Історія справи

Ухвала ВП ВС від 06.09.2020 року у справі №461/3071/17
Ухвала КЦС ВП від 08.07.2018 року у справі №461/3071/17

Постанова

Іменем України

02 липня 2020 року

м. Київ

справа № 461/3071/17

провадження № 61-36657св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Львівський національний університет імені Івана Франка,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Львівського національного університету імені Івана Франка на постанову Апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М., від 17 квітня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Львівського національного університету імені Івана Франка про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що з 17 вересня 1992 року, працював у Львівському національному університеті імені Івана Франка на посаді завідувача лабораторії франкознавчих досліджень кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка за безстроковим трудовим договором.

Наказом ректора № 1015 від 27 березня 2017 року його було звільнено з посади старшого лаборанта Інституту франкознавства, у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору. Таке звільнення вважає незаконним та безпідставним, таким, що відбулось з порушення норм трудового законодавства, оскільки укладення з роботодавцем саме строкового трудового договору не відповідало його внутрішній волі та інтересам, а заяви щодо продовження строкових трудових відносин, були подані ним вимушено, у зв'язку з погрозами роботодавця.

Уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ Львівського національно університету імені Івана Франка № 902 від 17 березня 2017 року "Про припинення трудового строкового договору"; визнати незаконним та скасувати наказ Львівського національного університету імені Івана Франка № 1015 від 27 березня 2017 року "Про припинення трудового строкового договору"; поновити ОСОБА_1 з 31 березня 2017 року на посаді старшого лаборанта Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 квітня 2017 року по день ухвалення рішення судом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова у складі судді Стрельбицького В. В. від 09 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сам факт переукладення з відповідачем трудового договору та продовження його дії на визначений ОСОБА_1 строк не дає підстав вважати, що цей договір продовжено не невизначений строк, оскільки позивач самостійно вказував строк дії таких договорів. Зміст заяв позивача свідчить про його бажання на укладення з роботодавцем саме строкового договору. Позивач, знаючи про момент закінчення строку дії трудового договору, не подав заяви про продовження строку дії цього договору, що стало підставою для винесення наказу про звільнення ОСОБА_1 із займаної ним посади та припинення з ним трудових відносин.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 17 квітня 2018 року задоволеноапеляційну скаргу ОСОБА_1, скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 09 листопада 2017 року та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано накази Львівського національного університету імені Івана Франка № 902 від 17 березня 2017 року "Про припинення трудового строкового договору" та № 1015 від 27 березня 2017 року "Про припинення трудового строкового договору".

Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого лаборанта Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Стягнуто з Львівського національного університету імені Івана Франка на користь ОСОБА_1 41 760 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що трудовий договір із позивачем переукладався сім разів, наказом від 16 квітня 2015 року № 1104 період роботи позивача був визначений до 31 березня 2016 року, а також зважаючи на те, що 31 березня 2016 року по 18 квітня 2016 року він працював без винесення наказу про визначення періоду його роботи, тому умовно строковий договір позивача переріс у безстроковий (частина 1 статті 39-1 КЗпП України), отже, звільнення останнього з роботи з підстав закінчення дії строкового трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України) є незаконним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, Львівський національний університет імені Івана Франка просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що матеріали справи містять надані відповідачем докази, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку, що свідчать про наявність волевиявлення позивача на укладення саме строкового трудового договору. При цьому позивач не довів, що відповідач ввів його в оману щодо строку дії укладеного трудового договору. Матеріали справи містять докази попередження ОСОБА_1 у січні 2016 року про закінчення строкового трудового договору, за яким останній працював з 01 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року, однак позивач лише 06 квітня 2016 року звернувся до роботодавця із заявою-проханням вважати його працюючим, що і стало причиною винесення наказу від 18 квітня 2016 року про призначення його на відповідну посаду.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У серпні 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою з її доводами та законністю й обґрунтованістю постанови апеляційного суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 14 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 працював у Львівському національному університеті імені Івана Франка з 1992 року на посаді завідувача лабораторії франкознавчих досліджень кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка.

На підставі заяви позивача від 31 березня 2010 року (а. с. 36) наказом ректора Львівського національного університету імені Івана Франка № 1331 від 20 травня 2010 року ОСОБА_1 (завідувача лабораторії франкознавчих досліджень кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка) у зв'язку зі зміною штатного розпису навчально-допоміжного персоналу філологічного факультету було переведено з 01 квітня 2010 року по 31 березня 2011 року на посаду старшого лаборанта Інституту франкознавства філологічного факультету (а. с. 4).

Згідно із наказом ректора Львівського національного університету імені Івана Франка № 987 від 04 квітня 2011 року з позивачем було укладено строковий трудовий договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 перебував на посаді старшого лаборанта Інституту франкознавства філологічного факультету з 01 квітня 2011 року по 31 березня 2012 року (а. с. 37). Підставою винесення даного наказу була письмова заява позивача від березня 2011 року (а. с. 38).

Аналогічні строкові договори з позивачем на підставі його письмових заяв (а. с. 3,38,40,42,44,46) були переукладені декілька разів, а саме: з 01 квітня 2011 року по 31 березня 2012 рік (а. с. 37); з 01 квітня 2012 року по 31 березня 2013 року (а. с. 39); з 01 квітня 2013 року по 31 березня 2014 року (а. с. 41); з 01 квітня 2014 року по 31 березня 2015 року (а. с. 43); з 01 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року (а. с. 45) та з 01 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року (а. с. 47).

У заяві від 06 квітня 2016 року ОСОБА_1 просив вважати його працюючим на посаді старшого лаборанта Інституту франкознавства з 01 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року (а. с. 3).

Наказом ректора Львівського національного університету імені Івана Франка № 902 від 17 березня 2017 року на підставі пункту 2 статті 36 КзПП України позивача з 31 березня 2017 року було звільнено з посади старшого лаборанта Інституту франкознавства у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору (а. с. 34).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам постанова апеляційного суду не відповідає з таких підстав.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов ОСОБА_1, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач після переукладення трудового договору набув статус постійного працівника, який прийнятий на роботу на невизначений строк, тому не міг бути звільнений на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Відповідно до положень частини 2 статті 23 КЗпП України строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

За змістом частини 2 статті 39-1 КЗпП України трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Судом установлено, що між сторонами було укладено трудовий договір на визначений строк, встановлений за їхнім погодженням, який міг бути продовжений лише якщо трудові відносини тривали й жодна із сторін не вимагала їх припинення.

Однак, відповідач відмовився від переукладення трудового договору з ОСОБА_1.

Пункт 2 частини 1 статті 36 КЗпП України передбачає можливість припинення трудового договору у зв'язку з закінченням його строку. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП України, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк, і він не може бути припинений у зв'язку з закінченням строку.

Крім того, припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Отже, трудові договори, які укладено з працівниками на підставі пунктів 2, 3 частини 1 статті 23 КЗпП України, належать до строкових трудових договорів.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що між сторонами відповідно до пункту 2 частини 1 статті 23 КЗпП України було укладено трудовий договір на визначений строк, встановлений за їх погодженням, який міг бути продовжений лише якщо трудові відносини тривали й жодна із сторін не вимагала їх припинення.

Однак, працедавець не виявив бажання у переукладенні трудового договору з ОСОБА_1, у січні 2017 року повідомляв про закінчення строку дії договору, тому трудові відносини між сторонами з 31 березня 2017 року не продовжувались, відповідач у встановлені законом строки видав позивачу трудову книжку та виплатив розрахунок при звільненні.

При цьому, позивач не оспорював правомірність укладення з ним саме строкового трудового договору. Вказана умова трудового договору не визнана недійсною та презумпція її правомірності у встановленому порядку не спростована. Працівник був проінформований про умови укладеного з ним договору, зокрема, щодо терміну його дії, погодився з ними, неодноразово подаючи відповідні заяви про укладення з ним строкового трудового договору, або просив вважати його працюючим на посаді чітко визначений строк (а. с. 36,38,40,42,44).

Висновки суду апеляційної інстанції про безстроковість трудових відносин сторін не ґрунтуються на вищевказаних матеріалах справи та не враховують узгодженого волевиявлення сторін щодо укладення строкового трудового договору.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що посада позивача не вимагає обов'язкового укладення строкового трудового договору. Разом із тим матеріали справи не містять даних, що характер роботи позивача та умови її виконання дозволяють встановлювати трудові відносини на невизначений строк.

Отже, при укладенні строкового трудового договору за погодженням сторін вимоги статті 23 КЗпП України були дотримані.

Таким чином, апеляційний суд, неправильно застосувавши норми матеріального права, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із законом.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, рішення суду є законним і обґрунтованим, а тому з огляду на положення статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову апеляційного суду і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Львівським національним університетом імені Івана Франка було сплачено судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 5 120 грн, які в силу частини 7 статті 141 ЦПК України підлягають компенсації відповідачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторін

У касаційній скарзі заявник зазначив клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін.

У задоволенні цього клопотання слід відмовити з таких підстав.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачили відповідні юридичні норми (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Zhuk v. Ukraine" від 21 жовтня 2010 року).

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Абзац другий частини першої даної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції" (рішення від 8 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78), § 25).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення у справі "Axen v. Germany", § 28).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Верховний Суд створив учасникам процесу у цій справі належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

З огляду на вказане, а також ураховуючи те, що сторони у справі вже надали аргументи щодо поданої касаційної скарги, остання розглядається без повідомлення та виклику учасників справи.

Отже, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю сторін у справі є непереконливими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, у зв'язку із чим у задоволенні клопотання слід відмовити.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Львівського національного університету імені Івана Франка задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Львівської області від 17 квітня 2018 року скасувати та залишити в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 09 листопада 2017 року.

Компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, Львівському національному університету імені Івана Франка понесені судові витрати у суді касаційної інстанції в сумі 5 120 гривень.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В.

Шипович