Історія справи

Постанова

іменем України

4 червня 2020 року

м. Київ

справа № 638/3414/17

провадження № 51-6436км19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Матієк Т.В.,

суддів Наставного В.В., Яковлєвої С.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Матвєєвої Н.В.,

прокурора Сиволапа А.С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Дзержинського районного суду міста Харкова від 7 листопада 2018 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016220000001220, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК.

Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини

За вищевказаним вироком ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 КК.

Цивільний позов потерпілої ОСОБА_2 залишено без розгляду.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у кримінальному провадженні.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 8 листопада 2016 року близько 17-ї години, керуючи технічно справним автомобілем «Renault Clio» (д.н.з. НОМЕР_1 ), рухався по просп. Незалежності в м. Харкові зі сторони просп. Науки в сторону вул. Сумської та, доїхавши до перехрестя просп. Незалежності та вул. Тринклера, повертаючи на перехресті ліворуч, на порушення вимог пунктів 10.1, 16.2 та 18.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) не переконався в тому, що це буде безпечним, і допустив наїзд на пішохода ОСОБА_2 , заподіявши їй згідно з висновком судово-медичної експертизи від 9 грудня 2016 року № 7091-ая/16 тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.

Апеляційний суд ухвалою від 19 вересня 2019 року апеляційну скаргу обвинуваченого залишив без задоволення, а вирок місцевого суду - без змін.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, порушує питання про зміну вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду в частині призначеного йому покарання за ч. 1 ст. 286 КК та просить призначити йому покарання у виді штрафу без позбавлення права керувати транспортними засобами, а також просить закрити кримінальне провадження щодо нього на підставі ст. 49 КК, п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК у зв`язку із закінченням строків давності. Вважає, що суди обох інстанцій не повною мірою врахували ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, дані про його особу, наявність обставин, що пом`якшують покарання, а саме наявність на його утриманні батьків похилого віку, його щире каяття й активне сприяння розкриттю злочину, те, що він займається підприємницькою діяльністю і керування транспортним засобом є джерелом його доходу, а також відсутність обставин, які обтяжують покарання. Неврахування судами обох інстанцій указаних обставин, на переконання ОСОБА_1 , призвело до призначення йому занадто суворих та несправедливих основного та додаткового покарань.

Також засуджений, посилаючись на вимоги п. 1 ч. 1 ст. 49 КК, п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, вважає, що апеляційний суд повинен був постановити рішення, яким закрити кримінальне провадження стосовно нього, оскільки ухвала суду апеляційної інстанції була постановлена 19 вересня 2019 року, тобто більше ніж через 2 роки після ДТП, яке сталося 8 листопада 2016 року.

На переконання ОСОБА_1 , ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК, оскільки в ній не зазначено мотивів та підстав, виходячи з яких його апеляційну скаргу суд залишив без задоволення.

У запереченнях на касаційну скаргу потерпіла вважає її необґрунтованою та просить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор вважав вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду законними та обґрунтованими, а касаційну скаргу засудженого такою, що не підлягає задоволенню.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Висновки судів обох інстанцій щодо винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, за обставин, установлених у вироку, ґрунтуються на доказах, досліджених у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, у тому числі на показаннях засудженого, який визнав вину у скоєнні інкримінованого йому діяння.

Що стосується доводів, викладених у касаційній скарзі щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягнуло за собою невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість у частині призначення ОСОБА_1 як основного у виді обмеження волі на строк 1 рік із застосуванням положень ст. 75 КК, так і додаткового покарання у виді позбавлення його права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, то вони є необґрунтованими з огляду на таке.

Зі змісту скарги вбачається, що засуджений фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання є: кримінально-правові відносно визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважувальні норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статей 69, 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду й розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, котра вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину та його суб`єкта.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів.

Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Положеннями ст. 75 КК передбачено, що в разі, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, урахувавши тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Так, суд першої інстанції під час призначення ОСОБА_1 основного покарання зі звільненням від його відбування врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення з необережною формою вини, дані про особу винного, який раніше не судимий, на обліку в лікарів психіатра та нарколога не перебуває, вину у вчиненому визнав, щиро розкаявся, допомагав слідству та суду у встановленні істини у справі, частково відшкодував матеріальну шкоду, завдану потерпілій ОСОБА_2 . Суд визнав щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину й часткове відшкодування завданої матеріальної шкоди обставинами, які пом`якшують покарання, та взяв до уваги відсутність обставин, що його обтяжують.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_1 покарання в межах санкції статті, за якою його засуджено, та можливість його виправлення без ізоляції від суспільства і звільнив засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку на підставі статей 75, 76 КК.

Разом із тим санкція ч. 1 ст. 286 КК надає можливість суду як призначати додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати такого покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність має альтернативний характер застосування, і це питання, як визначив законодавець, суд вирішує на власний розсуд залежно від конкретних обставин кримінального провадження, характеру допущених особою порушень вимог ПДР та їх наслідків.

Як убачається з вироку місцевого суду, під час вирішення питання щодо призначення засудженому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення такого покарання ОСОБА_1 .

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених КК, і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_1 , крім основного, ще й додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.

На думку суду касаційної інстанції, такі висновки місцевого суду, з якими погодився суд апеляційної інстанції, з урахуванням обставин цього кримінального провадження відповідають принципам законності, індивідуалізації та справедливості призначення покарання.

Також колегія суддів зазначає, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування цієї обставини потребує лише більш виваженого підходу під час обрання заходу примусу з урахуванням загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.

Крім того, ПДР регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися всі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки. З матеріалів кримінального провадження убачається, що нехтування ОСОБА_1 вимогами ПДР призвело до тяжких наслідків у вигляді травмування інших учасників дорожнього руху, а саме пішохода ОСОБА_2

Також ОСОБА_1 не надав до суду документів, які б свідчили про неможливість здійснення ним підприємницької діяльності без керування транспортним засобом. При цьому наявні в матеріалах кримінального провадження та долучені скаржником до касаційної скарги копії свідоцтва про державну реєстрацію його як фізичної особи-підприємця та свідоцтва платника єдиного податку, в якому в п. 7 «Вид господарської діяльності» зазначено: неспеціалізована оптова торгівля, оптова торгівля хімічними продуктами, беззаперечно не свідчить про необхідність керування ОСОБА_1 транспортним засобом для здійснення цієї діяльності.

Твердження засудженого про те, що на його утриманні перебувають батьки пенсіонери є голослівними, оскільки не підтверджено жодними документами.

За таких обставин посилання в касаційній скарзі на те, що для засудженого керування транспортним засобом є джерелом доходу, не може бути безумовною підставою для звільнення його від відбування призначеного додаткового покарання.

З огляду на викладене переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішення суду першої інстанції, умотивованість його висновків з питання правильності призначеного ОСОБА_1 основного та додаткового покарань та справедливості обраного йому заходу примусу, засуджений у касаційній скарзі не навів.

Підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд не вбачає.

У суді апеляційної інстанції кримінальне провадження переглядалося за апеляційною скаргою обвинуваченого, під час розгляду якої апеляційний суд у межах, встановлених ст. 404 КПК, та у порядку, визначеному ст. 405 КПК, належним чином перевірив і спростував доводи, наведені у скарзі, які є аналогічними доводам у його касаційній скарзі, навівши належні й докладні мотиви своїх висновків, з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Доводи в касаційній скарзі засудженого про безпідставне незастосування апеляційним судом вимог п. 1 ч. 1 ст. 49 КК, п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК щодо закриття кримінального провадження та його звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням на момент постановлення ухвали строків давності є необґрунтованими з огляду на нижчевикладене.

Так, відповідно до вимог ч. 2 ст. 12 КК злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м`яке покарання, за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 49 КК визначено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі.

Твердження засудженого щодо необхідності застосування до нього вимог п. 1 ч. 1 ст. 49 КК є хибними, оскільки санкція інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, визначає покарання, у тому числі, у виді обмеження волі на строк до трьох років, а тому в даному конкретному випадку при обчисленні строків давності слід керуватися вимогами п. 2 ч. 1 ст. 49 КК.

На підставі викладеного та відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК строки давності для ОСОБА_1 становлять 3 роки із часу вчинення ним інкримінованого злочину, а тому на момент постановлення апеляційним судом ухвали були відсутні підстави для застосування положень ст. 49 КК, п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК та закриття кримінального провадження й звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.

Вирок суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду є умотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Таким чином, підстав для задоволення касаційної скарги засудженого не встановлено.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Дзержинського районного суду міста Харкова від 7 листопада 2018 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без змін, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

Т.В. Матієк В.В. Наставний С.В. Яковлєва