № 45979894, на підставі якої було накладено арешт на все майно ОСОБА_1

Зобов'язано Староміський ВДВС Вінницького МУЮ відкликати з реєстраційних органів повідомлення про арешт і заборону відчуження майна ОСОБА_1, на яке було накладено арешт.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що приймаючи оскаржувану постанову, державний виконавець наклав арешт на все майно боржника з метою забезпечення виконання виконавчого документа, тобто з метою безстрокового його збереження шляхом заборони відчуження, не маючи при цьому на меті його вилучення та реалізацію, що є порушенням вимог частини сьомої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, у порушення вимог статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», накладаючи арешт на майно, державний виконавець не дав можливості боржнику визначити майно, на яке необхідно звертати стягнення у першу чергу.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 29 березня 2017 року ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 07 лютого 2017 року скасовано і постановлено нову ухвалу, якою у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення суду та може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, при цьому висновок суду першої інстанції, що державним виконавцем арешт на майно було накладено без мети подальшої реалізації цього майна ґрунтується на припущеннях, що суперечить вимогам частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року. Також суд вказав на відсутність порушення державним виконавцем при прийнятті оскаржуваної постанови про накладення арешту положень частини п'ятої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки ця норма не містити обов'язку державного виконавця, а вказує на наявність права боржника запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення у першу чергу, яке він може реалізувати на будь-якій стадії звернення стягнення на майно.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення скарги ОСОБА_1, оскільки судом було встановлено, що накладаючи арешт на майно боржника, державний виконавець не мав на меті реалізувати це майно, що є порушенням статті 57 Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, вартість майна, на яке було накладено арешт, перевищує розмір заборгованості, що суперечить вимогам частини третьої вказаної статті.

Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом установлено, що заочним рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 30 квітня 2010 року солідарно стягнуто з ОСОБА_4 і ОСОБА_1 на користь АКІБ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 25 березня 2008 року у розмірі 354 937,91 грн.

На виконання вказаного рішення суду, 21 травня 2010 року Староміським районним судом м. Вінницібуло видано виконавчий лист № 2-829/10.

16 жовтня 2014 року боржник змінила своє прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1, у зв'язку із розірванням шлюбу на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 жовтня 2014 року.

Постановою державного виконавця Староміського ВДВС Вінницького МУЮ від 14 січня 2015 року на підставі заяви стягувача від 12 січня 2015 року було відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-829/10, виданого Староміським районним судом м. Вінниці 21 травня 2010 року, про стягнення солідарно з ОСОБА_4 і ОСОБА_1 на користь АКІБ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 25 березня 2008 року у розмірі 354 937,91 грн.

Постановою державного виконавця Староміського ВДВС Вінницького МУЮ від 14 січня 2015 року, з метою забезпечення виконання рішення суду, накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 24 липня 2015 року було замінено сторону виконавчого провадження - стягувача: публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», яке є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», на товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект».

Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Так, згідно з прецендентною практикою Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є складовою права на доступ до суду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду (рішення від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України»).

Відповідно до статті 383 ЦПК України 2004 року сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, на момент виникнення спірних правовідносин були врегульовані Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Права і обов'язки державного виконавця визначені у статті 11 Закону України «Про виконавче провадження». За змістом цієї норми державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, зокрема, вправі накладати арешт на майно боржника, передавати його на зберігання та реалізовувати його в установленому законом порядку.

Підставою для відкриття державним виконавцем виконавчого провадження є, зокрема, заява стягувача про примусове виконання рішення (пункт 1 частина перша статті 19 цього Закону).

За змістом пункту 1 частини першої статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено у главі 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Відповідно до статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» на майно, яке перебуває в іпотеці, та не входить до Переліку видів майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього закону) допускається звернення стягнення на майно, яке полягає, зокрема, в його арешті та примусовій реалізації.

Отже, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення суду та може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (стаття 57 Закону України «Про виконавче провадження»).

Вказане свідчить, що з метою забезпечення реального виконання рішення суду державний виконавець може накласти арешт на майно боржника, при цьому висновок суду першої інстанції, що державним виконавцем арешт на майно було накладено без мети подальшої реалізації цього майна ґрунтується на припущеннях, що суперечить вимогам частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року.

Крім того, на виконання вимог частини третьої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем у постанові про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження було зазначено суму заборгованості, в рахунок забезпечення погашення якої й було накладено арешт.

У частині п'ятій статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно в першу чергу звернути стягнення. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність порушення державним виконавцем при прийнятті оскаржуваної постанови про накладення арешту положень частини п'ятої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки ця норма не містити обов'язку державного виконавця, а вказує на наявність права боржника, яке він може реалізувати на будь-якій стадії звернення стягнення на майно, зокрема, при вилученні чи при примусовій реалізації цього майна. Тобто і після арешту майна боржник не позбавлений можливості запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення у першу чергу.

Враховуючи те, що державний виконавець зобов'язаний здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного у документі на його виконання, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом, а судове рішення є обов'язковим до виконання на всій території України, - суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1

У частині третій статті 406 ЦПК України встановлено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що ухвала апеляційного суду постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому її відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє через представника ОСОБА_2, залишити без задоволення.

Ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 29 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников Ю. В. Черняк