Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.04.2025 року у справі №332/534/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 332/534/22

провадження № 61-14827св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейков І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Грекова Дмитра Валерійовича на постанову Запорізького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Полякова О. З., Кухаря С. В., Трофимової Д. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним, визнання договору купівлі-продажу укладеним та визнання права власності.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він з 03 вересня 2005 року до теперішнього часу перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Однак шлюбні відносини між ними фактично припинені.

У вересня 2010 року під час перебування в шлюбі ним та ОСОБА_2 , як подружжям, за спільні кошти придбано 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , за 59 625,00 грн, що було еквівалентом 7 500,00 дол. США. Право власності на зазначену частку будинку було зареєстровано за ОСОБА_2

01 лютого 2022 року йому стало відомо, що насправді у вересні 2010 року був оформлений не договір купівлі-продажу частки будинку, а договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений 24 вересня 2010 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Пянтковською О. Г.

Доказами того, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відбувся саме договір купівлі-продажу, є розписка від 24 вересня 2010 року, складена ОСОБА_3 про те, що вона отримала від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 59 625,00 грн, що було еквівалентом 7 500,00 дол. США, за подаровану 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 , яка була написана у присутності свідків.

Також доказом укладання договору купівлі-продажу він вважав договір на обслуговування покупця нерухомості від 06 серпня 2010 року № 283, укладений між підприємцем ОСОБА_4 , яка надавала ріелторські послуги, як виконавцем, та ОСОБА_2 , як замовником. За умовами цього договору замовник доручив, а виконавець прийняв на себе надання посередницьких послуг щодо нерухомого майна, згідно з такими вимогами: 1/2 частка будинку на АДРЕСА_1 .

Ураховуючи викладене, з урахуванням зміни позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений 24 вересня 2010 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Пянтковською О. Г., зареєстрований у реєстрі за № 4588, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , удаваним правочином;

- визнати, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 24 вересня 2010 року був укладений договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 прийняла зазначене майно та сплатила за нього кошти у розмірі 59 625,00 грн, що було еквівалентом 7 500,00 дол. США;

- визнати за ОСОБА_1 у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя право власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2024 року, ухваленим у складі судді Марченко Н. В., у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що при укладенні договору дарування 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які між собою не перебували у родинних відносинах, ОСОБА_3 від ОСОБА_2 було отримано розписку про отримання грошових коштів у розмірі 56 625,00 грн за укладання цього договору. Отже, між сторонами дійсно було укладено удаваний договір дарування, для приховання договору купівлі-продажу, який сторони насправді вчинили.

Таким чином, правовідносини щодо цієї угоди повинні регулюватися відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за правилами договору купівлі-продажу. Згідно з частиною другою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого недійсним не вимагається.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Враховуючи, що зазначений удаваний договір був вчинений ОСОБА_2 у період шлюбу з ОСОБА_1 , то 1/2 частка придбаного будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, отже ОСОБА_1 має право на половину цього майна.

Однак оскільки позивач не надав суду належних, допустимих та достовірних доказів того, що протягом 12 років він не знав та не міг дізнатися про вид правочину, зокрема те, що його дружиною було укладено саме договір дарування частки спірного майна, а не договір купівлі-продажу, тому наявні підстави для відмови у задоволенні позову у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2024 року скасовано. Прийнято у цій справі нову постанову.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений 24 вересня 2010 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Пянтковською О. Г., зареєстрований у реєстрі за № 4588, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , удаваним правочином.

Визнано, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 24 вересня 2010 року було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 прийняла зазначене майно та сплатила за нього кошти у розмірі 59 625,00 грн, що було еквівалентом 7 500 дол. США.

Визнано за ОСОБА_1 у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя право власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 466,45 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 466,45 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що удаваний правочин був вчинений ОСОБА_2 у період шлюбу з ОСОБА_1 , то 1/2 частка придбаного будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, і ОСОБА_1 має право на половину цього майна. При цьому апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності за позовними вимогами про визнання права власності.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не з`ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених позовних вимог ОСОБА_1 стосовно того, що майно є спільною власністю подружжя, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, та не звернув уваги на те, що строк позовної давності не може бути пропущений у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом до розірвання шлюбу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У листопаді 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Греков Д. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив суд скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Грекова Д. В. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не зверну увагу на те, що ОСОБА_1 оскаржує правочин, вчинений в 2010 році, отже з моменту укладання правочину минуло 12 років. Весь цей час ОСОБА_1 перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі та достеменно був обізнаний про укладання саме договору дарування частки будинку.

Крім того, суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив, що ОСОБА_1 не було пропущено строк позовної давності.

Підставою касаційного оскарження постанови Запорізького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2023 року у справі № 727/5584/22 (провадження № 61-8210св23).

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У листопаді 2024 року заявником у встановлений судом строк усунуто недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із 03 вересня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у офіційно зареєстрованому шлюбі.

06 серпня 2010 року між ОСОБА_2 та приватним підприємцем ОСОБА_4 укладено договір на обслуговування покупця нерухомості № 283, відповідно до якого ОСОБА_2 як замовник поклала на ОСОБА_4 як на виконавця посередницьких послуг обов`язок щодо пошуку нерухомого майна, а саме: 1/2 частини будинку на АДРЕСА_1 .

24 вересня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування частини житлового будинку, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла у дар 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_2 , з відповідними побутовими та господарськими будівлями і спорудами, розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м, кадастровий номер 2310100000:02:025:0387.

Відповідно до розписки від 24 вересня 2010 року ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 59 625,00 грн, що було еквівалентом 7 500,00 дол. США, за подаровану нею 1/2 частину будинку на АДРЕСА_1 у присутності свідків: ОСОБА_5 та ОСОБА_6

08 серпня 2022 року представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Греков Д. В. подав до суду першої інстанції заяву про застосування строків позовної давності (а.с. 79-81 том 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Грекова Д. В. підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною першою статті 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Згідно із частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).

Також зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Крім того, у пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16 (провадження № 14-498цс18) зазначено: «Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним».

У справі, яка переглядається в касаційному порядку, судом першої інстанції встановлено, не спростовано матеріалами справи та сторонами те, що звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування удаваним на підставі статті 235 ЦК України, ОСОБА_1 посилався на те, що договір дарування було вчинено з метою приховати договір купівлі-продажу, який сторони насправді вчинили.

Судами встановлено, що 24 вересня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування частини житлового будинку, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла у дар 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_2 , з відповідними побутовими та господарськими будівлями і спорудами, розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м, кадастровий номер 2310100000:02:025:0387.

Відповідно до розписки від 24 вересня 2010 року ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 59 625,00 грн, що було еквівалентом 7 500,00 дол. США, за подаровану нею 1/2 частину будинку на АДРЕСА_1 у присутності свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Таким чином, між сторонами правочину дійсно було укладено удаваний договір дарування, для приховання договору купівлі-продажу, який сторони насправді вчинили, що підтверджує розписка від 24 вересня 2010 року. Крім того, ОСОБА_3 не перебувала із ОСОБА_2 у родинних відносинах.

Враховуючи те, що зазначений удаваний договір був вчинений ОСОБА_2 у період шлюбу з ОСОБА_1 , то 1/2 частка придбаного будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, тому ОСОБА_1 має право на половину цього майна.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що позовні вимоги обґрунтовані, однак позивачем пропущено строк позовної давності та не надано доказів того, що протягом 12 років він не знав та не міг дізнатися про вид правочину, зокрема те, що його дружиною було укладено саме договір дарування частки спірного майна, а не договір купівлі-продажу.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та задовольняючи позов, виходив із того, що суд першої інстанції не з`ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог ОСОБА_1 стосовно того, що майно є спільною власністю подружжя, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, та не звернув уваги на те, що строк позовної давності не може бути пропущений у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом до розірвання шлюбу.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до статей 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. (частина перша статті 400 ЦПК України). Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про застосування позовної давності у зв`язку із недослідженням та ненаданням оцінки відповідним обставинам апеляційним судом.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).

Спірний правочин було укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 24 вересня 2010 року.

08 серпня 2022 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про застосування строків позовної давності.

Відповідно до матеріалів справи предметом позову у справі, що переглядається в касаційному порядку, є: 1) визнання договору дарування удаваним, 2) визнання договору купівлі-продажу укладеним та 3) визнання права власності на частину майна в порядку поділу спільного майна подружжя.

У разі доведення перших двох позовних вимог будуть наявні підстави для визнання спірного майна спільним сумісним майном подружжя й, відповідно, його поділ, тобто вирішення позовної вимоги про визнання права власності у порядку поділу майна подружжя залежить від результату вирішення перших двох вимог.

При цьому ОСОБА_1 у позовній заяві посилався на те, що про порушення свого права спільної сумісної власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 дізнався 01 лютого 2022 року, коли розбирав документи та знайшов договір дарування.

ОСОБА_1 підставою позову зазначав фактичне укладення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу (а не дарування), і внаслідок цього набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права спільної сумісної власності на 1/2 частки житлового будинку на підставі наведеного договору.

За таких обставин строк позовної давності на звернення ОСОБА_1 до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним, договору купівлі-продажу укладеним розпочався з дати вчинення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору дарування частки житлового будинку.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач не надав суду належних, допустимих та достовірних доказів того, що протягом 12 років він не знав та не міг дізнатися про вид правочину, зокрема те, що його дружиною було укладено саме договір дарування частки спірного майна, а не договір купівлі-продажу, тому наявні підстави для відмови у задоволенні позову у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

Таким чином, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на зазначене, не врахував наведені норми права, зробив переоцінку доказів, яку не обґрунтував нормами матеріального права, і скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з цим із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 6 468,80 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Грекова Дмитра Валерійовича задовольнити.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року скасувати, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2024 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 6 468 (шість тисяч чотириста шістдесят вісім) гривень 80 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець