Історія справи

Постанова

Іменем України

08 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 760/8234/16-ц

провадження № 61-19109св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В.М., ЧервинськоїМ.Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, подану представником ОСОБА_6 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 18 серпня 2016 року у складі судді Оксюти Т. Г. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Соколової В. В., Кирилюк Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, процентів за користування грошовими коштами, 3 % річних та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що 21 жовтня 2008 року між нею та відповідачем був укладений договір позики, відповідно до якого вона передала відповідачу грошові кошти (позику) в сумі 5 000 доларів США, які останній зобов'язався повернути. Проте, відповідач не повернув кошти позивачу на її вимогу, що свідчить про невиконання зобов'язань за договором.

У зв'язку з тим, що відповідач прострочив повернення суми позики, вважає, що з відповідача на її користь, відповідно до статей 625, 1048 ЦК України, слід стягнути суму позики з урахуванням 3 % річних та процентів за обліковою ставкою НБУ з розрахунку станом на 30 березня 2016 року.

Рішенням Солом'янського районного суду міста від 18 серпня 2016 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 21 жовтня 2008 року в сумі 132 195,86 грн, проценти в сумі 113236,59 грн та 3 % річних в сумі 29 477,86 грн.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір в розмірі 2 749,10 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони дійшли згоди щодо істотних умов договору та взяли на себе зобов'язання щодо виконання даного договору. У зв'язку з тим, що відповідач не повернув на вимогу позивача суму позики, суд дійшов висновку про стягнення заборгованості, процентів та 3 % річних. Відмовляючи в частині відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що правовідносини, що виникли між сторонами носять договірний характер і відшкодування моральної шкоди в такому випадку законом не передбачено. Крім того, позивач не надав суду доказів, які підтверджують факт заподіяння їй моральних страждань або втрат немайнового характеру.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6задоволено частково

Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 18 серпня 2016 року змінено в частині стягнення 3 % річних та судового збору.

Зменшено суму боргу в частині стягнення 3 % річних з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 з 29 477,86 грн до 65,19 грн та суму судового збору з 2 749,10 грн до 2 454,97 грн.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення 3 % річних та судового збору, суд апеляційної інстанції виходив з того, що розмір стягнутої суми коштів 3 % річних передбачених статтею 625 ЦК України слід зменшити з 29 477,86 грн до 65,19 грн з урахуванням того, що таке прострочення за невиконання умов договору слід обчислювати з 25 лютого 2016 року тобто з дати отримання відповідачем вимоги про стягнення боргу.

У квітні 2017 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 18 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права та направити справу на новий судовий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом не перевірено та не з'ясовано чи отримав відповідач від позивача грошові кошти як позику і чи виникло у позивача право вимоги. Судом не досліджувалося, що право вимоги у позивача виникає не з моменту направлення вимоги відповідачу, а з моменту виявлення факту того, що відповідачем не перераховані кошти на розрахунковий рахунок позивача, за договором позики.

Крім того, суд не звернув уваги на докази про те, що 20 березня 2014 року позивач звернулася до відповідача з проханням отримати в позику 8 185,00 доларів США, яку відповідач задовольнив. Тому звернення позивача до відповідача з заявою-вимогою 19 лютого 2016 року про повернення суми боргу не є вимогою, а лише залякування ОСОБА_5, як позивача у іншій справі, що перебувала в провадженні Дарницького районного суду міста Києва (№ 760/8234/16-ц) про стягнення заборгованості з ОСОБА_4 за договором позики, укладеному з ОСОБА_5 за грошовими зобов'язаннями ОСОБА_4

У червні 2017 року ОСОБА_4 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу представника відповідача відхилити, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 18 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року залишити без змін.

Підпунктом 4 пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У статті 388 ЦПК України зазначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

19 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такий же висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суди встановили, що 21 жовтня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений договір позики, відповідно до якого позивач передала відповідачу грошові кошти (позику) в сумі 5 000 доларів США, які останній зобов'язався повернути, якщо гроші не надійдуть на розрахунковий рахунок (а. с. 7).

Позивач виконала свої договірні зобов'язання перед відповідачем у повному обсязі, передавши останньому грошові кошти в сумі 5 000 доларів США.

19 лютого 2016 року позивач звернулась до відповідача із заявою-вимогою про повернення суми боргу включаючи плату за користування коштами та процентів, в розмірі визначеному на рівні облікової ставки НБУ. Зазначену заяву-вимогу відповідач отримав 25 лютого 2016 року.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1049 ЦК України).

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Встановлено, що ОСОБА_5 в розписці зазначив, що бере в борг грошові кошти, тобто вказує на дію, що вчиняється в теперішньому часі, а не буде вчинена в майбутньому.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Однак, відповідач не повернув позичені кошти, порушивши умови надання позики.

Задовольняючи частково позов про стягнення заборгованості за договором позики та процентів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшли обґрунтованого висновку, оскільки відповідач на вимогу позивача грошові кошти не повернув, прострочивши виконання грошового зобов'язання.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити суму 3 % відповідно до статті 625 цього Кодексу, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (стаття 1050 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій про зміну рішення суду апеляційної інстанції в частині визначення суми трьох процентів річних за прострочку виконання зобов'язань за договорами позики, та стягнення судового збору, шляхом її зменшення, з урахуванням того, що таке прострочення за невиконання умов договору слід обчислювати з 25 лютого 2016 року, тобто з дати отримання відповідачем вимоги про стягнення боргу.

Доводи представника відповідача про те, що суди не звернули уваги на те, що 20 березня 2014 року позивач отримала в позику 8 185,00 доларів США від відповідача, не може бути прийнято до уваги, оскільки з рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 листопада 2016 року встановлено, що вказані правовідносини виникли з іншого договору позики (розписка від 20 березня 2014 року).

Інші доводи наведені в касаційній скарзі Верховним Судом відхиляються, оскільки суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, на підставі достатньо повно встановлених обставин справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції яке змінене в частині рішення апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану представником ОСОБА_6залишити без задоволення.

Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 18 серпня 2016 року в не скасованій частині судом апеляційної інстанції та рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В.М. Коротун

М.Є. Червинська