Постанова

Іменем України

10 квітня 2020 року

місто Київ

справа № 346/2447/17

провадження № 61-38420св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Фідобанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ВЕНДОР», Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНС ТРАСТ ГРУП», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року у складі судді Бирич Н. В., постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 травня 2018 року у складі колегії суддів: Ясеновенко Л. В., Бойчука І. В., Горейко М. Д.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» (далі - ПАТ «Фідобанк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ВЕНДОР» (далі - ТОВ «ФК «ВЕНДОР»), Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНС ТРАСТ ГРУП» (далі - ТОВ «ФТГ»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація» (далі - ТОВ «ФК «Інновація») про визнання недійсним договору відступлення прав за іпотечним договором, укладеного між ТОВ «ФТГ» та ТОВ «ФК «Інновація», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрельченко О. В. 09 лютого 2017 року.

Позивач обґрунтовувала позов тим, що на забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту від 10 жовтня 2007 року № 14/0321/44/05413, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Ерсте Банк» (далі - ВАТ «Ерсте Банк») та ОСОБА_2 , 17 червня 2008 року вона уклала з ВАТ «Ерсте Банк» договір іпотеки, за умовами якого передала в іпотеку банку нежитлове приміщення у АДРЕСА_1 . За договором факторингу від 09 лютого 2017 року № 19 іпотекодержателем нежитлового приміщення у АДРЕСА_1 є ТОВ «ФК «Інновація». Позивач зазначала, що 07 липня 2009 року ОСОБА_2 отримала повідомлення-вимогу ВАТ «Ерсте Банк» про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором, тобто банк змінив строк виконання зобов`язання за кредитним договором, а отже строк звернення з вимогою про повернення кредиту сплинув 06 серпня 2012 року. Посилаючись на те, що згідно зі статтею 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання, вважала договір іпотеки припиненим. Також зазначала, що оскільки ВАТ «Ерсте Банк» втратив право вимоги за кредитним договором, а отже і право укладати договори про відступлення права вимоги, вважала з цих підстав недійсним договір факторингу, укладений між ТОВ «ФТГ» та ТОВ «ФК «Інновація».

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «ФК «Інновація» позов не визнали, вважали його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року у позові відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 не навела передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання угоди недійсною, а також не довела, що оспорюваним правочином порушені її права.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 травня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, керувався тим, що за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви вправі задовольнити позов навіть у разі спливу позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та ухвалити рішення про задоволення позову (частина п`ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання не визнає. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у липні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанції не звернули увагу, що на момент відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами банк пропустив позовну давність, тобто передав право вимоги за зобов`язаннями, які припинилися внаслідок пропуску позовної давності. Таким чином, укладення оспорюваного договору порушує права позивача, оскільки банк передав право вимоги, якого у нього не існувало.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ТОВ «ФК «Інновація» надало відзив, у якому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у липні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 17 червня 2008 року між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки.

Згідно з пунктом 1.1 договору іпотеки цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що витікають з кредитного договору від 17 червня 2008 року № 014/0321/17928, укладеного між іпотекодержателем та ОСОБА_2 , всіх кредитних договорів, укладених чи таких, що можуть бути укладені в подальшому в її рамках, а також додаткових угод до кредитного договору, чи кредитних договорів, укладених в її рамках, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого іпотекодержатель зобов`язується перед позичальником надати йому кредит на умовах відкриття невідновлювальної кредитної лінії в сумі 40 000, 00 дол. США, а позичальник в свою чергу зобов`язується повернути цей кредит, сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (штраф, пеню) в розмірі, строки та у випадках передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю всі можливі збитки, понесені ним внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору.

За договором від 29 вересня 2014 року № 7 про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, укладеним між ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «ФК «ВЕНДОР», останнє набуло у повному обсязі права вимоги за кредитними договорами, виконання зобов`язань за якими забезпечені іпотекою відповідно до договорів іпотеки, перелік яких міститься в Реєстрі прав іпотеки, що є додатком № 1 до цього договору.

За договорами факторингу від 18 травня 2015 року № 111 та № 112 права вимоги за кредитним договором від 17 червня 2008 року № 014/0321/4/17928 та право вимоги за договором іпотеки відступлені новому кредитору ТОВ «ФТГ».

09 лютого 2017 року ТОВ «ФТГ» (клієнт) та ТОВ «ФК «Інновація» (фактор) уклали договір про відступлення права вимоги (факторингу), згідно з умовами якого фактор передав грошові кошти у сумі 120 560, 00 грн у розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступив право вимоги, що виникло з кредитного договору № 014/0321/4/17928 (невідновлювальна кредитна лінія) від 17 червня 2008 року та додаткових угод до нього, що укладений між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 , та право вимоги за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року № 014/0321/44/05413.

Згідно з умовами зазначеного договору до фактора також переходять права та обов`язки клієнта, що забезпечують виконання зобов`язання за основним договором, у тому числі за договором іпотеки від 17 червня 2008 року, укладеного між ВАТ Ерсте Банк» та ОСОБА_1 , та посвідченого приватним нотаріусом Трачук Л. В.

Встановлено, що 16 лютого 2017 року ТОВ «ФТГ» надіслало ОСОБА_1 повідомлення про відступлення ТОВ «ФК «Інновація» прав вимог за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року № 014/0321/44/05413 із зазначенням загальної суми заборгованості та банківських реквізитів нового кредитора.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК країни. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За правилом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Тобто за наведеним загальним правилом до нового кредитора переходять усі права, які належали первісному кредиторові у зобов`язанні, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір факторингу є підставою для сингулярного правонаступництва, в силу якого не відбувається припинення попереднього кредитного зобов`язання. У такому разі відбувається зміна суб`єктного складу - на стороні кредитора - у правовідношенні, тобто цивільні правовідносини існують безперервно, не припиняючись, відбувається лише заміна одного з їх учасників. Отже, у подібних випадках не відбувається припинення одних правовідносин і виникнення інших, при цьому правовідносини за змістом і природою продовжують існувати за основними своїми характеристиками.

Таким чином, у разі відступлення права вимоги новий кредитор замінює собою особу у всіх правах, що існували на момент здійснення відступлення і не припинилися внаслідок такої заміни кредитора у зобов`язанні.

Визначаючи, що зобов`язання переходить до нового кредитора в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, необхідно враховувати, що відступлення таких прав є неможливим лише стосовно недійсних вимог (тобто лише в разі недійсності самого правочину, в силу якого виникло кредитне зобов`язання).

Зміст зобов`язання як правовідношення визначається сукупністю певних прав та обов`язків, відповідно, у разі описаного відступлення права вимоги до нового кредитора переходять усі права, які належали первісному кредитору. А отже, у спірних правовідносинах обсяг прав визначається обсягом прав, пов`язаних із обов`язком з повернення суми кредиту і виконанням усіх похідних від цього зобов`язань.

У справі, що переглядається, вимоги про визнання недійсним договору відступлення прав за іпотечним договором, укладеного між ТОВ «ФТГ» та ТОВ «ФК «Інновація», ОСОБА_1 мотивувала тим, що після отримання 07 липня 2009 року боржником повідомлення про дострокове погашення кредиту банк змінив строк виконання основного зобов`язання, у зв`язку з чим пропустив строк звернення з вимогою про повернення кредиту, а відповідно і не вправі був укладати договір факторингу, оскільки на момент його укладення банком пропущена позовна давність за основною вимогою, отже і за вимогами за іпотечним договором банк втратив право вимоги.

Можливість і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені, у тому числі, й статтями 35-37 Закону України «Про іпотеку».

Зокрема, частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Положення статей 526, 599 ЦК України передбачають, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Правила припинення зобов`язаннясформульовані в главі 50 «Припинення зобов`язання» розділу І книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України.

Норми цієї глави передбачають, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).

Отже, сплив позовної давності як підставу для припинення зобов`язання норми глави 50 «Припинення зобов`язання» ЦК України не передбачають.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно зі статтею 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

У зобов`язальних відносинах суб`єктивнимправом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов`язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов`язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов`язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності само по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України).

У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними і прийняти рішення про задоволення позову (частина п`ятастатті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання не визнає. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.

З урахуванням наведеного, суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що за загальним правилом сплив позовної давності не припиняє наявного зобов`язання, укладення оспорюваного договору відступлення права вимоги не порушувало вимоги законодавства, не порушило прав та інтересів позивача; будь-яких інших доказів недійсності спірного договору позивач не надала, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги недійсним.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховані правові висновки у аналогічних справах, викладені Верховним Судом у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження

№ 61-21697св19) постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, у постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, у постанові від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, відповідно до яких собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Тобто, у цьому випадку, позивач не позбавлена права у разі пред`явлення до неї вимоги новим кредитором заперечувати щодо таких вимог з підстав, визначених у цьому позові, тобто внаслідок пропуску позовної давності.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко