Постанова

Іменем України

17 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 404/1947/19

провадження № 61-15408св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 27 липня 2021 року у складі колегії суддів Дуковського О. Л., Єгорової С. М., Письменного О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів та стягнення відсотків за користування депозитними коштами.

Позовну заяву мотивував тим, що відповідач своєчасно не повернув депозит, у зв`язку з чим він звертався до суду та рішенням від 02 листопада 2015 року Кіровський районний суд м. Кіровограда позов задовольнив і стягнув на користь позивача банківський вклад в розмірі 413 282,87 грн, 3 % річних - 12 623,38 грн.

Рішення суду вчасно не виконане.

Уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з відповідача суму відсотків за ставкою за договором (16,5 %) та додатковою угодою до договору (2 %) за користування коштами банківського вкладу за весь період неповернення вкладу на суму 452 123,85 грн з 18 вересня 2015 року до 03 грудня 2019 року, 199 886,16 грн інфляційних втрат, а також 66 395,50 грн як 3 % річних за весь період користування коштами у загальній сумі 718 405,51 грн; 3 % пені у порядку виконання статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 02 листопада 2015 року до 03 грудня 2019 року на загальну суму 22 790 605,39 грн. Вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 12 травня 2020 року Кіровський районний суд м. Кіровограда позов задовольнив частково.

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за користування коштами банківського вкладу за весь період неповернення вкладу на суму 2 435,37 грн; інфляційні втрати на суму 46 375,29 грн; 3 % за період з 03 грудня 2016 року до 03 грудня 2019 року на суму 13 346,82 грн; 3 % пені за період з 03 грудня 2018 року до 03 грудня 2019 року на суму 711,83 грн.

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн судових витрат за надання правничої допомоги.

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» 26,50 грн судового збору на користь держави, а 9 578,50 грн судового збору компенсував за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки у разі неналежного виконання зобов`язань за депозитним договором після закінчення терміну його дії.

Виходив з того, що депозитний договір розірвано достроково. Відповідно до наказу голови Правління АТ КБ «ПриватБанк» встановлена відсоткова ставка за вкладами «На вимогу» у розмірі 1 % річних. Починаючи з 04 травня 2017 року відповідно до протоколу Комітету управління активами і пасивами 25 квітня 2017 року встановлена відсоткова ставка за вкладами «До запитання» у розмірі 0,01 річних.

Вважав, що позовна вимога про стягнення 3 % річних за статтею 625 ЦК України заявлена станом на 03 грудня 2019 року (тобто 03 грудня 2019 року є днем звернення до суду з цією вимогою), а тому нарахування та стягнення 3 % річних може бути здійснено лише за період з 03 грудня 2016 року до 03 грудня 2019 року.

Пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 3 % вартості фінансової послуги, за період розрахунку з 03 грудня 2018 року до 03 грудня 2019 року (365 днів) становить 711,83 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

У липні 2020 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Постановою від 27 липня 2021 року Кропивницький апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 12 травня 2020 року залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що суд першої інстанції надав правильну оцінку обставинам справи, правильно застосував норми матеріального права та навів достовірний математичний розрахунок боргових зобов`язань відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити постанову суду апеляційної інстанції та задовольнити позов повністю.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо нарахування процентів за користування депозитним вкладом за ставкою, передбаченою умовами договору та додаткової угоди до договору, за весь період неповернення вкладу (з 18 вересня 2015 року до 03 грудня 2019 року), пені після завершення строку дії депозиту, у подібних правовідносинах, висловленого у постановах Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 519/875/14-ц (провадження № 61-47197св18), від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св191), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження №61-8130св19), постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Касаційну скаргу мотивував тим, що суд помилково застосував відсоткову ставку за вкладами «До запитання», оскільки дострокового розірвання договору не було, а наявність рішення суду про стягнення грошової суми за відсутності реального виконання боржником свого зобов`язання не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін та/або припинення зобов`язання;

вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення; нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі; закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом, позивач не пропустив строк позовної давності.

У жовтні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому АТ КБ «ПриватБанк» просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 18 вересня 2013 року ОСОБА_1 подав заяву до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») на оформлення вкладу «Депозит Плюс», на підставі якої сторони уклали договір банківського вкладу № SAMDNO1000737761778 на 148 293,00 грн строком на 6 місяців.

18 вересня 2013 року сторони уклали додаткову угоду до договору, якою банк встановив надбавку у розмірі 2 % річних на строк вкладу із дорученням перерахування її на окремий бонусний рахунок.

З договору вбачається, що, підписавши 18 вересня 2013 року вказану заяву про оформлення вкладу «Депозит Плюс», ОСОБА_1 дав свою згоду на те, що ця заява разом із Умовами і Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку складають договір про надання банківських послуг, з яким він ознайомлений.

13 січня 2015 року ОСОБА_1 направив заяву про закриття депозитного рахунку за договором № SAMDNO1000737761778 та видачу належних йому готівкових коштів в повному обсязі, яка була отримана банком 19 січня 2015 року.

Листом від 20 січня 2015 року № 20.1.0.0.0/7-20150116/991 ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило позивача про те, що вимушене припинення діяльності банку на території АР Крим призвело до втрати можливості здійснювати банківську діяльність та незаконного вилучення майна банку, виникнення значних матеріальних проблем.

З посиланням на Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» фактично відмовило у поверненні коштів.

Подальше листування результатів не дало, тому позивач був вимушений звернутися до суду для захисту своїх порушених прав і повернення суми депозитного вкладу.

Рішенням від 02 листопада 2015 року Кіровський районний суд м. Кіровограда закрив основний рахунок карток № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, створених за договором від 18 вересня 2013 року № SAMDNO 1000737761778, який припинив свою дію 18 березня 2014 року.

