Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.02.2023 року у справі №279/573/22
Постанова КЦС ВП від 13.02.2023 року у справі №279/573/22

Постанова

Іменем України

13 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 279/573/22

провадження № 61-9628св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 21 квітня 2022 року в складі судді Шульги О. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року в складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання.

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що 09 вересня 2020 року вона уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання, який посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Івчуком С. С. та зареєстрований у реєстрі за № 3064, відповідно до умов якого вона передала, а відповідач отримала у власність квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира), взамін чого відповідач зобов`язувалася довічно надавати позивачу матеріальне забезпечення.

Відповідно до пунктів 10, 12 договору відповідач взяла на себе зобов`язання щодо забезпечення догляду позивачу (харчування, придбання одягу, забезпечення особистої гігієни) та надання матеріальної допомоги на придбання ліків та оплати медичних послуг і процедур у випадку хвороби та перебування у стаціонарі. Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду, необхідної допомоги) сторони визначили в розмірі 1 000,00 грн на місяць.

Зазначала, що відповідач деякий період часу намагалася виконувати взяті на себе зобов`язання за договором довічного утримання, однак пізніше перестала їх виконувала. Жодного матеріального забезпечення в розмірі 1 000,00 грн відповідно до договору довічного утримання позивач не отримувала.

Оскільки позивач є особою похилого віку та не може доглядати за собою самостійно, то їй допомагали сусіди.

Вказувала на те, що відповідач, маючи доступ до помешкання позивача, викрала її паспорт громадянина України, оригінали правовстановлюючих документів на квартиру та банківську карту з пін-кодом доступу до неї, у зв`язку з чим позивач тривалий час була позбавлена будь-якого матеріального забезпечення свого існування. 02 серпня 2021 року сусіди допомогли позивачу відновити паспорт громадянина України та банківську карту.

У зв`язку з зазначеним, позивач зверталася до Коростенського ВП ГУНП в Житомирській області, однак їй було відмовлено у відкритті кримінального провадження у зв`язку із тим, що в цьому випадку вбачаються цивільно- правові відносини.

Посилаючись на те, що відповідач не виконує взяті на себе зобов`язання за договором довічного утримання, а навпаки вживає всіх можливих заходів, щоб позивач не зверталася до суду, чинить на неї психологічний тиск, позивач просила суд розірвати договір довічного утримання, укладений 09 вересня 2020 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Івчуком С. С. та зареєстрований у реєстрі за № 3064.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Коростенський міськрайонний суд Житомирської області рішенням від 21 квітня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив. Розірвав договір довічного утримання від 09 вересня 2020 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Івчуком С. С. та зареєстрований у реєстрі за № 3064. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 992,40 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх доведеності.

Житомирський апеляційний суд постановою від 29 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Скасував рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 21 квітня 2022 року в частині розподілу судових витрат та компенсував ОСОБА_1 за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, понесені витрати зі сплати судового збору в розмірі 992,40 грн. В іншій частині рішення суду залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про розірвання договору довічного утримання з підстав його неналежного виконання відповідачем. Апеляційний суд не взяв до уваги долучені відповідачем до апеляційної скарги письмові докази (квитанції про оплату комунальних послуг, квитанції про оплату за ремонт побутової техніки, чеки на придбання продуктів харчування, ліків, заяви відповідача, надіслані до правоохоронних органів, та відповіді на них, копію медичної картки позивача), оскільки такі не були подані відповідачем до суду першої інстанції, а доказів поважності причин їх неподання до суду першої інстанції надано не було.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції, вирішуючи питання про розподіл судових витрат та присуджуючи до стягнення з відповідача на користь позивача суму судового збору за подання позову, не звернув увагу на ту обставину, що ОСОБА_2 є особою постраждалою внаслідок Чорнобильської катастрофи першої категорії, а тому відповідно до статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У вересні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 21 квітня 2022 року і постанову Житомирського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суди неповно з`ясували всі обставини, які мають значення для справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, оскільки 27 квітня 2022 року відповідач отримала відповідь на її відзив від представника позивача, а тому вона відповідно до статті 199 ЦПК України мала право на подання заперечення на відповідь на відзив, але суд першої інстанції позбавив її такої можливості надати як заперечення, так і докази на спростування вимог позивача.

Заявник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про неналежне виконання нею зобов`язань за договором довічного утримання, оскільки такі висновки зроблені без встановлення всіх обставин справи та не доведені позивачем.

Також звертає увагу на те, що позивач вже зверталася до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання (справа № 279/4612/21), однак ухвалою Коростенського міськрайонного суду від 17 листопада 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду у зв`язку з відкликанням останньою свого позову як такого, що подано безпідставно. Тобто сама позивач станом на 21 жовтня 2021 року визнала той факт, що відповідач виконувала свої зобов`язання за договором довічного утримання, забезпечувала її продуктами харчування, одягом та всім іншим, тому з цього приводу вона не мала жодних претензій.

Звертаючись до суду з новим позовом про розірвання договору довічного утримання, ОСОБА_1 зазначала про невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором, однак не вказала період часу, з якого не виконуються такі зобов`язання, та не надала доказів на їх підтвердження.

Доводи позивача про неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань спростовуються доказами, наданими відповідачем до апеляційної скарги. Також заявник зазначає, що вона забезпечувала позивача продуктами харчування, ліками, що підтверджується відповідними чеками та квитанціями. За весь період часу дії договору довічного утримання відповідач надала позивачу допомогу на загальну суму 29 679,00 грн.

Вказує на те, що помилковим є посилання суду першої інстанції як на підтвердження невиконання відповідачем своїх зобов`язань на копію колективного звернення до відділу поліції про вчинення відповідачем неправомірних дій щодо ОСОБА_1 , на відповідь Коростенського РУП ГУНП в Житомирській області щодо заволодіння належними ОСОБА_1 документами, на акт, складений сусідами, щодо неналежного матеріального забезпечення позивача, оскільки такі докази не є належними та допустимими, мають сумнівний характер, суд не викликав свідків для їх підтвердження, а тому неправомірність дій відповідача не доведена жодними належними доказами, а навпаки є надуманою представником позивача з метою скомпрометувати поведінку відповідача щодо ОСОБА_1 .

Доводи інших учасників справи

У січні 2023 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій - законними та обґрунтованими. Зазначає, що касаційна скарга не містить підстав неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 05 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував матеріали цивільної справи з Коростенського міськрайонного суду Житомирської області.

У грудні 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 09 вересня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, який посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Івчуком С. С. та зареєстрований у реєстрі за № 3065, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру, а остання зобов`язалася надавати довічно матеріальне забезпечення.

Обов`язок набувача з надання відчужувачу довічного забезпечення визначається у вигляді: забезпечення житлом шляхом збереження права довічного проживання у відчужуваній квартирі; забезпечення догляду (харчування, придбання одягу, забезпечення особистої гігієни), надання матеріальної допомоги для придбання ліків та оплати медичних послуг і процедур у випадку хвороби та перебування ОСОБА_1 у стаціонарі; організації поховання відчужувача у разі її смерті (пункт 10 договору).

Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду та необхідної допомоги) визначена сторонами в розмірі 1 000,00 грн на місяць (пункт 12 договору).

Відповідно до пункту 15 договору встановлено, що договір може бути розірваний за згодою сторін, а у випадку невиконання його умов і відмови від добровільного розірвання однією із сторін - у судовому порядку на вимогу відчужувача, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини на вимогу набувача.

Суди встановили, що ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання від 09 вересня 2020 року (справа № 279/461/21).

Коростенський міськрайонний суд Житомирської області ухвалою від 17 листопада 2021 року задовольнив заяву ОСОБА_1 про залишення її позовної заяви без розгляду та залишив позов ОСОБА_1 без розгляду.

На підтвердження наведених у позові обставин позивач надала суду: копію колективного звернення до відділу поліції про вчинення неправомірних дій зі сторони ОСОБА_3 відносно неї; відповідь на звернення до Коростенського РУП ГУНП в Житомирській області щодо заволодіння належними ОСОБА_1 документами, невиконання умов договору, висловлювання образ та погроз; акт за підписами сусідів щодо неналежного забезпечення ОСОБА_1 з боку ОСОБА_2 харчуванням, одягом, засобами особистої гігієни, ліками.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення відповідають зазначеним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання правочину недійсним (частина перша, пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач взяті на себе зобов`язання за договором довічного утримання не виконує: не цікавиться станом її здоров`я, не забезпечує продуктами харчування, медичними препаратами, одягом та взуттям, не надає грошового забезпечення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач не виконує свої зобов`язання за договором довічного утримання, що не спростовано відповідачем.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суддів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За правилом частини першої статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довідного утримання (догляду) є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відповідач - необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ і послуг.

Договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров`я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння), передусім має на меті отримання утримання, догляду і інших послуг, яких вона потребує внаслідок недієздатності.

Частиною першою статті 749 ЦК України передбачено, що у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Підстави для розірвання договору довічного утримання (догляду) в судовому порядку визначені статтею 755 ЦК України. Так, на вимогу відчужувача договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Положення частини першої статті 755 ЦК України не містять визначення «неналежне виконання набувачем обов`язків за договором довічного утримання (догляду)», а тому, вирішуючи це питання, суд повинен ураховувати конкретні обставини справи, умови договору довічного утримання (догляду) та положення статті 651 ЦК України, які визначають загальні підстави для зміни або розірвання договору.

У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення (частина перша статті 756 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц (провадження № 61-6725св18).

Порушення є істотним, якщо тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору.

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19 (провадження № 61-11407св20).

У постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року в справі № 753/10508/18 (провадження № 61-16804св21) вказано, що «тлумачення пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України свідчить, що договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду за умови доведення відчужувачем факту порушення набувачем своїх обов`язків за договором довічного утримання (догляду), що може проявлятися у вигляді неповного чи неналежного забезпечення доглядом, допомогою, харчуванням відчужувача або у вигляді повного невиконання вказаних дій».

У постанові Верховного Суду від 24 червня 2021 року в справі № 644/1566/19 (провадження № 61-5955св21) зазначено, що «відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов, при цьому саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності цих обставин, на які посилається позивач».

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 надала суду: копію колективного звернення до відділу поліції про вчинення неправомірних дій зі сторони ОСОБА_3 відносно неї; відповідь на звернення до Коростенського РУП ГУНП у Житомирській області щодо заволодіння належними ОСОБА_1 документами, невиконання умов договору, висловлювання образ та погроз; акт, складений та підписаний сусідами позивача, щодо неналежного забезпечення ОСОБА_2 харчуванням, одягом, засобами особистої гігієни, ліками ОСОБА_1 .

Відповідач не надала суду доказів на підтвердження виконання нею своїх зобов`язань за договором довічного утримання.

Ураховуючи наведене, оцінивши умови договору та надані сторонами докази, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про розірвання договору довічного утримання з підстав його неналежного виконання відповідачем.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, оскільки позбавив її можливості надати докази на спростування вимог позивача, є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 83 ЦПК України відповідач повинен подати суду докази разом з поданням відзиву.

Згідно з частиною першою статті 83 ЦПК України, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 83 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, Коростенський міськрайонний суд Житомирської області своєю ухвалою від 22 лютого 2022 року відкрив провадження у цій справі та надав відповідачу 15 днів із дня вручення копії цієї ухвали для подачі відзиву на позов і всіх письмових та електронних доказів, висновків експертів і заяв свідків, що підтверджують заперечення проти позову.

Відповідач (згідно з вимогами процесуального закону) була належним чином повідомлена про розгляд справи, яка розглядалася в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення відповідачу 25 березня 2022 року копії ухвали про відкриття провадження у справі та копії позовної заяви з додатками (а. с. 36).

15 квітня 2022 року ОСОБА_2 подала до суду відзив на позову заяву, до якого надала лише копії свого паспорту та посвідчення особи 1 категорії постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи. Будь-яких письмових заяв про неможливість подати докази разом із поданим відзивом на позовну заяву матеріали справи не містять. Також відповідач не зверталася до суду першої інстанції з заявою про надання їй додаткового строку для надання доказів на спростування вимог позивача.

Крім того, нормами процесуального права не передбачено подання разом із запереченнями відповідача на відповідь на відзив позивача доказів у справі (стаття 180 199 ЦПК України).

Тому доводи відповідача про те, що суд позбавив її можливості подати такі докази разом із запереченнями на відповідь на відзив позивача є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не прийняв докази, надані відповідачем до апеляційної скарги на спростування вимог позивача, також є безпідставними.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З урахуванням зазначеного, апеляційний суд обґрунтовано не взяв до уваги долучені відповідачем до апеляційної скарги письмові докази на спростування вимог позивача, оскільки апеляційна скарга не містить посилань про причини, які б перешкоджали подання доказів до суду першої інстанції, та неможливість їх подання до місцевого суду.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відхиляючи доводи касаційної скарги щодо неповноти з`ясування судами обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 400 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

За таких обставин, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 вже зверталася до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання, який потім сама визнала безпідставним, та за її заявою суд залишив такий позов без розгляду, не може бути прийнято колегією суддів до уваги, оскільки залишення такого позову без розгляду не позбавляє її права повторно звернутися до суду з позовом.

Крім того, звернення ОСОБА_1 у жовтні 2021 року до суду з аналогічним позовом, який у подальшому ухвалою суду від 17 листопада 2021 року був залишений без розгляду, не може свідчити про належне виконання відповідачем своїх обов`язків за умови недоведення останньою зворотнього.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та розірвання договору довічного утримання, оскільки, виходячи з правової природи цього договору, аналізу умов договору довічного утримання від 09 вересня 2020 року, положень статті 755 ЦК України та підстав позову, суди дійшли правильного висновку, що відповідач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження виконання нею належним чином своїх зобов`язань за оспорюваним правочином та доказів на спростування вимог позивача.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 21 квітня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко