Історія справи

Постанова

іменем України

6 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 462/8163/15-ц

провадження № 61-1216 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В.А.,

суддів: Карпенко С. О. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради,

відповідач - ОСОБА_4,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Злагода 63»,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2016 року, ухвалене у складі судді Кирилюк А. І., та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 06 червня 2016 року, постановлену у складі суддів: Цяцяка Р. П., Зверхановської Л. Д., Шеремети Л. О.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради звернулася з позовом до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Злагода 63», про приведення квартири до попереднього стану.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 24 квітня 2015 року № 221 «Про затвердження висновку міжвідомчої комісії гр. ОСОБА_4» відповідача як власника квартири АДРЕСА_1 зобов'язано до 10 червня 2015 року за власні кошти демонтувати самочинно влаштований дверний отвір на місці існуючого віконного прорізу, металеву огороджуючу решітку та відновити існуючий віконний блок, проте у встановлений термін відповідач вказану вимогу не виконав.

На підставі викладеного позивач просив зобов'язати відповідача за власні кошти демонтувати самочинно влаштований дверний отвір на місці існуючого віконного прорізу, металеву огороджуючу решітку та відновити існуючий віконний блок.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2016 року позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_4, мешканця ІНФОРМАЦІЯ_1, за власні кошти демонтувати самочинно влаштований дверний отвір на місці існуючого віконного прорізу, металеву огороджуючу решітку та відновити існуючий віконний блок.

Рішення суду першої інстанції про задоволення позову мотивовано тим, що відповідач є власником квартири АДРЕСА_1. У цій квартирі відповідач, у порушення вимог статті 152 Житлового кодексу УРСР та Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 року № 572, здійснив перепланування без дозволу органу місцевого самоврядування, а саме: у капітальній стіні будинку на мансардному поверсі на місці віконного отвору вибив дверний отвір та встановив балконні двері і решітку.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 06 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, а рішення суду першої інстанції залишено без змін з посиланням на те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права.

Заявник вказує, що з постанови від 27 лютого 2012 року № 76 адміністративної комісії при Залізничній районній адміністрації Львівської міської ради про накладення на нього адміністративного стягнення (штрафу) за вказане самочинне перепланування квартири вбачається, що позивач знав про це перепланування з 27 лютого 2012 року, проте до суду звернувся лише у листопаді 2015 року, тобто після спливу позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Проте суд протиправно не застосував положення статей 257, 267 ЦК України та задовольнив позов.

Крім того, заявник зазначає, що апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, помилково послався на пункт 29 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (правовий режим самочинного будівництва)», у якому роз'яснено, що строк позовної давності на вимоги про проведення перебудови самочинно збудованого чи такого, що будується, житлового будинку, прибудови до нього, будівлі, споруди чи іншого нерухомого майна, а також про знесення таких об'єктів не вважається пропущеним незалежно від тривалості часу, який минув після закінчення чи початку будівництва, оскільки відповідно до пункту 13 цієї постанови вирішуючи позови про знесення самовільно збудованих (прибудованих, надбудованих) балконів, мансард, горищ тощо у багатоповерхових багатоквартирних будинках, суди повинні враховувати, що положення статті 376 ЦК до цих правовідносин не застосовуються.

На час розгляду справи касаційним судом заперечення на касаційну скаргу не надходили.

Вивчивши матеріли цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою адміністративної комісії при Залізничній районній адміністрації Львівської міської ради ОСОБА_4 притягнутий до адміністративної відповідальності за самочинне перепланування квартири.

Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської від 24 квітня 2015 року № 221 рекомендовано ОСОБА_4 до 10 червня 2015 року за власні кошти демонтувати самочинно влаштований дверний отвір на місці існуючого віконного прорізу, металеву огороджуючи решітку та відновити існуючий віконний блок. Вказане розпорядження відповідач не виконав.

Суд першої інстанції, надавши оцінку дослідженим доказам, дійшов висновку про відсутність підстав для відмови у позові у зв'язку зі спливом позовної давності з посиланням на те, що позовна давність на вимоги про проведення перебудови самочинно здійснених перепланувань житлового будинку чи іншого нерухомого майна не вважається пропущеною незалежно від тривалості часу, який минув після початку чи закінчення будівництва, оскільки таке порушення є триваючим.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Зокрема, суди дійшли правильного висновку про відсутність передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України підстав для відмови у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності, оскільки за загальним правилом особа, яка здійснила перепланування нерухомого майна, не набуває права власності на нього і строк позовної давності на вимоги про приведення переобладнаного чи перепланованого майна у попередній стан не вважається пропущеним незалежно від тривалості часу, який минув після закінчення перепланування.

Відповідно до пунктів 1.4.1, 1.4.3, 1.4.4 Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76, переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів відповідно до законодавства.

До елементів перепланування жилих приміщень належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків.

Переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень, що призводять до порушення тривкості або руйнації несучих конструкцій будинку, погіршення цілісності і зовнішнього вигляду фасадів, порушення вимог протипожежної безпеки та засобів протипожежного захисту, не допускається.

Касаційний суд погоджується з доводами ОСОБА_4 про те, що апеляційним судом помилково застосовано роз'яснення, викладені у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (правовий режим самочинного будівництва)», оскільки відповідач здійснив перепланування жилого приміщення у будинку, а не самочинне будівництво. Проте вказана обставина не впливає на правильність висновків суду про відсутність підстав для відмови у позові у зв'язку зі спливом позовної давності.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 06 червня 2016 року без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

С. О. Погрібний