Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.08.2018 року у справі №203/1154/17
Постанова КЦС ВП від 16.12.2022 року у справі №203/1154/17

Постанова

Іменем України

16 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 203/1154/17

провадження № 61-15674св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Дніпропетровська обласна державна адміністрація, Департамент соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Комунальний заклад «Володимирівського психоневрологічного інтернату Дніпропетровської обласної ради»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката Мерцалової Наталі Василівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня 2017 року у складі судді Казака С. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у складі колегії суддів Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Комунального закладу «Володимирівський психоневрологічний інтернат» Дніпропетровської обласної ради» (далі - КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР»), за участю третьої особи - ОСОБА_2 , про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії.

Позов мотивувала тим, що Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 12 квітня 2012 року визнав позивача недієздатною та призначив ОСОБА_2 її опікуном.

Це рішення скасовано рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2016 року.

Зазначила, що користуючись своїм правом опікуна, ОСОБА_2 помістила позивача до КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» на повне державне утримання.

Після скасування рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2012 року позивач звернулася до директора інтернату з проханням відпустити її до дому в м. Тернівка, де їй на праві власності належить 7/12 частки приватного будинку.

Послалася на те, що уклала угоду з адвокатом Мерцаловою Н. В., яка 29 грудня 2016 року приїхала за нею до інтернату та звернулася до керівництва закладу, надавши завірену копію рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2016 року, аби за проханням позивача відвезти її до дому.

Але навіть після цього позивачу та її представникові відмовили.

Зазначила, що з цього приводу адвокат Мерцалова Н. В. звернулася до Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації і була на прийомі у першого заступника голови держадміністрації.

Там адвокату запропонували надати відпустку позивачу та в найкоротший час вирішити питання про відрахування з інтернату. Рішення про поміщення позивача до психоневрологічного інтернату орган опіки і піклування не виносив.

Просила:

визнати поміщення її до КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» у 2012 році та утримання в ньому до 22 грудня 2016 року незаконним;

визнати дії щодо утримання її без згоди на то та її волі в період з 22 грудня 2016 року по 10 лютого 2017 року у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» незаконними;

визнати відмову у відрахуванні її з обліку у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» неправомірною та зобов`язати відрахувати позивача з інтернату.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 03 жовтня 2017 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська у позові відмовив.

Суд першої інстанції рішення мотивував безпідставністю позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання незаконним поміщення та утримання позивача в інтернаті, суд керувався тим, що направлення ОСОБА_1 до інтернатної установи здійснено відповідно до пункту 3.3 Типового положення про психоневрологічний інтернат, що діяло на той час.

Суд врахував відсутність висновку комісії лікарів-психіатрів про можливість позивача задовольняти свої основні життєві потреби, наявність якого в силу частини другої статті 24 Закону України «Про психіатричну допомогу», є підставою для виписки особи з психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання.

Виходив з того, що з 11 лютого 2017 року позивачу надано відпустку і з цього часу остання в інтернаті не перебуває.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 03 травня 2018 року Апеляційний суд Дніпропетровської області, з урахуванням ухвали Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня 2017 року скасував.

Позов задовольнив.

Визнав неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 в КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року.

Визнав відмову щодо відрахування ОСОБА_1 з обліку КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» неправомірною та зобов`язав КЗ «Володимирський психоневрологічний інтернат» ДОР» відрахувати ОСОБА_1 із інтернату.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення органу опіки та піклування щодо поміщення ОСОБА_1 до психоневрологічного інтернату не приймалось, позивач є дієздатною адекватною особою, спроможною пересуватись за допомогою візка під час ходи, забезпеченою власним житлом. Їй не призначали опікуна і вона у відповідності до вимог закону особисто надала заяву про відрахування з інтернату.

Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції

Постановою від 05 серпня 2020 року Верховний Суд касаційні скарги Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації та Дніпропетровської обласної державної адміністрації задовольнив частково.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 травня 2018 року в частині визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року скасував.

Справу № 203/1154/17 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації, КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» про визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У решті постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 травня 2018 року залишив без змін.

Постанову мотивував тим, що суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги в частині визнання поміщення позивача до психоневрологічного інтернату незаконним не з`ясував, коли рішення про визнання недієздатною ОСОБА_1 набуло законної сили та коли її було фактично поміщено до психоневрологічного закладу; коли КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» довідалося про скасування рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2012 року, коли ОСОБА_1 звернулась з заявою про відрахування з інтернату.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Дніпровський апеляційний суд постановою від 19 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку, що поміщення позивачки до психоневрологічного інтернату проведено з дотриманням чинного законодавства, зокрема, чинного на той час Типового положення про психоневрологічний інтернат, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 року № 549, а також положень Закону України «Про психіатричну допомогу».

Зазначив, що з моменту поміщення ОСОБА_1 до інтернату та до моменту скасування апеляційним судом рішення про визнання позивачки недієздатною, від останньої будь-яких звернень з приводу незаконного поміщення чи утримання або заяв про її відрахування з інтернату не надходило.

Зазначив, що 11 лютого 2017 року позивачу надано відпустку і з цього часу остання в інтернаті не перебуває та до останнього не поверталася, тому позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання незаконним її утримання в інтернаті в період з 22 грудня 2016 року до 10 лютого 2017 року є безпідставними та передчасними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, адвокат Мерцалова Н. В. в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення в частині вимог про визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження адвокат Мерцалова Н. В. в інтересах ОСОБА_1 зазначила відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 23, 24 Закону України «Про психіатричну допомогу» у подібних правовідносинах.

Касаційну скаргу мотивувала тим, що орган опіки та піклування Виконавчого комітету Тернівської міської ради Дніпропетровської області рішення з приводу поміщення ОСОБА_1 до КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» не приймав. Таке рішення є необхідною передумовою для поміщення особи до психоневрологічного закладу.

Зазначила, що висновок лікарсько-консультативної комісії Комунального закладу «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» Дніпропетровської обласної ради від 04 травня 2012 року № 1464 не містить відомостей про необхідність утримання ОСОБА_1 в психоневрологічному закладі соціального захисту, а має лише рекомендаційний характер.

Посилалася на те, що КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» не заперечувало факт отримання 29 грудня 2021 року рішення суду апеляційної інстанції про скасування рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2012 року.

У листопаді 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому Дніпропетровська обласна державна адміністрація просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_2 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що в 1978 році внаслідок дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_1 отримала тяжку черепно-мозкову травму.

31 березня 1981 року ОСОБА_1 встановлено І групу інвалідності з дитинства безстроково. У довідці МСЕК зазначено, що ОСОБА_1 потребує догляду.

Відповідно до довідки від 13 листопада 2009 року № 1905 ОСОБА_1 перебувала на Д-обліку у лікаря невропатолога. Знаходилась на лікуванні у лікаря-невропатолога та психіатра.

У 2012 році сестра позивача - ОСОБА_2 звернулась до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області з заявою про визнання ОСОБА_1 недієздатною та призначення її опікуном останньої.

Згідно з актом № 9 стаціонарна судово-психіатрична експертиза від 05 квітня 2012 року у ОСОБА_1 виявила ознаки хронічного стійкого психічного захворювання у формі вираженого розладу особистості та поведінки внаслідок органічного захворювання головного мозку (наслідок важкої травми головного мозку, церебросклероз). Також встановила, що за своїм психічним станом на той час остання не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

04 травня 2012 року лікарсько-консультативна комісія КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» ДОР» надала висновок № 1464 відносно ОСОБА_1 , в якому зазначила, що остання страждає на виражений розлад особистості та поведінки внаслідок органічного захворювання головного мозку (наслідок важкої травми головного мозку, церебросклероз). Психічні функції стійко порушені. Соціальна дезадаптація внаслідок обмеження життєдіяльності по категоріям: навчання, трудова діяльність, спілкування, контроль поведінки, пересування. Потребує постійного стороннього догляду, побутового та медичного обслуговування. Рекомендовано подальше перебування в будинку-інтернаті для психохроніків.

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 12 квітня 2012 року визнав ОСОБА_1 недієздатною та призначив ОСОБА_2 її опікуном.

Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 22 грудня 2016 року скасував рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2012 року та відмовив ОСОБА_2 у задоволенні заяви.

На підставі заявки опікуна ОСОБА_1 - ОСОБА_2 від 15 травня 2012 року, Управління праці та соціального захисту населення в м. Тернівка направило пакет документів для оформлення в будинок інвалідів для психічно хворих на постійне місце проживання, а Головне управлінням праці та соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації видало путівку від 11 липня 2012 року № 888 про направлення ОСОБА_1 на державне забезпечення до КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР».

З 17 липня 2012 року ОСОБА_1 зареєстрована в інтернаті та проживала на повному державному забезпеченні, отримувала пенсію по інвалідності та державну соціальну допомогу.

На підставі заяв ОСОБА_1 та її представника Мерцалової Н. В. від 10 лютого 2017 року позивач отримала відпустку на термін з 11 лютого 2017 року до 11 березня 2017 року з проживанням останньої у АДРЕСА_1 .

З цієї відпустки позивач на час розгляду в судах першої та апеляційної інстанцій не повернулась.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частина п`ята статті 411 ЦПК України передбачає, що висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині вимог про визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року, суд касаційної інстанції керувався тим, що суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги в частині визнання поміщення позивача до психоневрологічного інтернату незаконним не з`ясував, коли рішення про визнання недієздатною ОСОБА_1 набуло законної сили та коли її фактично поміщено до психоневрологічного закладу; коли КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» довідалося про скасування рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2012 року, коли ОСОБА_1 звернулась з заявою про відрахування з інтернату.

При новому апеляційному перегляді цієї справи у зазначеній частині, апеляційний суд врахував вказівки, викладені у постанові суду касаційної інстанції та зазначив, що залишаючи без змін рішення місцевого в частині вимог про визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року суд апеляційної інстанції виходив з того, що поміщення позивача до психоневрологічного інтернату проведено з дотриманням чинного законодавства, зокрема, чинного на той час Типового положення про психоневрологічний інтернат, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 року № 549, а також положень Закону України «Про психіатричну допомогу».