Стягнув з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму банківського вкладу за договором від 18 вересня 2013 року, яка з урахуванням інфляції становить 413 282,87 грн, та 3 % річних як фінансові санкції за користування коштами за період із 18 березня 2014 року до 18 вересня 2015 року, що становить 12 623,38 грн.

Стягнув з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за весь час користування коштами за період із 18 березня 2014 року до 18 вересня 2015 року у розмірі 101 759,06 грн.

У решті позову відмовив.

Рішенням від 07 грудня 2016 року Апеляційний суд Кіровоградської області апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнив, рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 02 листопада 2015 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову у позові.

Ухвалою від 13 вересня 2017 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 грудня 2016 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішенням від 15 листопада 2017 року Апеляційний суд Кіровоградської області апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково. Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 02 листопада 2015 року змінив в частині вирішення питання про розподіл судових витрат, зменшивши розмір судового збору, який підлягає стягненню з ПАТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави до 3 654,00 грн.

Постановою від 24 вересня 2018 року Верховний Суд касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» залишив без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 02 листопада 2015 року в його незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2017 року залишив без змін.

Зазначене рішення виконане лише 03 грудня 2019 року, під час розгляду цієї справи, про що сторони зазначили в судовому засіданні та визнали всі учасники процесу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про те, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки у разі неналежного виконання зобов`язань за депозитним договором після закінчення терміну його дії.

Депозитний договір розірваний достроково та відповідно до наказу голови Правління АТ КБ «ПриватБанк» встановлена відсоткова ставка за вкладами «На вимогу» у розмірі 1 % річних.

Починаючи з 04 травня 2017 року відповідно до протоколу Комітету управління активами і пасивами 25 квітня 2017 року встановлена відсоткова ставка за вкладами «До запитання» у розмірі 0,01 річних.

Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо нарахування процентів за користування депозитним вкладом за ставкою, передбаченою умовами договору та додаткової угоди до договору, за весь період неповернення вкладу (з 18 вересня 2015 року до 03 грудня 2019 року), пені після завершення строку дії депозиту, у подібних правовідносинах, висловленого у постановах Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 519/875/14-ц (провадження № 61-47197св18), від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св191), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження №61-8130св19), постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), є неприйнятними з огляду на необхідність врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від яку уточнила або від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних справ мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17(провадження №14-435цс18)).

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) щодо наявності правових підстав для стягнення процентів за договорами банківських вкладів зазначено, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Тобто після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання.

Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються.

Після розірвання договорів банківського вкладу за судовим рішенням проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються.

Тому положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після рішення суду, яким припинено договори вкладу, не застосовуються.

Щодо можливості застосування до вказаних правовідносин норм Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII) та нарахування пені на підставі частини п`ятої статті 10 цього Закону Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовідносини з банківського вкладу врегульовані нормами ЦК України, законами України «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ), «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ІІІ), Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ), Закон № 1023-XII.

Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.

У частині другій статті 627 ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу.

Згідно з підпунктом 7.1.1. пункту 7.1. статті 7 Закону № 2346-ІІІ вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.

У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

У частинах першій, другій статті 47 Закону № 2121-ІІІ визначено види діяльності банку, зокрема банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.

У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.

Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1).

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.

За частиною другою статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється.

Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).

Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.

У статті 1 Закону № 1023-ХІІ визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Отже, Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.

Разом з тим після ухвалення судового рішення розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу.

Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання.

Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а отже, пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується.

У справі, що переглядається, суди встановили, що між сторонами, вкладником та банком, припинилися договірні правовідносини з договору банківського вкладу з 22 січня 2015 року.

Постановою від 24 вересня 2018 року Верховний Суд залишив без змін рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 02 листопада 2015 року про закриття основного рахунку карток № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 , створених за договором від 18 вересня 2013 року № SAMDNO 1000737761778, який припинив свою дію 18 березня 2014 року; стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суми банківського вкладу за договором від 18 вересня 2013 року, яка з урахуванням інфляції становить 413 282,87 грн, та 3 % річних як фінансові санкції за користування коштами за період із 18 березня 2014 року до 18 вересня 2015 року, що становить 12 623,38 грн та стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відсотків за весь час користування коштами за період із 18 березня 2014 року до 18 вересня 2015 року у розмірі 101 759,06 грн.

Стягуючи з відповідача на користь позивача відсотки за користування коштами банківського вкладу за весь період неповернення вкладу на підставі статті 1070 ЦК України, суди не врахували, що цієї статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після припинення договори вкладу, не застосовуються.

Проте АТ КБ «ПриватБанк» судові рішення в частині стягнення на користь позивача відсотків за користування коштами банківського вкладу за весь період неповернення вкладу на підставі статті 1070 ЦК України не оскаржив.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування висновків щодо наявності правових підстав для стягнення процентів за договорами банківських вкладів є безпідставними та практика Верховного Суду щодо вирішення зазначеного питання є сталою.

Як установлено судами, позивач, звертаючись до суду з позовом, також просив стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 02 листопада 2015 року до 03 грудня 2019 року.

Суди встановили, що депозитний договір припинено 22 січня 2015 року, а рішення суду, яким підтверджено наявність грошового зобов`язання зі сплати коштів, набрало законної сили 15 листопада 2017 року.

Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання.

Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу на сторони такого договору не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а, отже, пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

Проте АТ КБ «ПриватБанк» судові рішення в частині стягнення на користь позивача пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, у розмірі 3 % вартості фінансової послуги, не оскаржило.

Таким чином, доводи касаційної скарги позивача про неврахування висновків щодо стягнення пені після завершення строку дії депозиту на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у подібних правовідносинах, висловлених у постановах Верховного Суду також не знайшли свого підтвердження.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Судові витрати

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 27 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук