Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 199/163/19

провадження № 61-5585св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2019 року у складі судді Спаї В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у складі суддів:

Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та зняття з реєстраційного обліку.

Позовна заява мотивована тим, що 25 жовтня 2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та гарантія" (далі - ТОВ "ФК "Довіра та гарантія") та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого останній придбав квартиру АДРЕСА_1.

Згідно із довідкою про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 05 грудня 2018 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Позивач зазначає, що він у встановленому законодавством порядку набув право власності на квартиру. Реєстрація відповідачів у зазначеному житлі порушує його право власності.

Крім того, вказує, що вказана квартира була предметом іпотеки згідно з іпотечним договором від 18 квітня 2008 року, яким було забезпечене належне виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором від 18 квітня 2008 року.

Умовами іпотечного договору від 18 квітня 2008 року було передбачено, що іпотекодавець зобов'язаний не відчужувати предмет іпотеки та не обтяжувати його зобов'язаннями з боку третіх осіб, не поселяти і не прописувати інших осіб без отримання попередньої письмової згоди на це іпотекодержателя.

Проте, 03 листопада 2009 року та 11 лютого 2010 року у спірній квартирі були зареєстровані ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, відповідно без згоди іпотекодержателя.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1, та зняти їх з реєстраційного обліку.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 07 серпня 2019 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Орган опіки та піклування Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2019 року позов задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову про зняття з реєстраційного обліку.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач є власником квартири та на підставі статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідачі не є членами сім'ї позивача, право користування зазначеним житловим приміщенням набуто ними за згоди попереднього власника квартири (ОСОБА_2), право власності якої припинено.

Реєстрацією місця проживання відповідачів за адресою належного позивачеві нерухомого майна створюються перешкоди в реалізації в повному обсязі ним свого права власності.

Порушені права позивача підлягають захисту у обраний ним спосіб.

Оскільки вимога про зняття з реєстраційного обліку не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а також остаточне рішення суду про позбавлення права користування жилим приміщенням є підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання, тому відсутні підстави для задоволення зазначеної вимоги.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2019 року в оскаржуваній частині - без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування чи зміни в цій частині відсутні.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що реєстрацією місця проживання відповідачів за адресою належного позивачу на праві власності нерухомого майна створюються перешкоди в реалізації в повному обсязі ним прав як власника, тому порушені права підлягають поновленню у обраний позивачем спосіб.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій 26 березня 2020 року, ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні таких позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 756/13650/17-ц (провадження № 61-14586св19).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме статті 33,37,40 Закону України "Про іпотеку", статті 64, 109, 156 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР), статті 16, 391 ЦК України.

Позивачем обрано невірний спосіб захисту, оскільки він є власником нерухомого майна внаслідок звернення стягнення на це майно, яке було предметом іпотеки.

Гарантії захисту порушених прав іпотекодержателя врегульовано положеннями статей 37,40 Закону України "Про іпотеку", тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 391 ЦК України.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 18 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредобанк" та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримала кредит на власні потреби у розмірі 70 500 дол. США із сплатою відсотків в розмірі, який визначається LIBOR3M + 9,5 % річних, за користування кредитом на строк до 17 квітня 2018 року.

У рахунок забезпечення належного виконання боржником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором 18 квітня 2008 року між сторонами укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_2 передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка належала їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 жовтня 2006 року.

25 жовтня 2018 року між ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за умовами якого ТОВ "ФК "Довіра та гарантія", діючи відповідно до статті 38 Закону України "Про іпотеку", продав, а ОСОБА_1 купив нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1.

Згідно з довідкою про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 26 жовтня 2018 року № 15926 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 не є членами сім'ї позивача у розумінні статті 64 ЖК УРСР.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статтею 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що право власності на предмет іпотеки (квартиру) перейшло до позивача у встановленому законодавством порядку. Проживання колишнього власника та членів його сім'ї у спірному житлі створює перешкоди у користуванні та розпорядженні цим нерухомим майном його законним власником. Оскільки права членів сім'ї колишнього власника житла є похідними від прав власника, то з припиненням для власника права власності на жиле приміщення члени його сім'ї також втрачають право користування цим житлом.

Натомість Верховний Суд не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини 1 , 2 статті 319 ЦК України).

У частині 1 статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Судами установлено, що ОСОБА_1 є новим власником квартири АДРЕСА_1, який набув право власності на вказане житло на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 25 жовтня 2018 року, укладеного з ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" як іпотекодержателем цього нерухомого майна в порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку".

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог та у поданій касаційній скарзі ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, зазначала, що квартира, яку набув у власність позивач та яка була предметом іпотечного договору від 18 квітня 2008 року, належала їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 жовтня 2006 року, тобто придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів.

Відповідно до частин 4 та 5 статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно з частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

При цьому слід зазначити, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Визнання втратившим право користування жилим приміщенням є фактично позбавленням особи права на житло, тобто виселення її без надання іншого жилого приміщення.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17 (провадження № 61-11292св20).

Статтею 109 ЖК УРСР визначено порядок виселення із займаного жилого приміщення.

Так у частинах 1 та 2 статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, частина 2 статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині 3 статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як стаття 40 Закону України "Про іпотеку", так і стаття 109 ЖК УРСР у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.

Аналогічний висновок викладено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Оскільки право власності на іпотечне майно зареєстроване за ОСОБА_2 до укладення кредитного договору, тобто квартира придбана не за кредитні кошти, тому до спірних правовідносин слід застосовувати положення статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо заборони виселення без надання іншого жилого приміщення.

При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною 4 статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.

Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за частиною другою статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частиною 3 статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню положення статті 40 Закону України "Про іпотеку" та положення статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними. Тлумачення частини 2 статті 109 ЖК УРСР з урахуванням глави 26 ЦК України та положень статті 379 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого жилого приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це жиле приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення не допускається.

Правильність такого висновку підтверджується правовими висновками, сформульованими у постановах Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16 та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 391 ЦК України, згідно з якою власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. У зв'язку з реєстрацією права власності на спірну квартиру за позивачем право власності ОСОБА_2 на цю квартиру припинилося.

Проте суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що при укладенні договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 був обізнаний про наявність обтяжень житла, яке належало на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_2, зокрема і про наявність відповідних речових прав осіб, які зареєстровані та проживають у жилому приміщенні, тобто мав можливість виявити ризики, пов'язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв'язку із невиконанням кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою.

Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі договору купівлі-продажу іпотечного майна, обмежує право останнього на користування майном.

Частина 2 статті 109 ЖК УРСР на час укладення правочину щодо відчуження іпотечного майна містила заборону виселення осіб без надання іншого жилого приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.

Отже новий власник спірної квартири мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірним житлом і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, на підставі положень статті 391 ЦК України, оскільки вони займають це житло без законних на те підстав чим порушують права позивача як нового законного власника житла.

Крім того, Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, тобто і на виселення із такого майна.

Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.

Вирішуючи спір суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що квартира була придбана ОСОБА_2 не за кредитні кошти, кредит був наданий їй в іноземній валюті, повернення якого забезпечувалося переданою в іпотеку квартирою, при цьому судами попередніх інстанцій не встановлено наявність іншого житла у відповідачів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Обраний позивачем спосіб захисту має бути направлений на припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення, відповідати матеріально-правовим способам захисту права.

Звертаючись до суду з цим позовом, як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що після набуття ним права власності на квартиру відповідачі добровільно відмовляються звільнити житло та знятися з реєстраційного обліку, у зв'язку з чим просив визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Проте, оскільки гарантії захисту порушених прав іпотекодержателя врегульовано статтями 37,40 Закону України "Про іпотеку", саме з цих підстав ОСОБА_1 до суду не звертався, тому обраний ним спосіб захисту права шляхом пред'явлення позову про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, є неефективним, оскільки не призводить до відновлення порушеного права.

Крім того, відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", заяви № 7151/75 та № 7152/75, будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом ", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Гіллоу проти Сполученого Королівства від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Ларкос проти Кіпру від 18 лютого 1999 року).

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, всяке позбавлення права на житло є втручанням в право особи і без дослідження пропорційності і з'ясування балансу інтересів неможливо вирішити спір.

Право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачів, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.

Суди попередніх інстанцій цих питань не з'ясували та не встановили чи буде необхідним в демократичному суспільстві та легітимним виселення відповідачів перед перевагами власника нерухомого майна, який повинен був знати про ризики придбання такого майна.

Ураховуючи викладене та беручи до уваги вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, поведінку учасників правовідносин, позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною 2 статті 109 ЖК УРСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв'язку з визнанням їх такими, що втратили право користування спірним жилим приміщенням і як наслідок виселення, слід відмовити.

Доводи касаційної скарги, в якій ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, посилалася на невірне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та суперечність рішення судів практиці Верховного Суду з цього предмета спору, підтвердилися.

Враховуючи викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб, такими, що втратили право користування жилим приміщенням, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні таких позовних вимог.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов'язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Пунктом 2 частини 2 статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Оскільки ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги сплатила 1 152,60 грн судового збору, за подання касаційної скарги - 1536,80 грн, тому з ОСОБА_1 на її користь підлягає стягненню 2 689,40 грн у рахунок сплати судового збору.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, задовольнити.

РішенняАмур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року в частині вирішенняпозовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, скасувати, прийняти в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2 689 (дві тисячі шістсот вісімдесят дев'ять) гривень 40 копійок.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук