Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.02.2023 року у справі №466/10577/20
Постанова КЦС ВП від 15.02.2023 року у справі №466/10577/20

Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

місто Київ

справа № 466/10577/20

провадження № 61-7513св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 серпня 2021 року, постановлене суддею Зубачик Н. Б., постанову Львівського апеляційного суду від 21 червня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., та на ухвалу Львівського апеляційного суду від 27 липня 2022 року, постановлену колегією суддів у складі Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у грудні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив:

- зобов`язати відповідача спростувати поширену нею недостовірну інформацію, а саме, що « ОСОБА_1 за місцем проживання дитини не з`являється, не бере участі у вихованні сина, фінансово не допомагає та місце його перебування невідоме»; «вихованням дитини займається тільки мати. Батько дитини, колишній чоловік, ОСОБА_1 , в будинку не з`являється, дитиною не опікується, участі у вихованні дитини не бере. Його місцеперебування невідоме»;

- стягнути з відповідачавідшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а матір`ю дитини є ОСОБА_4 .

Відповідач поширила про нього недостовірну інформацію щодо невиконання ним батьківських обов`язків, стверджуючи, що « ОСОБА_1 за місцем проживання дитини не з`являється, не бере участі у вихованні сина, фінансово не допомагає та місце його перебування невідоме».

Ця інформація подана відповідачем до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради (далі - Галицька РДА), розглядалася як доказ невиконання позивачем батьківських обов`язків на комісії з питань захисту прав дитини Галицької РДА та слугувала однією з підстав для надання висновку щодо доцільності позбавлення його батьківських прав стосовно сина.

Позивач зазначав, що у такий спосіб відповідач поширила про нього неправдиві відомості, що порочать його честь, гідність і характеризують як непорядну, несумлінну та недобросовісну людину, яка не піклується про власного сина, і наслідком подання таких неправдивих відомостей стали рекомендації комісії з питань захисту прав дитини Галицької РДА, а також висновок Галицької РДА про доцільність позбавлення батьківських прав.

На підставі цього висновку ОСОБА_4 подала до суду позов про позбавлення його батьківських прав стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час розгляду цієї справи відповідач подала до суду заяву, в якій також зазначила неправдиві відомості щодо невиконання ним батьківських обов`язків, а саме, що «вихованням дитини займається тільки мати. Батько дитини, колишній чоловік, ОСОБА_1 , в будинку не з`являється, дитиною не опікується, участі у вихованні дитини не бере. Його місцеперебування невідоме».

Внаслідок таких неправомірних дій відповідача він зазнав сильних душевних страждань та вимушених змін у житті, оскільки повинен витрачати свій час та чимало зусиль для спростування поширеної відповідачем інформації та захисту своїх прав у судових процесах. З наведених підстав позивач вважав, що має право на відшкодування завданої моральної шкоди у розмірі 50 000, 00 грн.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 05 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 21 червня 2022 року, Галицький районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивач не довів, що поширена інформація дискредитує його або призвела до негативних наслідків. Інформація, спростування якої вимагає позивач, є результатом надання відповідачем пояснень до Галицької РДА для складення висновку щодо доцільності позбавлення позивача батьківських прав, а також подання нею заяви до Долинського районного суду Івано-Франківської області у справі № 343/1119/18 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав. Поширена інформація не виходила за межі судового засідання та засідання комісії з питань захисту прав дитини, не була доступною для сторонніх осіб.

Суд апеляційної інстанції наголосив, що обставини, про які зазначає відповідач, входять у предмет доказування у справі про позбавлення батьківських прав і підлягають перевірці на їх достовірність, саме під час вирішенні питання щодо позбавлення позивача батьківських прав у спосіб дослідження доказів у справі, а не у спосіб звернення до суду з позовом про визнання недостовірною та спростування інформації на підставі статті 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Ухвалою від 27 липня 2022 року Львівський апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовував ухвалу тим, що за наслідками розгляду справи апеляційним судом оскаржуване позивачем рішення суду першої інстанції, яким йому відмовлено в позові, залишено без змін, відтак немає визначених процесуальним законом підстав для вирішення судом питання розподілу судових витрат, понесених позивачем у цій справі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_1 03 серпня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду ізкасаційними скаргами, в яких просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 серпня 2021 року, постанову Львівського апеляційного суду від 21 червня 2022 року та ухвалу цього ж суду від 27 липня 2022 року, справу направити на новий розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційні скарги

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, щодо права на відшкодування моральної шкоди у будь-яких правовідносинах; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 та Верховного Суду від 24 грудня 2021 року у справі № 757/9133/18-ц, про те, що саме потрібно розуміти під поширенням інформації, та про розподіл тягаря доведення у такій категорії справ; у постанові Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 643/5556/14-ц, щодо застосування статті 376 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);

- суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правові висновки, викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20, від 26 вересня 2018 року у справі № 753/15683/15, від 14 листопада 2018 року у справі № 753/15687/15-ц, від 09 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15, від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18, від 18 червня 2019 року у справі № 910/3929/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/1479/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, від 15 липня 2020 року у справі № 640/10548/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, від 13 червня 2021 року у справі № 159/5837/19, від 20 серпня 2021 року у справі № 520/5311/20, від 01 грудня 2021 року у справі № 641/7612/16-ц, щодо розподілу судових витрат;

- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили письмові докази, зокрема, докази на підтвердження факту постійного проживання дитини з матір`ю за межами України; докази, які свідчать про негативні наслідки у зв`язку із поширенням недостовірної інформації; докази, які підтверджують наявність інших судових спорів, що свідчать про намір заявника поновити порушені права як батька дитини; докази на підтвердження понесення заявником судових витрат у значному розмірі;

- суд першої інстанції безпідставно розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження за наявності обґрунтованого клопотання про розгляд справи у загальному позовному провадженні;

- суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні клопотань про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та допит свідків.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до Верховного Суду не надійшов.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 серпня 2022 року справу № 466/10577/20 (провадження № 61-7513ск22) призначено судді-доповідачеві Усику Г. І.

Ухвалою від 15 серпня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 21 червня 2022 року та відкрив касаційне провадження у справі.

У цій ухвалі Верховний Суд зазначив, що не враховує під час відкриття касаційного провадження довід касаційної скарги про те, що розгляд справи відбувся за відсутності відповідача та доказів на підтвердження належного його повідомлення про час та місце розгляду справи (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України), оскільки посилатися на таку підставу касаційного оскарження судових рішень може той учасник справи, за відсутності якого розглянута справа. Відповідно не враховує правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13-ц, у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18, від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, від 02 червня 2020 року у справі № 910/17792/17, від 12 квітня 2021 року у справі № 216/3765/16-ц, в яких зроблено висновок, що розгляд справи за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення.

Також Верховний Суд наголосив, що не враховує висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 523/15202/18, щодо застосування статті 141 ЦПК України, оскільки у зазначеній справі суд касаційної інстанції, скасовуючи судове рішення апеляційного суду та направляючи справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, зробив висновок, що у наведеній ситуації розподіл судових витрат не здійснюється.

Розпорядженням від 24 січня 2023 року № 110/о/226-23 Верховний Суд призначив повторний автоматизований розподіл судової

справи № 61-7513св22 у зв`язку з відрядженням судді Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 січня 2023 року справу № 466/10577/20

(провадження № 61-7513св22) призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О. та 26 січня 2023 року справу передано судді-доповідачеві.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційних скарг правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням від 29 вересня 2015 року Галицький районний суд м. Львова розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 15 квітня 2011 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції, актовий запис № 429.

08 лютого 2018 року на засіданні комісії з питань захисту прав дитини Галицької РДА розглядалося питання надання висновку про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 стосовно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

12 серпня 2018 року Галицька РДА надала висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому зазначено, що ОСОБА_2 надала свідчення про те, що « ОСОБА_1 по місцю проживання дитини не з`являється, не бере участі у вихованні сина, фінансово не допомагає та місце його перебування їй не відоме».

Також ОСОБА_2 16 березня 2018 року подала до Долинського районного суду Івано-Франківської області по справі № 343/1119/18 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав заяву, в якій «засвідчила той факт, що вихованням дитини займається тільки мати. Батько дитини, колишній чоловік, ОСОБА_1 , в будинку не з`являється, дитиною не опікується, участі у вихованні дитини не бере. Його місцеперебування невідоме».

Право, що підлягає застосуванню до спірних відносин

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ) свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.

Відповідно до статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Водночас відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

У статті 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканність ділової репутації (стаття 299 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, ділової репутації фізичної та юридичної особи, а також про спростування недостовірної інформації, є сукупність таких обставин як: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації потрібно розуміти опублікування її у пресі, передання з використанням радіо, телебачення чи інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є демонстрація в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, а так само поширення за допомогою електронних засобів, що за своїм змістом або формою ганьблять гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної чи юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі на судові рішення, ухвалені за наслідками вирішення спору по суті

За змістом частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Щодо дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права

Суди першої та апеляційної інстанцій врахували, що позивач просить визнати недостовірною та спростувати інформацію, яка викладена відповідачем у заяві, поданій до органу опіки та піклування у формі письмових свідчень про невиконання ОСОБА_1 своїх батьківських обов`язків з виховання малолітнього сина для вирішення питання, порушеного за заявою ОСОБА_4 щодо надання висновку про доцільність позбавлення позивача батьківських прав. Ця інформація міститься у висновку Галицької РДА про доцільність позбавлення позивача батьківських прав стосовно свого сина, який став підставою для звернення до суду з позовом про позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав. Крім того, така інформація викладена відповідачем у заяві, адресованій суду, під час розгляду справи № 343/1119/18 про позбавлення батьківських прав.

У порядку цивільного чи господарського судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 757/4403/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 332/293/17.

Інформація, зазначена у позовній заяві чи іншій заяві, адресованій суду, а також в процесуальних документах (запереченнях на позов, апеляційних чи інших скаргах тощо), може бути підставою для захисту гідності, честі чи ділової репутації, за винятком випадків, коли ця інформація була визначена підставою пред`явленого позову і стосувалася його предмета, була доказом у справі, а так само предметом апеляційного чи іншого перегляду в порядку, встановленому процесуальним законом.

Не підлягають розгляду судами позови про захист гідності, честі чи ділової репутації, приниження яких відбулося внаслідок давання показань свідками, а так само іншими особами, які брали участь у справі, стосовно осіб, які брали участь у тій справі, якщо наведена в них інформація була доказом у справі та оцінювалася судом при ухваленні судового рішення, оскільки правилами процесуальних кодексів встановлено спеціальний порядок дослідження та оцінки таких доказів. Така вимога по суті означала б вимогу повторної судової оцінки наданих суду доказів у раніше розглянутій справі.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2019 року у справі № 464/4433/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 зазначено, що ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи).

У справі, що переглядається, інформація, яку позивач вважав недостовірною та просив зобов`язати відповідача спростувати враховувалася органом опіки та піклування під час підготовки і надання висновку про позбавлення батьківських прав, а також під час подання ОСОБА_4 позову до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав у справі № 343/1119/18. Заяви відповідача, в яких викладена оспорювана інформація, фактично є повідомленням ОСОБА_2 , адресованим органу опіки та піклування і суду, про відомі їй обставини із власними судженнями щодо обставин виконання позивачем батьківських обов`язків. Крім того, ухвалою від 28 листопада 2018 року у справі № 343/1119/18 Долинський районний суд

Івано-Франківської області залишив без розгляду позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав.

Підсумувавши наведене, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що інформація, викладена в заявах (письмових свідченнях) відповідача, адресованих органу опіки та піклування й суду, щодо виконання позивачем батьківських обов`язків, може бути визнана як докази із наданням їм відповідної оцінки судом під час вирішення іншого спору, зокрема щодо позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав стосовно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (якщо такий буде пред`явлений). Саме під час вирішення такого спору суд даватиме оцінку цим заявам та інформації, викладеній в них, у сукупності з іншими доказами, поданими учасниками справи. Отже, недостовірність інформації, яку позивач просить спростувати у справі, що переглядається, підлягає доведенню ним в іншій справі за умови подання відповідного позову, зокрема, про позбавлення батьківських прав.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 та Верховного Суду від 24 грудня 2021 року у справі № 757/9133/18-ц, є безпідставними.

Верховний Суд врахував, що у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації, поданого на захист ділової репутації, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Тож обставина поширення спірної інформації входить до предмета доказування у відповідній справі. Поширенням інформації є опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Подібні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2021 року у справі № 757/9133/18-ц.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, зроблені у справі, що переглядається, не суперечать наведеним правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду. Інші висновки, зроблені в цих постановах Верховного Суду за наслідками вирішення спорів по суті заявлених вимог не підлягають врахуванню у справі, що переглядається, оскільки фактичні обставини (що формують зміст правовідносин) у цих справах і у справі, яка переглядається, є різними. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та враховували надані сторонами докази, оцінюючи їх у сукупності.

ОСОБА_1 не навів у касаційній скарзі інших правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, ухвалених у справах, фактичні обставини яких були б подібними до обставин справи, що переглядається, втім помилково не були враховані судами першої та апеляційної інстанцій.

З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що інформація, яку зазначила відповідач у заявах, поданих нею до органу опіки та піклування й суду, та яку позивач вважає недостовірною й просить спростувати, входить у предмет доказування у справі про позбавлення батьківських прав і підлягає перевірці судом на їх достовірність під час вирішення спору про позбавлення позивача батьківських прав (якщо такий буде пред`явлено) під час дослідження доказів у справі, а не у спосіб звернення до суду з позовом про визнання недостовірною та спростування інформації на підставі статті 277 ЦК України.

Враховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили підстав для задоволення основної вимоги про зобов`язання відповідача спростувати недостовірну інформацію, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовив в задоволенні похідної позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, про те, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її завдання - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних правил цивільного законодавства.

У справі, що переглядається, Верховний Суд погодився з висновками судів про те, що не існує правових підстав для задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди, яка має похідний характер та підлягає вирішенню лише в разі доведеності та обґрунтованості основної вимоги. Оскільки ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні вимоги про спростування недостовірної інформації, тому саме з цієї підстави суди відмовили в задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, що не суперечить висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку наданим учасниками справи доказам та зробили обґрунтований висновок про брак підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про захист честі, гідності, спростування недостовірної інформації, відшкодування моральної шкоди.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Водночас Верховний Суд врахував, що посилання судів першої та апеляційної інстанцій на роз`яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», є помилковими, оскільки ця постанова не є нормативним актом та джерелом права, мала рекомендаційний характер та нині відповідно до чинного законодавства не є обов`язковою для її врахування судами та учасниками процесу. При застосуванні норм права суди мають враховувати висновки щодо застосування таких норм права, викладені у постановах Верховного Суду та непереглянутих постановах Верховного Суду України, що відповідає частині шостій статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Проте, касаційна скарга ОСОБА_1 не містить відповідних доводів, а підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, передбачених у частині третій статті 400 ЦПК України, Верховний Суд не встановив. Зазначена обставина не впливає на правовий результат вирішення цього спору.

Щодо дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права

Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 643/5556/14-ц, про те, що «встановивши, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, апеляційний суд відповідно до положень статті 376 ЦПК України мав підстави для скасування судового рішення частково або повністю та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, розглянувши справу по суті. Всупереч зазначеним вимогам процесуального закону, апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, постановлену за наслідками розгляду скарги на дії державного виконавця по суті цієї скарги, направив справу для продовження розгляду, а не розглянув скаргу по суті, усунувши в межах повноважень недоліки судового рішення».

У справі, що переглядається, доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповністю дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи, не підтвердилися, відтак порушень статті 376 ЦПК України апеляційний суд не допустив.

Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами першої та апеляційної інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на здійснення переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який, на думку заявника, свідчить про наявність правових підстав для задоволення позову, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України. Такі аргументи належно перевірені судами та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин, сторонам надано вичерпні відповіді на всі істотні правові питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо неправомірного розгляду справи у порядку спрощеного провадження з таких підстав.

Ухвалою від 18 травня 2021 року Галицький районний суд м. Львова прийняв до провадження справу та постановив здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін в судове засідання.

Ухвалою від 15 червня 2021 року Галицький районний суд м. Львова відмовив у задоволенні клопотання позивача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Згідно з частиною четвертою статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

У частині шостій статті 19 ЦПК України зазначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частин першої-третьої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

За змістом частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).

Верховний Суд дійшов переконання, що суд першої інстанції дотримався наведених норм процесуального права, оскільки в ухвалі про відкриття провадження зробив висновок про те, що справа, у якій предметом позову є спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди в розмірі 50 000, 00 грн, підпадає під ознаки малозначної справи та підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Суд першої інстанції правильно врахував, що зазначений спір не входить до переліку спорів, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.

Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2020 року у справі № 705/1279/18, від 24 червня 2021 року у справі № 552/1030/20.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, оскільки справа, що переглядається, відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не входить до переліку справ, розгляд яких належить здійснювати виключно в порядку загального позовного провадження.

Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. Сторони не були позбавлені можливості викласти свої доводи, аргументи, міркування, заперечення у письмових заявах по суті справи, надавати суду докази.

Також суд першої інстанції обґрунтовано зауважив, що доводи позивача щодо складності цієї справи не підтверджені доказами, а характер спірних правовідносин, обсяг та характер доказів, які підлягають дослідженню, не давали підстав вважати, що справа підлягає розгляду в порядку загального позовного провадження.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні клопотання про допит свідків.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, для скасування судового рішення з наведеної підстави потрібно, щоб суд необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

У справі, що переглядається, суди відхилили клопотання позивача про допит свідків з тих підстав, що ОСОБА_1 не довів, що особи, яких він просить допитати як свідків, можуть повідомити інформацію, що матиме значення для вирішення справи по суті та яка може бути використана судами як належний та допустимий доказ.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі не обґрунтував, як саме незадоволення клопотання про допит свідків унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи з урахуванням того, що інформацію, яку позивач вважає недостовірною та просить спростувати, підлягає перевірці судом на її достовірність під час вирішення спору про позбавлення позивача батьківських прав (якщо такий буде пред`явлено) шляхом дослідження доказів у справі, а не у спосіб звернення до суду з позовом про визнання недостовірною та спростування інформації.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі на ухвалу апеляційного суду щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

За правилом частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовив ОСОБА_1 в задоволенні позову.

Відтак, за приписами частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача, якому відмовлено у задоволенні позову. У такому випадку немає правових підстав для покладення судових витрат на відповідача.

З наведених підстав Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення щодо вирішення питання про судові витрати, оскільки суди не встановили підстав для задоволення позову.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20, від 26 вересня 2018 року у справі № 753/15683/15, від 14 листопада 2018 року у справі № 753/15687/15-ц, від 09 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15, від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18, від 18 червня 2019 року у справі № 910/3929/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/1479/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, від 15 липня 2020 року у справі № 640/10548/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, від 13 червня 2021 року у справі № 159/5837/19, від 20 серпня 2021 року у справі № 520/5311/20, від 01 грудня 2021 року у справі № 641/7612/16-ц, щодо розподілу судових витрат.

Висновки, викладені в цих постановах Верховного Суду, правильно не враховувалися судами першої та апеляційної інстанцій, оскільки у справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовив ОСОБА_1 в задоволенні позову, тому питання щодо розподілу судових витрат суди не вирішували. Також апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, оскільки не встановив, що суд, за наявності для цього правових підстав, не вирішив питання про судові витрати. За таких обставин висновки Верховного Суду, викладені в наведених заявником у касаційній скарзі постановах, зроблені у справах, фактичні обставини яких відмінні від обставин цієї справи, оскільки у зазначених постановах були підстави для розподілу судових витрат, водночас у справі, що переглядається, таких підстав суди не встановили.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Верховний Суд встановив, що доводи касаційних скарг висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують та на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд зробив висновок, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційних скаргах постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов переконання, що касаційні скарги потрібно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 серпня 2021 року, постанову Львівського апеляційного суду від 21 червня 2022 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 27 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак