Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.02.2018 року у справі №756/8086/14

Постанова

Іменем України

10 травня 2018 року

м. Київ

справа № 756/8086/14

провадження № 61-1211св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

представники позивача: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3, який діє у своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представник відповідача - ОСОБА_6,

треті особи: ОСОБА_7, Служба у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, Оболонський районний відділ головного управління державної міграційної служби у м. Києві,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2015 року у складі судді Кричини А. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2015 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Антоненко Н. О., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, який діє у своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_7, Служба у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, Оболонський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Позовна заява мотивована тим, що 07 червня 2007 року між ОСОБА_7 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» укладено кредитний договір № МL-009/189/2007, згідно з умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 60 594 доларів США зі сплатою фіксованої ставки 12,49 % річних. За порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом відповідач зобов'язаний сплатити пеню в розмірі 1 %. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору станом на 30 травня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 46 082,75 дол. США.

05 грудня 2007 року між сторонами укладено кредитний договір

№ МL-009/442/2007, згідно з яким банк надав ОСОБА_7 кредит у розмірі 50 495 дол. США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 12,49 % річних. Станом на 30 травня 2014 року за невиконання умов кредитного договору № МL-009/442/2007 утворилась заборгованість у розмірі 50 098,92 дол. США.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами № МL-009/189/2007 та МL-009/442/2007 між банком та ОСОБА_7 укладені договори іпотеки від 07 червня 2007 року № РСL-009/189/2007 та від 05 грудня 2007 року № РМL-009/442/2007. Предметом зазначених договорів є квартира № 10, загальною площею 51,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

25 лютого 2014 року ОСОБА_7 направлено письмові вимоги № 464 та № 465 про усунення порушення за договорами іпотеки, згідно з якими відповідачу було надано 30 днів для добровільного усунення порушень. Досудові вимоги отримані ОСОБА_7 особисто, що підтверджується підписом на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення № 0103312945405 та 0103312945413. На момент звернення до суду вимоги позивача про усунення порушень за договорами іпотеки відповідачем не виконані.

Діти відповідача: ОСОБА_4 та ОСОБА_5, зареєстровані у квартирі, що є предметом договору іпотеки, 29 вересня 2009 року та 09 грудня 2010 року відповідно, тобто після укладення договорів іпотеки, в порушення пункту 5.2 зазначених договорів.

Вимоги про добровільне звільнення квартири було направлено власнику іпотечного майна 11 вересня 2013 року за № 1912 та 1913, які особисто отримані ОСОБА_7

29 жовтня 2010 року Оболонським районним судом м. Києва ухвалено рішення за позовом АТ «ОТП Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким позовні вимоги задоволено.

20 квітня 2011 року до ВДВС Оболонського РУЮ у м. Києві пред'явлено до виконання виконавчий лист № 2-5150 для примусового виконання рішення.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва у задоволенні заяви про зміну порядку та способу виконання рішення суду відмовлено. Державним виконавцем ВДВС Оболонського РУЮ у м. Києві повернуто виконавчий лист стягувачеві без виконання та винесено постанову про повернення виконавчого документа, оскільки заходи, здійснені державним виконавцем щодо розшуку майна боржника, виявились безрезультатними.

Враховуючи викладене, позивач просив звернути стягнення на підставі договору іпотеки від 07 червня 2007 року № РСL-009/189/2007 на іпотечне майно - квартиру № 10, загальною площею 51,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_7, на користь позивача в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 07 червня 2007 року № МL-009/189/2007 у розмірі 46 082,75 дол. США, що еквівалентно 541 933,14 грн за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення розрахунку заборгованості, та пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 1 978 996,34 грн, що разом складає 2 520 929,48 грн, шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; звернути стягнення на підставі договору іпотеки від 05 грудня 2007 року № РМL-009/442/2007 на іпотечне майно - квартиру № 10, загальною площею 51,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_7, на користь позивача в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 грудня 2007 року № МL-009/442/2007 у розмірі 50 098,92 дол. США, що еквівалентно 589 163,29 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості, та пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 2 151 468,39 грн, що разом складає 2 740 631,68 грн, шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселити з незаконно займаної квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5; зобов'язати Оболонський районний відділ Головного управління державної міграційної служби у м. Києві зняти з реєстраційного обліку з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3., ОСОБА_4, ОСОБА_5 та стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на спірну квартиру розповсюджується дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», відповідно до положень статті 1 якого протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку». Враховуючи похідний характер позовних вимог про виселення та зняття з реєстраційного обліку відповідачів, підстави для їх задоволення відсутні.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2015 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2015 року залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновки суду щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, а порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено. Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» і положенням пункту 4 частини першої статті 21 ЦПК України: у ній повинно бути зазначено, крім іншого, початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Позивачем не надано суду доказів початкової ціни предмета іпотеки, яка повинна бути зазначена в резолютивній частині рішення суду.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2015 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ «ОТП Факторинг Україна», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, обмежившись лише застосуванням положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та не перевіривши в повному обсязі доводи позовної заяви. Вказує, що положення вказаного закону не позбавляють позивача законного права задовольнити свої позовні вимоги шляхом звернення стягнення у визначений спосіб, та зазначає, що мораторій у даному випадку унеможливлює виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки на стадії його виконання державним виконавцем. Також вказує на законність позовних вимог про виселення, оскільки це прямо передбачено статтями 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та 109 ЖК УРСР, тоді як Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» тимчасово заборонено звертати стягнення на предмет іпотеки, проте даним Законом не заборонено виселення та норми даного закону не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог щодо виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК Українисудом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

11 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом установлено, що 07 червня 2007 року між ОСОБА_7 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», укладений кредитний договір № ML-009/189/2007, згідно з умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 60 594 дол. США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 12,49 % річних (а. с. 12-15).

05 грудня 2007 року між тими самими сторонами укладено кредитний договір № ML-009/442/2007, згідно з яким банк надав ОСОБА_7 кредит у розмірі 50 495 дол. США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 12,49 % річних (а. с. 19-23).

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами

№ ML-009/189/2007 та ML-009/442/2007 між банком та ОСОБА_7 укладено договори іпотеки від 07 червня 2007 року № РСL-009/189/2007 (а. с. 16-18) та від 05 грудня 2007 року № РМL-009/442/2007 (а. с. 24-26), предметом яких є спірна квартира № 10, загальною площею 51,30 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2010 року у цивільній справі за позовом ПАТ «ОТП Банк» до ОСОБА_3., ОСОБА_7 про стягнення заборгованості позовні вимоги задоволено та стягнуто солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 94 054,30 дол. США та 100 000,57 грн (а. с. 45-48).

20 квітня 2011 року Оболонським районним судом м. Києва видано виконавчий лист № 2-5150 про стягнення з ОСОБА_3., ОСОБА_7. на користь ПАТ «ОТП Банк» боргу у розмірі 845 465,55 грн.

Постановою головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції в м. Києві від 14 листопада 2013 року виконавчий документ повернуто стягувачу, оскільки заходи, здійснені державним виконавцем щодо розшуку майна боржника виявились безрезультатними (а. с. 52).

Доказів того, що вказане рішення суду на час звернення позивача до суду з зазначеним позовом виконано, матеріали справи не містять.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Встановивши наявність заборгованості за кредитним договором, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а тому відмовили у задоволенні позову.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Пунктом 2 частини першої статті 263 ЦК України визначено, що мораторій -

це відстрочення виконання зобов'язання.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Тому установлений Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень, на період чинності цього Закону. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню.

Аналогічні правові позиції висловлені Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1644цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1534цс15, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1249цс15, від 20 січня 2016 року у справі № 6-482цс15.

За таких обставин, враховуючи наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки є необгрунтованими.

Варто зауважити, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» стосується лише стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, вирішуючи указаний спір у частині виселення відповідачів із спірної квартири та зняття з реєстраційного обліку, суди попередніх інстанцій, вважаючи такі вимоги похідними, не звернули уваги на наступне.

Частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Частинами другою-четвертою статті 109 ЖК УРСР передбачено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.

За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК УРСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132-2 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15 та від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15).

Як зазначено вище, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання, а тому враховуючи, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Враховуючи, що спірна квартира перебуває в іпотеці на підставі відповідних договорів іпотеки, тому з урахуванням положень статті 109 ЖК УРСР, вимога позивача про виселення відповідачів є обґрунтованою.

Разом з тим, вирішуючи указаний спір, необхідно установити правову природу набуття відповідачем ОСОБА_7 спірної квартири у власність, а саме: чи була придбана спірна квартира за рахунок кредитних коштів.

Крім того, узагальнюючи можливі розбіжності при вирішенні судами подібних спорів, Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду справи № 235/3619/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року вказує на наступне.

Стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Статтею 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

З урахуванням наведеного, Велика Палата Верхового Суду дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії, лише незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.

Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на зазначене, не встановили обставин справи щодо наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, не визначили характер спірних правовідносин учасників справи, у зв'язку із чим дійшли передчасного висновку про відмову у позові з підстав, зазначених у рішеннях.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до положень пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення із порушенням норм процесуального права, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б.І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю.В. Черняк