Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.10.2018 року у справі №2-42/11

Постанова

Іменем України

10 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 2-42/11

провадження № 61-11909св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

суб'єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби міста Полтава Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Корецька Оксана Миколаївна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду міста Полтави від 10 лютого 2017 року у складі судді Чистик І. О. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 09 березня 2017 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Кривчун Т. О., Чумак О. В.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Октябрського (змінено назву на Шевченківський) відділу державної виконавчої служби міста Полтава Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (далі - Шевченківський ВДВС міста Полтава ГТУЮ у Полтавській області) Корецької О. М. та визнання рішень неправомірними, скасування постанов. Обґрунтовуючи вимоги скарги, ОСОБА_1 посилався на те, що на виконанні Шевченківського ВДВС міста Полтава ГТУЮ у Полтавській області перебувають зведені виконавчі провадження від 02 червня 2016 року ВП № 51280529, ВП № 51279958 з виконання виконавчих листів Ленінського районного суду міста Полтави від 08 лютого 2012 року, виданих на підставі рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 28 липня 2011 року у справі № 2-42/11, про солідарне стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг України» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг України») заборгованості у розмірі 936 564 грн 18 коп. та 850 грн 00 коп. Вважає, що державний виконавець Корецька О. М., відкривши виконавчі провадження постановами від 02 червня 2016 року, діяла незаконно, так як строк пред'явлення до виконання вказаних виконавчих листів сплив. Крім того, йому не було направлено копії зазначених постанов, внаслідок чого він був позбавлений можливості добровільного виконання рішення у строк, визначений державним виконавцем, а тому незаконними є постанови від 14 червня 2016 року про накладення арешту на його майно та про стягнення виконавчого збору. Вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» підпадають під дію Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі Закон № 1304-VII), а тому державний виконавець повинен зупинити відкриті виконавчі провадження на час дії мораторію. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати дії державного виконавця незаконними та протиправними; скасувати постанови про відкриття виконавчого провадження від 02 червня 2016 року ВП № 51280529 та ВП № 51279958; скасувати постанову від 14 червня 2016 року ВП № 51280529 про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження, а також постанови від 14 червня 2016 року ВП № 51280529 та ВП № 51279958 про стягнення з боржника виконавчого збору.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Полтави від 10 лютого 2017 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії державного виконавця ВДВС міста Полтава ГТУЮ у Полтавській області Корецької О. М. в частині прийняття 14 червня 2016 року постанов про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору у виконавчих провадженнях ВП № 51279958 та ВП № 51280529. Скасовано постанови державного виконавця від 14 червня 2016 року про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору у виконавчих провадженнях ВП № 51279958 та ВП № 51280529. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено.

Ухвала місцевого суду мотивована тим, що в порушення вимог частини третьої статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV в редакції, чинній на час подання скарги (далі - Закон № 606-XIV), державний виконавець направив боржнику постанови про відкриття виконавчих проваджень від 02 червня 2016 року лише 14 червня 2016 року, тобто після закінчення строку для добровільного виконання. Відмовляючи у задоволенні скарги в іншій частині, суд дійшов висновку, що строки пред'явлення до виконання виконавчих листів, виданих 08 лютого 2011 року № 2-42/11, про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів та судових витрат переривалися.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 09 березня 2017 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу Ленінського районного суду міста Полтави від 10 лютого 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

У березні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Ленінського районного суду міста Полтави від 10 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 09 березня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що виконавчі листи від 08 лютого 2012 року № 2-42/11 не підлягають виконанню у зв'язку із закінченням у лютому 2013 року строку пред'явлення їх до виконання, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» пред'явив відповідну вимогу лише у липні 2013 року. Відсутні підстави для проведення виконавчих дій на користь стягувача, оскільки його вимоги підпадають під дію Закону № 1304-VII, а тому відкриті виконавчі провадження державний виконавець мав зупинити на час дії мораторію. Крім того, судами не взято до уваги пояснення та доповнення до скарги щодо неправомірності дій державного виконавця при відкритті провадження та невідповідності виконавчих листів вимогам статті 18 Закону № 606-XIV.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 20 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

01 березня 2018 року справу № 2-42/11 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 383 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій (далі - ЦПК України 2004 року), сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Судами встановлено, що рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 28 липня 2011 року в справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки стягнено з відповідачів солідарно на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором у розмірі 936 564,18 грн та на користь ПАТ «ОТП Банк» - по 850 грн судового збору. Для стягнення заборгованості за кредитним договором в сумі 936 564,18 грн з відповідача ОСОБА_3 визначений спосіб виконання рішення шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на належний ОСОБА_3 В житловий будинок з господарськими спорудами, що розташований на землі держфонду за адресою: АДРЕСА_1, з наданням ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права продажу будь-якій особі-покупцеві і отримання коштів від продажу зазначеного об'єкта нерухомого майна, а також права отримання всіх необхідних документів для оформлення продажу цього об'єкта нерухомого майна, оригіналів, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухоме майно у приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_4, витягів у Приватного підприємства «Інвентаризатор», правовстановлюючих документів на земельну ділянку, права підпису договору купівлі-продажу зазначеного об'єкта нерухомого майна.

На виконання зазначеного рішення 08 лютого 2012 року Ленінським районним судом міста Полтави були видані виконавчі листи № 2-42/11, на підставі яких постановами державного виконавця від 02 червня 2016 року відкриті виконавчі провадження ВП № 51280529 та ВП № 51279958, які згідно з постановами від 10 червня 2016 року приєднані до зведеного виконавчого провадження № 51440305.

Постановами державного виконавця Корецької О. В. від 14 червня 2016 року стягнено з боржника виконавчий збір у розмірі 85,88 грн та 93 527,19 грн.

Постановою того ж державного виконавця від 14 червня 2016 року накладений арешт на майно боржника ОСОБА_5

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Частиною п'ятою статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанції) передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.

Зазначене конституційне положення відображено і у статті 14 ЦПК України

2004 року, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стаття 1 Закону № 606-XIV визначає, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, з наступного дня після його постановлення.

Державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби (частина перша статті 25 Закону № 606-XIV).

За змістом положень статті 26 Закону № 606-XIV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі, зокрема, пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання; невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статті 18 цього Закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону № 606-XIV строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються пред'явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Тобто після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у зв'язку з його пред'явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення (отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 910/18165/13.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону № 606-XIV у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.

Постановами державного виконавця Корецької О. М. від 29 березня 2016 року виконавчі листи № 2-42/11 були повернені стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у зв'язку з нездійсненням ним авансування на проведення виконавчих дій, що є перешкодою для подальшого виконання рішення суду.

За таких обставин у справі, яка переглядається, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив з того, що строк пред'явлення виконавчих листів № 2-42/11, виданих 08 лютого 2012 року, переривався у зв'язку з їх пред'явленням до виконання у вересні 2013 року. Отримавши постанови про повернення виконавчих листів від 29 березня 2016 року, стягувач у травні 2016 року знову пред'явив їх до виконання з додержанням строку, встановленого статтею 22 Закону № 606-XIV.

Отже, доводи скарги про неправильне застосування судами положень статті 22 Закону № 606-XIV не знайшли свого підтвердження.

Доводи касаційної скарги про невідповідність виконавчих документів вимогам статті 18 Закону № 606-XIV в частині незазначення у них місця проживання та ідентифікаційного номера боржника ОСОБА_3 і місця знаходження її майна не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону № 606-XIV увиконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; 6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Пунктом 6 частини першої статті 26 Закону № 606-XIV визначено, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону;

Верховний Суд України у постанові від 25 червня 2014 року у справі № 6-62цс14 виклав такий правовий висновок.

Частина перша статті 18 Закону № 606-XIV містила вимоги до виконавчого документа, в якому мав бути зазначений, зокрема індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (для фізичних осіб - платників податків).

Пунктом третім частини третьої статті 11 Закону № 606-XIV визначено, що державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

Відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.

Таким чином, у державного виконавця не було правових підстав для відмови у відкритті виконавчих проваджень у зв'язку з тим, що у виконавчих документах не було зазначено адресу боржника ОСОБА_3, її ідентифікаційний номер та місце знаходження майна, що підлягає стягненню.

Крім того, у цій справі оскаржувалися дії державного виконавця під час здійснення виконавчих дій лише в частині боржника ОСОБА_1, який із заявою про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, в порядку, визначеному статтею 369 ЦПК України 2004 року, до суду не звертався.

Доводи скарги про відсутність підстав для проведення виконавчих дій на користь стягувача, оскільки на нього поширюється дія Закону № 1304-VII, обґрунтовано були спростовані апеляційним судом, яким встановлено, що за боржником зареєстровані інші об'єкти нерухомого майна, а тому виконавчі документи про стягнення з нього боргу не підпадають під дію зазначеного Закону.

Також суд апеляційної інстанції дав належну оцінку твердженню ОСОБА_1 про те, що строк пред'явлення виконавчих документів до виконання станом на 19 вересня 2013 року сплив, а не переривався. Ці доводи спростовуються відмітками у виконавчих документах про пред'явлення їх до виконання у передбачені законом строки та про переривання цих строків.

Крім того, постанови державного виконавця від 19 вересня 2013 року про відкриття виконавчих проваджень не були предметом оскарження у цій справі.

Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права», суд касаційної інстанції вважає, що стягувач не може бути незаконно позбавлений закріпленого в Конституції України права на виконання рішення суду.

Інші доводи, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального і процесуального права. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Доводів на спростування висновків судів у частині задоволених вимог скарги ОСОБА_1 у касаційній скарзі не наведено.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Ленінського районного суду міста Полтави від 10 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 09 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О.В.Ступак Г. І. Усик