Історія справи

Постанова

Іменем України

17 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 481/1410/15

провадження № 61-686св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Олійник А. С. (суддя-доповідач), Кузнєцова В.О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - Відділ реєстрації актів цивільного стану Новобузького районного управління юстиції Миколаївської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 27 квітня 2016 року у складі судді Уманської О. В. та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року у складі суддів: Самчишиної Н. В., Лівінського І. В., Темнікової В. І.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Відділ реєстрації актів цивільного стану Новобузького районного управління юстиції Миколаївської області, про оспорювання батьківства та виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про народження.

Позов мотивовано тим, що 18 січня 2002 року сторони у справізареєстрували шлюб, а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 народила дитину - сина ОСОБА_4, батьком якої був записаний позивач. 16 грудня 2004 року шлюб між сторонами розірвано.

Відносини між сторонами погіршилися, однак він піклувався та допомагав сину, але надалі у нього виникли сумніви, щодо його батьківства, тому 01 серпня 2015 року звернувся до «DDC DNA diagnostics center» та отримав відповідь, що він не є біологічним батьком свого сина.

Посилаючись на викладене, уточнившипозовні вимоги, позивач просив виключити з актового запису про народження дитини відомості про нього як батька дитини та стягнути на його користь з відповідача судові витрати.

Рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 27 квітня2016 року в позові відмовлено.

Ухваливши рішення про відмову в позові, суд першої інстнції виходив з положень Сімейного кодексу України (далі - СК України), зокрема, статті 136, а також роз'яснень Верховного Суду України, викладених у постанові Пленуму від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», та дійшов висновку про недоведеність позовних вимог належними доказами.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові у зв'язку з пропуском строку для оспорення проведеного запису.

Скасувавши рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що місцевий суд помилково застосував норми СК України до спірних правовідносин, які виникли до набрання чинності цим Кодексом. ОСОБА_6 не виконав обов'язку понесенням ним витрат на забезпечення участі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у проведенні експертизи у м. Одесі, тому суд не визнав факт ухилення відповідачем від участі у зазначеній експертизі відповідно до статті 146 ЦПК України, в редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV (далі - ЦПК України 2004 року .

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що запис щодо батьківства позивача проведено 30 липня 2002 року за його заявою та у його присутності, тому підлягають застосуванню положення частини першої статті 56 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), чинного на час виникнення спірних правовідносин, якими передбачено право оспорення проведеного запису протягом року з того часу, коли особі стало або повинно було стати відомо про проведений запис, адже з вимогами про осопорення такого запису позивач звернувся через 13 років, а саме 31 серпня 2015 року.

У грудні 2016 року ОСОБА_6 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанції, у якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.

10 січня 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу ОСОБА_6 мотивовано тим, що суди безпідставно не взяли до уваги неодноразові пропозиції та спроби з боку позивача проведення оплати витрат на забезпечення участі відповідача та дитини у проведенні генетичної експертизи, однак відповідач відмовилася від її проведення, у зв'язку з чим позивачем було заявлено клопотання про її привід, у задоволенні якого було відмовлено, тому суди дійшли помилкового висновку про неухилення відповідачем від проведення такої експертизи.

Судом апеляційної інстанції не взято до уваги наявні в матеріалах справи копії документів результату аналізу ДНК, проведеного 01 серпня 2015 року ''DDC DNA diagnostics center'' згідно якого позивач не є батьком свого сина.

Також, апеляційний суд проігнорував, що позивач дізнався, що не є батьком дитини лише 01 серпня 2015 року, що необхідно врахувати як поважну причину пропуску позовної давності на звернення до суду. Крім того, відповідно до частини третьої статті 267 ЦПК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, однак відповідачем такої заяви подано не було, тому суд безпідставно відмовив у позові з підстави пропуску позовної давності.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом встановлено, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують з огляду на таке.

Частина перша статті 58 Конституції України закріплює загальновизнаний принцип права, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 7).

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що спірний актовий запис №89, згідно якого батьком дитини записано позивача ОСОБА_4, здійснено 30 липня 2002 року, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення КпШС України, чинних на час їх виникнення.

Згідно частини першої статті 56 КпШС України особа, записана як батько або як мати дитини в книзі записів народжень або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис. Якщо до цього часу особа, записана як батько або як мати, була неповнолітньою, річний строк обчислюється з часу досягнення нею вісімнадцяти років.

Згідно положень статті 9 КпШС України на вимоги, що випливають із шлюбних та сімейних відносин, позовна давність не поширюється, за винятком випадків, коли строк для захисту порушеного права встановлено законодавством України.

Відповідно до статті 10 КпШС України у випадках, передбачених статтею 9 цього Кодексу, позовна давність застосовується судом відповідно до цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно статті 75 ЦК Української РСР, чинної на час виникнення спірних правовідносин, передбачено обов'язковість застосування позовної давності, тому позовна давність застосовується, зокрема, судом, незалежно від заяви сторін.

З огляду на те, що судами першої та апеляційної інстанції встановлено проведення оспорюваного запису про батьківство позивача 30 липня 2002 року за його заявою та у його присутності (Т.1, а.с. 213), звернення ОСОБА_4 з вимогами про його оспорювання через 13 років, та ураховуючи положення чинного на час виникнення спірних правовідносин сімейного та цивільного закону, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачем позовної давності на оспорювання такого запису про батьківство.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що з метою визначення кровного споріднення між позивачем та ОСОБА_6 ухвалою суду першої інстанції від 01 грудня 2015 року призначено судову генетичну експертизу, яка не була проведена через те, що відповідач з дитиною до експертної установи не з'явилася. За клопотанням позивача, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року у справі також призначалася судово-медична молекулярно-генетична експертиза щодо встановлення батьківства позивача стосовно дитини ОСОБА_6, яка також не проведена з вказаних вище підстав.

Обов'язок зі сплати витрат на проведення зазначеної експертизи, витрати на забезпечення участі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у проведенні експертизи у м. Одесі покладено на позивача (Т. 1, а.с. 163-164).

Однак зазначених обов'язків позивач не виконав, тому суд обґрунтовано не визнав факт ухилення ОСОБА_5 від участі в експертизі відповідно до статті 146 ЦПК України 2004 року.

Доводи касаційної скарги про не врахування судами першої та апеляційної інстанції результату аналізу ДНК, проведеного 01 серпня 2015 року ''DDC DNA diagnostics center'', не спростовують установлені судами обставини та зводяться лише до переоцінки доказів.

Отже, суд апеляційної інстанції, відмовивши в позові у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності на оспорювання запису про батьківство, який звернувся до суду через 13 років після його проведення, ухвалив справедливе рішення з урахуванням зазначених вище норм матеріально права, принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, постійна колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 27 квітня 2016 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 14 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В.О. Кузнєцов

Г.І. Усик