Послався на те, що з часу поміщення ОСОБА_1 до інтернату та до моменту скасування апеляційним судом рішення про визнання позивачки недієздатною, від останньої будь-яких звернень з приводу незаконного поміщення чи утримання або заяв про її відрахування з інтернату не надходило.

Зазначив, що 11 лютого 2017 року позивачу надано відпустку і з цього часу остання в інтернаті не перебуває та до останнього не поверталась, отже позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання незаконним її утримання в інтернаті в період з 22 грудня 2016 року до 10 лютого 2017 року є безпідставними та передчасними.

Верховний Суд погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що заявник страждав на психічний розлад, вид та ступінь якого були підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні, суд має встановити, чи було тримання заявника «законним» у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), та чи була дотримана процедура, передбачена законодавством (див. рішення у справі «Л.М. проти Латвії» (L.M. v. Latvia), заява № 26000/02, п. 45, від 19 липня 2011 року) (I. N. v. Ukraine, заява № 28472/08, § 65, ЄСПЛ, від 23 червня 2016 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 2-1/07 (провадження № 14-9сво18) зазначено, що недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Проте, відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» (в редакції, яка діяла на час поміщення позивача до психоневрологічного інтернату) психіатрична допомога - це комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров`я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади; психіатричний заклад - психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов`язана з наданням психіатричної допомоги.

У частині першій статті 23 Закону України «Про психіатричну допомогу» зазначено, що підставою для поміщення особи, яка страждає на психічний розлад, до психоневрологічного закладу для соціального захисту є особиста заява особи та висновок лікарської комісії за участю лікаря-психіатра; для неповнолітнього віком до 18 років або особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, - заява батьків або іншого законного представника та рішення органу опіки та піклування, прийняте на підставі висновку лікарської комісії за участю лікаря-психіатра. Висновок повинен містити відомості про наявність у особи психічного розладу та необхідність утримання її в психоневрологічному закладі для соціального захисту.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про психіатричну допомогу» підставою для виписки особи з психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання є: особиста заява особи за наявності висновку комісії лікарів-психіатрів про можливість особи задовольняти свої основні життєві потреби; рішення суду про незаконне поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання.

Суди встановили, що ОСОБА_1 поміщена 17 липня 2012 року до КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» на підставі рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2012 року, яке набуло законної сили 22 грудня 2016 року та заяви опікуна ОСОБА_2 від 15 травня 2012 року.

Тобто, 17 липня 2012 року ОСОБА_1 було фактично поміщено до психоневрологічного закладу та зареєстровано останню в інтернаті на повному державному забезпеченні з отриманням пенсії по інвалідності та державної соціальної допомоги на підставі чинного на той час рішення суду про визнання її недієздатною.

Суд апеляційної інстанції врахував, що зі змісту рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2016 року не вбачається встановлення судом фактів, які б спростовували наявність у ОСОБА_1 психічного захворювання, встановленого висновком судово-психіатричної експертизи та відсутність підстав для визнання її недієздатною, а рішення апеляційного суду фактично ґрунтувалось на тому, що на момент перегляду рішення суду першої інстанції через чотири роки після його прийняття психічний стан ОСОБА_1 можливо змінився та для визначення такого стану потрібне повторне проведення відповідної експертизи.

Отже суд апеляційної інстанції врахував вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 05 серпня 2020 року, обґрунтовано виходив із відсутності підстав для визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року по 10 лютого 2017 року.

Щодо відсутності висновку Верховного Суду

Підставою для відкриття касаційного провадження адвокат Мерцалова Н. В. в інтересах ОСОБА_1 зазначила відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 23, 24 Закону України «Про психіатричну допомогу» у подібних правовідносинах.

Цей довід касаційної скарги не знайшов свого підтвердження у справі.

У постанові від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20), Верховний Суд дійшов висновку про те, що зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

У частині першій статті 23 Закону України «Про психіатричну допомогу» зазначено, що підставою для поміщення особи, яка страждає на психічний розлад, до психоневрологічного закладу для соціального захисту є особиста заява особи та висновок лікарської комісії за участю лікаря-психіатра; для неповнолітнього віком до 18 років або особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, - заява батьків або іншого законного представника та рішення органу опіки та піклування, прийняте на підставі висновку лікарської комісії за участю лікаря-психіатра. Висновок повинен містити відомості про наявність у особи психічного розладу та необхідність утримання її в психоневрологічному закладі для соціального захисту.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про психіатричну допомогу» підставою для виписки особи з психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання є: особиста заява особи за наявності висновку комісії лікарів-психіатрів про можливість особи задовольняти свої основні життєві потреби; рішення суду про незаконне поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 була поміщена 17 липня 2012 року до КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» на підставі рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2012 року, яке набуло законної сили 22 грудня 2016 року та заяви опікуна ОСОБА_2 від 15 травня 2012 року, тобто на законних, у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, підставах та з дотриманням процедури, передбаченої законодавством.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що находиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення в частині вимог про визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Мерцалової Наталі Василівни в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у частині вимог про визнання неправомірним поміщення та утримання ОСОБА_1 у КЗ «Володимирівський психоневрологічний інтернат» ДОР» з 2012 року до 10 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська