Історія справи

Постанова

Іменем України

13 вересня 2018 р.

м. Київ

справа № 635/2443/17

провадження № 51-450 км18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого - Ємця О. П.,

суддів: Кравченка С. І., Білик Н. В.,

секретаря судового засідання Гапона В. О.,

за участю:

прокурора Сингаївської А. О.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Харківського районного суду Харківської області від 26 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017220770000155, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Грушевка Волоконівського району Белгородської області РФ, мешканця АДРЕСА_1, такого, що немає судимості,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Харківського районного суду Харківської області від 26 травня 2017 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки, з покладенням обов'язків, передбачених п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК України.

Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за те, що він 10 березня 2017 року о 18.30 год, будучи в стані алкогольного сп'яніння, знаходячись поблизу будинку АДРЕСА_2, на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних відносин, під час сварки із ОСОБА_2 завдав останньому один удар ножем в ділянку черевної порожнини, спричинивши потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, які є небезпечні для життя.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2017 року вирок залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ставить питання про скасування вироку та ухвали апеляційного суду у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме: ст. 75 КК України, що призвело до невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість та призначення нового розгляду в суді першої інстанції. Також зазначає, що апеляційний суд, усупереч вимогам ст. 419 КПК України, взагалі не перевірив та не надав оцінки доводам прокурора щодо явної несправедливості призначеного засудженому покарання через м'якість.

У запереченні захисник ОСОБА_3 просить касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а судові рішення щодо ОСОБА_1 - без зміни.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор Сингаївська А. О. вважала, що касаційна скарга є необґрунтованою та просила її залишити без задоволення.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, за який його засуджено, та кваліфікація вчиненого за ч. 1 ст. 121 КК України у касаційній скарзі прокурора не оспорюються.

Зі змісту скарги убачається, що прокурор фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання, тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК України), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України, тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Що стосується доводів прокурора щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і м'якість призначеного ОСОБА_1 покарання у зв'язку з безпідставним звільненням засудженого на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з випробуванням, то вони не можуть вважатися обґрунтованими.

Мотивуючи своє рішення про призначення ОСОБА_1 покарання, суд врахував тяжкість вчиненого злочину, який згідно до ст. 12 КК України є тяжким, дані про особу винного, який раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, характеризується посередньо, є непрацездатною особою - пенсіонером та його стан здоров'я. Також зваживши на обставини, що пом'якшують покарання засудженого - щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість виправлення ОСОБА_1 без ізоляції від суспільства та на підставі ст. 75 КК України звільнив його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки, який є достатнім для того, щоб засуджений в умовах здійснення контролю за його поведінкою довів своє виправлення.

Таке покарання, на думку колегії суддів, є співмірним протиправному діянню, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів і не може вважатися явно несправедливим внаслідок м'якості чи недостатнім для досягнення мети покарання.

Суд апеляційної інстанції, переглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами потерпілого та прокурора на вирок місцевого суду, належним чином перевірив викладені у них доводи, які є аналогічними доводам касаційної скарги прокурора, та визнав їх необґрунтованими, навівши належні й достатні мотиви спростування.

При прийнятті відповідного рішення апеляційний суд також врахував і те, що засуджений частково відшкодував завдану потерпілому шкоду, про що свідчать копії квитанцій.

Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Переконливих доводів, які б спростовували висновки місцевого й апеляційного судів в частині призначеного покарання, а також свідчили б про неможливість виправлення засудженого без відбування покарання у виді позбавлення волі, прокурор у касаційній скарзі не навів.

За таких обставин, касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 434, 436, 441 КПК України та відповідно до п. 15 розділу XI «Перехідні положення» КПК (в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), суд

у х в а л и в:

Вирок Харківського районного суду Харківської області від 26 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2017 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

С у д д і:

О. П. Ємець С. І. Кравченко Н. В. Білик