Постанова

Іменем України

08 листопада 2021 року

м. Київ

справа №761/38133/19

провадження №61-12471св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання неукладеним договору поруки та визнання відсутнім права вимоги грошових коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва

від 23 квітня 2021 року у складі судді Рибака М. А. та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4,

відповідач (третя особа за зустрічним позовом)- ОСОБА_2,

представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2, ОСОБА_3 з позовом, у якому просив стягнути з відповідачів заборгованість за договором позики, яка утворилась станом

на 17 вересня 2019 року в сумі 392 511,02 австралійських доларів, що складається з: 327 556,19 австралійських доларів - суми основного боргу станом на 15 листопада 2017 року; 64 954,83 австралійських доларів - відсотків за користування сумою позики, нараховані за період з 15 листопада 2017 року по 17 вересня 2019 року.

Позовна заява мотивована тим, що за умовами договору позики, укладеного 16 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, остання отримала в строкове платне користування суму коштів в розмірі

800 000 австралійських доларів. За умовами договору позики за користування позиченими коштами відповідач мав сплачувати позивачу щомісячно відсотки з розрахунку 7% за рік.

У пункті 7.1 договору сторони узгодили, що позичальник зобов'язується повернути суму позики з урахуванням нарахованих відсотків на неї протягом 12 місяців за узгодженим сторонами графіком, що є додатком до даного договору. Сторони визначили 16 червня 2016 року днем останнього платежу за графіком.

16 червня 2015 року ОСОБА_3 поручився перед ОСОБА_1 за виконання зобов'язань ОСОБА_7 за договором позики, що оформлено було гарантійним листом, відповідно до якого ОСОБА_8 надав пану ОСОБА_1 гарантію покриття будь-якої заборгованості ОСОБА_9 за договором позики, а також збитків, які виникають у зв'язку х простроченням виконання зобов'язань.

Позичальник свої зобов'язання за договором позики не виконує. Сума позики та нараховані відсотки на неї кредитору повернуті частково, що стало підставою вжиття паном ОСОБА_1 заходів з метою врегулювання спору в досудовому порядку.

Так, за період з 17 червня 2015 року (день перерахування коштів позичальнику) по 25 жовтня 2015 року позивачу повернуто

лише 18 597,26 австралійських доларів.

Згідно пункту 9 договору позики, у випадку невиконання зобов'язання позичальником, позикодавець у будь-який момент може повідомити позичальника про те, що позика і всі нараховані відсотки мають бути невідкладно сплачені або сплачені на вимогу. Після отримання такого повідомлення позичальник має повернути позику з нарахованими відсотками та всіма такими іншими сумами протягом 30 днів.

25 жовтня 2015 року відповідачами отримано повідомлення кредитора щодо невідкладного повернення йому суми позики з урахуванням нарахованих відсотків за користування нею.

19 січня 2016 року позивачу повернуто 403 153,91 австралійських доларів.

19 лютого 2016 року позивач повторно звернувся до відповідачів з повідомленням (вимогою) щодо невідкладного повернення йому суми позики з нарахованими відсотками.

15 листопада 2016 року позивачу було повернуто

107 126,03 австралійських доларів.

Станом на 15 листопада 2016 року заборгованість позичальника по сумі позики склала 327 556,19 австралійських доларів.

06 березня 2018 року позичальник та ОСОБА_3 надали пану ОСОБА_1 спільне офіційне підтвердження заборгованості на суму

357 395 австралійських доларів з урахуванням відсотків.

Позивач указував, що умовами пункту 16.1 договору позики

ОСОБА_7 та ОСОБА_1 визначили, що даний договір та будь-який спір, який виникає з нього чи пов'язаний з ним або з його предметом має розглядатись у відповідності з правом Англії та Уельсу.

До правовідносин, які виникають щодо виконання обов'язків по договору позики та наслідків їх невиконання застосовується законодавство Англії та Уельса.

Посилаючись на вимоги Закону України "Про міжнародне приватне право", який дозволяє судам України розглядати справи з іноземним елементом, якщо відповідач має в Україні зареєстроване місце проживання та майно, позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва за зареєстрованим місцем проживання відповідача ОСОБА_3.

В обґрунтування застосування правових норм Англії та Уельсу до спірних правовідносин позивач посилався на справи Photo production Ltd. v. Securicor Transport Ltd. A.C. (1980) та рішенням по справі McCutcheon v. David MacBrayne Ltd (1964) 1 W.L.R. 125,132-134.

Оскільки станом на день звернення до суду вимоги позивача щодо повернення йому належних коштів залишені без задоволення, зобов'язання за договором позики виконані не були, позивач просив позов задовольнити.

ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, ззустрічним позовом про визнання неукладеним договору поруки та визнання відсутнім права вимоги грошових коштів.

Зустрічний позов мотивовано тим, що договір поруки ОСОБА_3 є неукладеним, оскільки він підписаний лише Дмітрієвим. Право вимоги за договором поруки є припиненим з огляду на положення частини 4 статті 559 ЦК України у зв'язку з пропуском шестимісячного строку з моменту настання строку виконання основного зобов'язання.

ОСОБА_3 просив застосувати позовну давність до вимоги ОСОБА_1.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 квітня

2021 року у складі судді Рибака М. А. позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі

327 556,19 австралійських доларів та суму відсотків за договором

за період з 15 листопада 2016 року по 17 вересня 2019 року у розмірі

64 954,83 австралійських доларів. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 мотивоване тим, що до правовідносин сторін, які виникли з договору позики, застосовується законодавство Англії та Уельса. Договір позики позивачем укладений з ОСОБА_2. Виконання зобов'язань ОСОБА_2 за договором позики забезпечено порукою ОСОБА_3, яка оформлена шляхом надання гарантійного листа.

Певний час зобов'язання за договором позики ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виконувалися, отримані у борг кошти були частково повернуті, сума заборгованості, яка не повернута відповідачами, становить 327 556,19 австралійських доларів. Крім того, позивачем за період з 15 листопада 2016 року по 17 вересня 2019 року нараховані відсотки, розмір яких становить 64 954,83 австралійських доларів.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки при вирішенні спору підлягають застосуванню норми права Англії та Уельсу, згідно з якими підтверджується право вимоги позивача до ОСОБА_3 та встановлено строк позовної давності у 6 років, підстави для визнання договору поруки неукладеним та визнання відсутнім у позивача права вимоги грошових коштів, відсутні.

Суд першої інстанції також дійшов висновку, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" справа підлягає розгляду Шевченківським районним судом

м. Києва, оскільки відповідачі мають зареєстроване постійне місце проживання в Україні, зокрема, місце проживання ОСОБА_3 зареєстроване у Шевченківському районі м. Києва. Відповідачі мають в Україні нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

ОСОБА_2 оскаржила рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісних позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м.

Києва від 23 квітня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановивши зміст норм права Англії та Уельсу, пославшись в рішенні суду на правовий висновок, а також відповідь Центрального органу з виконання Європейської конвенції про інформацію на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, які містять інформацію щодо змісту норм іноземного права, практику застосування, а також врахувавши встановлені обставини щодо неналежного виконання відповідачами своїх зобов'язань за договором позики та особистою гарантією, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики у сумі, заявленій позивачем.

Апеляційний суд указав, що оскільки судом першої інстанції при вирішенні спору були застосовані норми права Англії та Уельсу, посилання у апеляційній скарзі на норми законодавства України щодо припинення поруки, щодо можливості нарахування відсотків тільки під час дії договору, щодо порушення позовної давності, є безпідставними.

Суд апеляційної інстанції також погодився з місцевим судом, що даний спір підлягав розгляду Шевченківським районним судом м. Києва.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року, ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, у справі ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову про стягнення заборгованості, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судом норм матеріального права - частини 4 статті 559, частини 2 статті 1047, частини 1 статті 1049 ЦК України, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 205/139/19 та від 30 січня 2020 року у справі № 369/8162/17, від 19 червня 2019 року у справі № 500/1210/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 216/2813/15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12; постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц.

Заявник указує, на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме застосування норм статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" при визначенні підсудності спору за наявності договірної підсудності.

Касаційна скарга містить посилання на порушення судами норм процесуального права, а саме пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України у контексті положень статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", в тому числі щодо інстанційної підсудності, а також частини 5 статті 10 ЦПК України у контексті положень статті 8 Закону України "Про міжнародне приватне право" щодо підстав та порядку застосування норм права інших держав судом.

Аргументом касаційної скарги також указано те, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме: задоволення позовних вимог на підставі недопустимого доказу - документу на англійській мові. Даний недопустимий доказ використаний судами першої та апеляційної інстанції як єдиний доказ перерахування позивачем ОСОБА_2 коштів.

Доводи інших учасників справи

У відзиві сторона позивача заперечила проти доводів касаційної скарги, просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ухвалені у справі судові рішення є законними та обґрунтованими, прийнятими без порушення порядку встановлення і застосування норм права Англії та Уельсу. Суди об'єктивно, повно і всебічно дослідили та встановили обставини справи на підставі належних та допустимих доказів.

Зазначає, що для вирішення справи судом першої інстанції вживались заходи з метою встановлення змісту норм права Англії та Уельсу, що відповідає вимогам статті 8 Закону України "Про міжнародне приватне право", Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 року, участь в якій Україна приймає відповідно до постанови Верховної Ради України від 14 липня 1993 року № 3385-ХІІ.

ОСОБА_3 відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 був укладений договір позики, за умовами якого остання отримала в строкове платне користування суму коштів в розмірі 800 000 австралійських доларів.

Пунктом 7.1 договору позики сторони узгодили, що позичальник зобов'язується повернути суму позики з урахуванням нарахованих відсотків на неї протягом 12 місяців за узгодженим сторонами графіком, що є додатком до даного договору.

Сторони визначили 16 червня

2016 року днем останнього платежу за графіком.

За умовами договору позики, за користування позиченими коштами, відповідач мав сплачувати позивачу щомісячно відсотки з розрахунку

7 % за рік.

Згідно з пунктом 9 договору позики у випадку невиконання зобов'язання позичальником, позикодавець у будь-який момент може повідомити позичальника про те, що позика (і всі нараховані відсотки та всі інші нараховані або несплачені суми згідно договору позики) мають бути невідкладно сплачені або сплачені на вимогу. Після отримання такого повідомлення позичальник має повернути позику з нарахованими відсотками та всіма такими іншими сумами протягом 30 днів.

У пункті 16.2 пункту 16 договору позики сторони погодили, що сторони беззастережно погоджуються, що суди Англії та Уельсу мають виняткову юрисдикцію у відношенні будь-яких претензій або питань, які виникають на основі або у зв'язку з цим договором.

В день укладення договору позики, 16 червня 2015 року ОСОБА_3 підписав гарантійний лист, яким погодився із зобов'язаннями

ОСОБА_2 в частині сплати боргу за договором позики та гарантував виплату усіх сум, які мають сплачуватись за договором позики.

За період з 17 червня 2015 року (день перерахування коштів позичальнику) по 25 жовтня 2015 року позивачу було повернуто

лише 18 597,26 австралійських доларів.

25 жовтня 2015 року позивачем було надіслано вимогу відповідачам щодо невідкладного повернення йому суми позики з урахуванням нарахованих відсотків за користування нею.

19 січня 2016 року позивачу було повернуто 403 153,91 австралійських доларів.

19 лютого 2016 року ОСОБА_1 повторно звернувся до відповідачів з повідомленням (вимогою) щодо невідкладного повернення йому суми позики разом з нарахованими відсотками.

Станом на 15 листопада 2016 року заборгованість відповідачки ОСОБА_2 по сумі позики склала 327 556,19 австралійських доларів.

Станом на день звернення з даним позовом, заборгованість

ОСОБА_2 за договором позики розрахована позивачем та складає

327 556,19 австралійських доларів та суму відсотків за договором за період з 15 листопада 2016 року по 17 вересня 2019 року в розмірі

64 954,83 австралійських доларів.

06 березня 2018 року відповідачі спільно надали позивачу підтвердження заборгованості на суму 357 395 австралійських доларів з урахуванням відсотків.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення

від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Матеріалами справи підтверджено, що правовідносини сторін у справі випливають із договору позики, виконання якого забезпечено гарантійним листом. Позикодавцем виступає громадянин Австралії, а позичальник і поручитель є громадянами України.

При з'ясуванні обставин, які випливають із зобов'язальних правовідносин за участю іноземного елемента вирішальне значення має вибір права, яким регулюються ці правовідносини.

Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за "законом суду", тобто юридичною підставою застосування іноземного права на території України є норми ЦПК України, Закон України "Про міжнародне приватне право" тощо.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 4 Закону України "Про міжнародне приватне право" право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права частин 1 , 2 статті 4 Закону України "Про міжнародне приватне право", інших законів, міжнародних договорів України.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин.

Сторони договору згідно із частиною 1 статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України (стаття 43 Закону України "Про міжнародне приватне право").

стаття 43 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має з правочином найбільш тісний зв'язок.

Аналіз зазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що при визначенні права, яке підлягає застосуванню до договірних правовідносин з іноземним елементом застосовується наступний порядок: застосуванню підлягає право, обране сторонами; якщо сторони не обрали застосовне право, то воно визначається на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна; якщо сторони не обрали застосовне право і немає міжнародного договору, який би його визначав, належить керуватися нормами Закону України "Про міжнародне приватне право".

При вирішенні спору, суди попередніх інстанцій проаналізували умови договору позики та установили, що пунктом 16.1 договору позики, ОСОБА_12 та ОСОБА_1 визначили, що даний договір та будь-який спір який виникає з нього чи пов'язаний з ним або з його предметом має розглядатись у відповідності з правом Англії та Уельсу.

Суперечностей між наведеним пунктом договором позики з положенням статей 1, 5 Закону України "Про міжнародне приватне право", в яких закріплено принцип "автономії волі", за яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права, не встановлено.

За викладених обставинах, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив із того, що оскільки в даній справі наявний іноземний елемент, то на спірні правовідносини поширюється Закон України "Про міжнародне приватне право".

Встановлення і застосування змісту іноземного права - це правозастосовний процес, який здійснюється судом на підставі та в межах національного права згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, такими, як: суверенна рівність держав, самовизначення, невтручання у внутрішні справи.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про міжнародне приватне право" при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

Установлення змісту норми права іноземної держави регламентується статтею 8 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Відповідно до частини першої цієї статті при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів (частина 2 статті 8 Закону України "Про міжнародне приватне право").

Положення частини 3 статті 8 Закону України "Про міжнародне приватне право" надають також особам, які беруть участь у справі, право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду у встановленні змісту цих норм.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про міжнародне приватне право" при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.

Застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права (стаття 6 Закону України "Про міжнародне приватне право").

Оскільки суд зобов'язаний застосовувати норми іноземного права, то встановлення ним іноземного права здійснюється ex officio, суд використовує такі способи здобуття інформації про іноземне право:

1) власне з'ясування змісту іноземного права суддею, у провадженні якого є справа; 2) використання експертних висновків; 3) дипломатичний порядок отримання такої інформації; 4) офіційний запит через Міністерство юстиції; 5) отримання довідок через систему правової допомоги; 6) обмін правовою інформацією; 7) безпосередні зносини судів різних держав та з іншими компетентними органами;

8) встановлення іноземного права сторонами тощо.

Для правильного визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору за участю іноземної особи, судам необхідно з'ясувати право якої країни повинно застосовуватися.

При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.

Зміст права може встановлюватися не тільки судом, але й сторонами, які зацікавлені в застосуванні даного права. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

Стороною позивача надані суду документи, що підтверджують зміст норм права Англії та Уельсу, які застосовуються при розгляді аналогічних спорів, тобто спорів, що виникають із договорів позики та поруки.

Стороною позивача надавався правовий висновок фахівця у галузі права Англії та Уельсу - керівника практики комерційної неплатоспроможності та партнера юридичної фірми "Дебрехемс Оттавей", колишнього Голови асоціації комерційного судочинства, який отримав кваліфікацію солісітора Верховного Суду 15 вересня 2004 року - ОСОБА_13.

Відповідно до правового висновку фахівця у галузі права, пан ОСОБА_1 може вимагати примусового виконання договору позики та особистої гарантії пані ОСОБА_14 та паном ОСОБА_15 за англійським правом. Пан ОСОБА_1 також має право на першочергове пред'явлення вимог до пані ОСОБА_14 та пана ОСОБА_3 з вимогою сплати сум за договором позики та особистою гарантією. До суми стягнення також включаються відсотки, що нараховуються до фактичної дати сплати заборгованості.

Шевченківський районний суд м. Києва 25 лютого 2021 року звертався до Міністерства юстиції України щодо надання офіційного тлумачення норм права Англії та Уельса.

У відповідь на запит Міністерство юстиції України надіслало до суду лист, в якому зазначило, що у відносинах між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії діє Європейська Конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 року. Статтею1 Конвенції встановлено, що Договірні Сторони зобов'язуються надавати одна одній, відповідно до положень цієї Конвенції, інформацію з питань свого цивільного та торгового законодавства і процесуального права в цих галузях, а також з питань їхнього судового устрою.

Міністерство юстиції України не має повноважень щодо надсилання запитів вітчизняних судових органів за кордон. При цьому, Міністерство юстиції України порекомендувало суду безпосередньо звернутись з належно оформленим запитом до Центрального органу з виконання Європейської конвенції про інформацію на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

На запит Шевченківського районного суду м. Києва, поданий відповідно до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства, до суду надійшла відповідь Центрального органу з виконання Європейської конвенції про інформацію на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії

від 22 квітня 2021 року щодо встановлення позовної давності у 6 років для пред'явлення позовів у спорах щодо контрактів.

Зважаючи на те, що позикодавцем є іноземець, сторони договору визначили, що даний договір та будь-який спір який виникає з нього чи пов'язаний з ним або з його предметом має розглядатись у відповідності з правом Англії та Уельсу, висновки про те, що до правовідносин сторін повинні застосовуватись положення Закону України "Про міжнародне приватне право", є правомірними.

Частина 2 статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною 5 статті 12 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених частиною 5 статті 12 ЦПК України, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Частиною 1 статті 84 ЦПК України передбачено, що учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених статті 81 ЦПК України.

Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Матеріалами справи (банківськими документами) підтверджено як факт надання позики так і здійснення відповідачами погашення по ній.

У свою чергу, відповідачі не спростували факт передання коштів, часткового погашення та надання гарантії щодо погашення позики, а відтак, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики та особистою гарантією.

Сукупність наданих доказів з достовірністю свідчить не лише про факт укладення договору позики, а і про визнання відповідачами боргу.

Доводи касаційної скарги щодо порушення строку позовної давності судом аналогічні доводам заяви про застосування строку позовної давності та апеляційної скарги, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні було дотримано норми матеріального і процесуального права.

Решта доводів касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що оскаржувані судові рішення у справі ухвалені без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 205/139/19,

від 30 січня 2020 року у справі № 369/8162/17, від 19 червня 2019 року

у справі № 500/1210/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 216/2813/15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року

у справі № 408/8040/12; постанові Великої Палати Верховного Суду

від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, оскільки, висновки, зазначені у цих справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, суд виходив із конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Щодо юрисдикційності спору

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачі є громадянами України та на території України мають нерухоме майно, на яке ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10 вересня 2019 року про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви та накладено арешт а саме на: машиномісце № НОМЕР_1 (2-й рівень) в підземному автопаркінгу за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер нерухомого майна: 1015752580391, що належить на праві власності ОСОБА_18; квартиру за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер нерухомого майна: 978452980391, що належить на праві власності ОСОБА_18; квартиру за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер нерухомого майна: 31150669, що належить на праві власності ОСОБА_3.

Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 3 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).

Питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ за участю іноземного елемента, вирішуються згідно із Законом України "Про міжнародне приватне право".

Стаття 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" визначає загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом.

Частиною 1 статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" визначено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у Частиною 1 статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право".

За правилами статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право"; якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України. спростовуються положенням пункту 2 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", згідно з яким суди України можуть приймати до свого провадження та розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо на території України відповідач у справі має рухоме майно, на яке можна накласти стягнення.

Встановивши, що відповідачі мають зареєстроване постійне місце проживання в Україні, зокрема, місце проживання ОСОБА_3 зареєстроване у Шевченківському районі м. Києва, мають в Україні нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, суд першої інстанції дійшов вірного висновку що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" справа підлягає розгляду Шевченківським районним судом м. Києва.

Доводи касаційної скарги щодо порушення юрисдикційності даного спору спростовуються положенням пункту 2 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", згідно з яким суди України можуть приймати до свого провадження та розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо на території України відповідач у справі має рухоме майно, на яке можна накласти стягнення.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва

від 23 квітня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко