Історія справи

Ухвала КГС ВП від 05.02.2018 року у справі №912/1462/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 912/1462/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючий - Стратієнко Л.В.,

судді: Мамалуй О.О., Ткач І.В.,

за участю секретаря судового засідання - Сігнаєвської К.І.;

за участю представників:

позивача - Будниченка О.В., Гуйван Т.П., Чучука В.А.,

відповідача - Єрьоменка В.П.,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

на предмет спору, на стороні позивача - Штокмана А.І.,

на стороні відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Регіонпродукт-Україна"

на рішення Господарського суду Кіровоградської області

(головуючий - Наливайко Є.М., судді - Макаренко Т.В., Шевчук О.Б.)

від 18.01.2017

та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду

(головуючий - Іванов О.Г., судді - Вечірко І.О., Дармін М.О.)

від 05.09.2017,

за позовом публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Регіонпродукт-Україна"

третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Кабінет Міністрів України

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватне акціонерне товариство "Креатив"

про стягнення 123 771 979,48 доларів США та 576 828 782,87 грн

та за зустрічним позовом - товариства з обмеженою відповідальністю "Регіонпродукт-Україна"

до публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України", приватного акціонерного товариства "Креатив"

третя особа - Кабінет Міністрів України

про визнання припиненим договору та визнання недійсним договору,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2016 року публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" звернувся до суду з позовом (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) про стягнення з ТОВ "Регіонпродукт-Україна" заборгованості за кредитними договорами № 151213К17 від 21.08.2013, № 151214К12 від 10.06.2014, № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХІМ від 19.09.2014, укладеними в рамках генеральної кредитної угоди № 151308N2 від 17.11.2008 у розмірі 123 771 979,48 доларів США та 576 828 782,87 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим що, оскільки, приватне акціонерне товариство "Креатив" належним чином не виконало свої зобов'язання за генеральною кредитною угодою № 151308N2 від 17.11.2008 та вказаними кредитними договорами, належне виконання зобов'язання за якими забезпечено ТОВ "Регіонпродукт-Україна" згідно з укладеним між ним (поручителем) і ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" (кредитором) і ПАТ "Креатив" (позичальником) договором поруки № 151214Р25 від 30.07.2014, то з відповідача як з поручителя підлягає стягненню заборгованість у розмірі 123 771 979,48 доларів США та 576 828 782,87 грн.

У травні 2016 року ТОВ "Регіонпродукт-Україна" звернулось із зустрічною позовною заявою (з урахуванням заяви № 225-16), в якій просить визнати припиненою поруку за договором № 151214Р25 від 30.07.2014 та визнати недійсним договір поруки № 151214Р25 від 30.07.2014. Також просив відмовити ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" у задоволенні позову.

У зустрічному позові ТОВ "Регіонпродукт-Україна" посилається на те, що він не був обізнаний з усіма змінами, що були внесенні до генеральної кредитної угоди № 151308N2 від 17.11.2008, у зв'язку із чим порука за договором № 151214Р25 від 30.07.2014 є припиненою згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України. Також посилався на те, що неповідомлення його про наявність додаткових угод, якими вносились зміни до генеральної угоди та їх змісту є підставою для визнання договору поруки № 151214Р25 від 30.07.2014 недійсним відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 18.01.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.09.2017, первісний позов задоволено.

Стягнуто з ТОВ "Регіонпродукт-Україна" на користь ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" прострочену станом на 10.08.2016 заборгованість за кредитними договорами № 151213К17 від 21.08.2013, № 151214К12 від 10.06.2014, № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХТМ від 19.09.2014, укладеними в межах генеральної кредитної угоди № 151308N2 від 17.11.2008 у розмірі 123 771 979,48 доларів США та 576 828 782,87 грн, а також 206 700,00 грн судового збору.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

ТОВ "Регіонпродукт-Україна" звернулося з касаційною скаргою на вказані судові рішення, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Кіровоградської області.

Підставами для скасування судових рішень відповідач зазначає порушення норм про процесуального права, зокрема, ст. ст. 22, 104 ГПК України (в редакції до 15.12.2017), оскільки судами було прийнято до розгляду не заяву про збільшення розміру позовних вимог, а фактично іншу позовну заяву; ст. ст. 54, 55 ГПК України (в редакції до 15.12.2017), адже, подаючи позов про стягнення заборгованості в іноземній валюті, позивач не зазначив еквівалент цієї валюти у гривнях відповідно до офіційного курсу НБУ на день подачі позову; вимог ст. 41 ГПК України (в редакції до 15.12.2017), оскільки судами безпідставно не призначено у справі фінансово-кредитну експертизу. Також вказував на те, що зміна розміру ставки LIBOR, про що було вказано у газеті "Financial Times", носить інформаційний характер і не є автомачитною зміною розміру цієї ставки для сторін кредитних договорів. Така зміна має здійснюватись згідно з умовами договору і вимогами ст. 654 ЦК України; судами не взято до уваги те, що пеня була нарахована на іноземну валюту, переведену в подальшому за курсом НБУ в гривню. Щодо зустрічних позовних вимог, то ТОВ "Регіонпродукт-Україна" посилався на те, що судами неправильно застосовано ст. 559 ЦК України, адже банком в односторонньому порядку збільшено відповідальність поручителя. Також посилався на те, що судами не було надано оцінки доказам, які підтверджують введення відповідача в оману.

У відзиві на касаційну скаргу позивач вказував на безпідставність посилання відповідача на те, що позивачем було подано іншу позовну заяву, оскільки позивач відповідно до вимог чинного законодавства уточнив свої позовні вимоги; про зміну ставки LIBOR банк повідомляв як позичальника, так і відповідача у встановленому договорах № 151214К12, № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХІМ порядку; пеня обчислювалась в національній валюті України - гривні, що підтверджується розрахунком заборгованості, який наявний у матеріалах справи і таке нарахування пені не суперечить вимогам чинного законодавства і практиці Верховного суду України у справі № 909/660/14; посилався на відсутність підстав для визнання поруки припиненою та недійсності договору поруки № 151214Р25 від 30.07.2014, а отже, що касаційна скарга відповідача є необґрунтованою, безпідставною і такою, що не підлягає задоволенню, а рішення господарських судів законними, прийнятими відповідно до норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу Кабінет Міністрів України посилався на те, що господарські суди прийшли до правильного висновку про те, що збільшення обсягу відповідальності відбулось за згодою відповідача і що відсутні підстави для визнання поруки припиненою та недійсності спірного договору. Також Кабінет Міністрів України вказував на правомірність стягнення з відповідача заборгованості.

В судовому засіданні 26.03.2018 було оголошено перерву до 28.03.2018.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивачів, відповідача 3-ї особи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Наведені у касаційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд відповідно до вимог ст. 310 ГПК України, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Щодо доводів відповідача про те, що судами в порушення ст. ст. 22, 104 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) було прийнято до розгляду не заяву про збільшення розміру позовних вимог, а фактично іншу позовну заяву, то вони є безпідставними виходячи з такого.

Статтею 22 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) визначені прав сторін, які вони можуть реалізовувати, зокрема, шляхом подання відповідних заяв.

Згідно з ч. 4 ст. 22 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.

Зі змісту поданої позивачем заяви від 12.08.2016 (а.с. 1-3, т. 4) вбачається, що позивач збільшив кількісні показники за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Заява про збільшення позовних вимог (а.с. 1-3, т. 4) містить ті ж підстави та той же предмет позову.

Отже, скориставшись своїм правом, наданим ст. 22 ГПК України (в редакції до 15.12.2017), позивач подав саме заяву про збільшення позовних вимог, а не звернувся з іншою позовною заявою.

Чинним на момент подачі заяви про збільшення позовних вимог законодавством не вимагалось прийняття заяви про збільшення позовних вимог до розгляду шляхом винесення судом ухвали згідно ст. 86 ГПК України (в редакції до 15.12.2017), а лише передбачена необхідність зазначення про прийняття такої заяви як у вступній, так і в описовій частині рішення, що й було дотримано місцевим судом.

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що позивач, подаючи позов про стягнення заборгованості в іноземній валюті, не зазначив еквівалент цієї валюти у гривнях відповідно до офіційного курсу НБУ на день подачі позову чим порушив ст. ст. 54, 55 ГПК України (в редакції до 15.12.2017), то необхідно зазначити таке.

Згідно з ч. 3 ст. 55 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) ціну позову вказує позивач.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 55 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) ціна позову про стягнення іноземної валюти визначається в іноземній валюті та національній валюті України відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

Зазначення відповідачем ціни позову лише в іноземній валюті не суперечить ст. 55 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) з огляду на таке.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦК України).

Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198 ГК України).

Вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, - стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судами, операції банку в іноземній валюті здійснюються на підставі виданих Національним банком України генеральних ліцензії на здійснення валютних операцій № 2 від 05.10.2011 та № 2-2 від 30.09.2016 (а.с. 67-71, т. 5), а тому позивачем правомірно заявлено до стягнення суму боргу в іноземній валюті - доларах США, в якій і надавався кредит банком.

Щодо аргументів ТОВ "Регіонпродукт-Україна" про те, що зміна розміру ставки LIBOR має здійснюватись згідно з умов договору і вимог ст. 654 ЦК України, то необхідно зазначити таке.

Ставка LIBOR (LIBOR rates) - це параметр, що характеризує середньозважену процентну ставку міжбанківських кредитів, що видаються банками-учасниками лондонського міжбанківського ринку.

Ставка LIBOR розраховується Британською банківською асоціацією і є найбільш поширеним показником короткострокових процентних ставок у всьому світі.

Динаміка і конкретне значення ставки LIBOR публікуються.

Як вбачається із матеріалів і було встановлено судами, про зміну розміру ставки LIBOR банк повідомляв позичальника і відповідача в порядку, встановленому кредитними договорами № 151214К12, №151214К16/ЕЕР-17- ЕХІМ.

Разом з цим, позивач належним чином довів, а позичальник не спростував правомірність застосування ставки LIBOR, яка використана позивачем при розрахунку заборгованості.

Щодо посилань відповідача на те, що судами не враховано, що пеня була нарахована на іноземну валюту, переведену в подальшому за курсом НБУ в гривню, то необхідно зазначити, що здійснений позивачем розрахунок і стягнення судом пені саме у гривнях не суперечить вимогам чинного законодавства.

Статтею 1 Закону України "Про судову експертизу" визначено, що судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду.

Судова експертиза призначається для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань (ч. 1 ст. 41 ГПК України (в редакції до 15.12.2017)).

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Оскільки, відповідачем у клопотанні про призначення фінансово-кредитної експертизи ставилось питання щодо дійсного розміру боргу, який виник у зв'язку з порушенням ПрАТ "Креатив" своїх зобов'язань за кредитними договорами, за виконання яких поручився відповідач, то господарські суди правомірно відмовили у задоволенні цього клопотання, адже наявність чи відсутність підстав для стягнення з відповідача заборгованості, як і її розмір, можу бути встановлені судом шляхом надання оцінки умовам цих договорів у сукупності з іншими наявними в матеріалах справи доказами.

Щодо посилань відповідача на те, що банком в односторонньому порядку було збільшено відповідальність поручителя, то необхідно зазначити таке.

30.07.2014 між позивачем (кредитором), ПрАТ "Креатив" (позичальником), ТОВ "Регіонпродукт-Україна" (поручителем) було укладено договір поруки № 151214Р25, за яким відповідач зобов'язався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання (зобов'язання позичальника, передбачені кредитною угодою щодо відшкодування суми кредиту, процентів, штрафів, а також всіх та будь-яких витрат, пов'язаних з наданням та обслуговуванням кредиту).

Відповідно до ст. 1 договору поруки № 151214Р25 кредитна угода - це генеральна угода № 151308N2 від 17.11.2008 з усіма чинними кредитними договорами, які укладаються в рамках генеральної угоди, їй підпорядковуються та є додатками до генеральної угоди, є невід'ємними її частинами та складають єдиний документ, укладена між позичальником, поручителем, ТОВ "Завод модифікованих жирів", ПрАТ "Еллада", ТОВ "Протеїн-Продакшн", ТОВ "Креатив Постач", ТОВ "Креатив Трейд" та кредитором, відповідно до якої кредитор при виконанні боржником певних її умов проводить кредитні операції в межах ліміту, встановленого в розмірі, що не перевищує 1 760 000 000,00 грн на визначених кредитною угодою умовах, строком погашення 15.11.2024 з нарахуванням процентів, комісій та інших платежів відповідно до умов кредитної угоди.

Підписавши договір поруки № 151214Р25 від 30.07.2014 та договір від 30.06.2015 про внесення змін до цього договору поруки, відповідач погодився з умовами генеральної угоди, був ознайомлений з всіма змінами, що вносились до неї, взяв на себе відповідальність за невиконання позичальником зобов'язань за кредитними договорами № 151213К17 від 21.08.2013, № 151214К12 від 10.06.2014, № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХІМ від 19.09.2014, які були укладені в рамках цієї угоди, в тому числі у разі їх збільшення чи зменшення, що відповідає п. п. 2.1.6., 2.1.7. договору поруки.

Таким чином, обсяг відповідальності поручителя за виконання ПрАТ "Креатив" зобов'язань за генеральною угодою не збільшитися порівняно з тим обсягом відповідальності, на яку він погодився при укладенні договору поруки та договору від 30.06.2015 про внесення змін до цього договору поруки.

Після укладення договору від 30.06.2015 про внесення змін до договору поруки, до генеральної угоди та укладених в її рамках кредитних договорів зміни не вносились.

Необґрунтованими є доводи відповідача про те, що судами не було надано оцінку доказам, які підтверджують введення відповідача в оману, адже суди на підставі встановлених обставин справи, прийшли до висновку про відсутність передбачених ч. 1 ст. 230 ЦК України підстав, що підтверджували б введення відповідача в оману.

Суд погоджується з аргументами, викладеними у відзивах на касаційну скаргу позивача, Кабінету Міністрів України, які ґрунтуються на встановлених у справі обставинах та відповідних нормах матеріального права.

Суд вважає, що ухвалені у справі рішення прийнятті відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому їх необхідно залишити в силі з таких підстав.

Щодо зустрічних позовних вимог, то суди правомірно відмовили у задоволенні позову в цій частині, виходячи з такого.

Згідно із ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини 1, 2 ст. 553 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Зі змісту зазначеної норми випливає, що припинення поруки спричинюють такі зміни умов основного зобов'язання, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає у разі підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Водночас порука не припиняється, якщо поручитель надав свою згоду на зміну умов основного зобов'язання. Згода поручителя надається в порядку та у спосіб, який передбачений договором поруки.

Пунктом 2.1.7. договору поруки від 30.07.2014 визначено, що поручитель надає згоду на забезпечення цією порукою всіх зобов'язань позичальника за кредитною угодою, в тому числі з урахуванням всіх змін та доповнень до кредитної угоди, що будуть укладені в майбутньому.

У п. п. 3, 4 договору про внесення змін до договору поруки, сторони погодили, що поручитель підтверджує, що зміни, внесені після дати укладення договору поруки до генеральної угоди та кредитних договорів, вносилися за його попередньою згодою, а порука залишатиметься чинною й після укладення кредитних договорів № 151213К17 від 21.08.2013, № 151214К12 від 10.06.2014, № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХІМ від 19.09.2014 та внесених до них та до генеральної кредитної угоди змін.

Господарські суди, встановивши, що ні ст. 559 ЦК України, ні будь-які інші норми чинного законодавства України не встановлюють вимог щодо того у якій формі має надаватись згода поручителя на внесення змін до кредитної угоди (генеральної угоди); зміни до основного зобов'язання вносились за попередньою згодою поручителя, про що свідчить, зокрема, договір поруки від 30.07.2014 та укладений 30.06.2015 договір про внесення змін договору поруки № 151214Р25, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для припинення поруки згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях особи, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Оскільки відповідачем відповідно до вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України не було доведено, що він був введений в оману щодо всіх змін що вносились до генеральної угоди, то суди обґрунтовано відмови у визнанні договору поруки недійсним згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Також господарські суди правомірно задовольнили позовні вимоги ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України", виходячи з такого.

Додатком 1 до генеральної кредитної угоди (в редакції додаткової угоди № 151308N2-32, підписаної, зокрема, ТОВ "Регіонпродукт-Україна") визначено перелік кредитних договорів, укладених з позичальником, які є такими, що діятимуть в рамках генеральної кредитної угоди і є додатками до неї, зокрема, кредитні договори № 151213К17 від 21.08.2013; № 151214К12 від 10.06.2014, № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХІМ від 19.09.2014.

ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" свої зобов'язання за кредитними договорами щодо надання позичальнику кредитних коштів виконав, що також не заперечувалось сторонами у справі та ПрАТ "Креатив", проте ні ПрАТ "Креатив", ні поручитель ТОВ "Регіонпродукт-Україна" не повернув кредитні кошти позивачу, внаслідок чого у позичальника виникла заборгованості за кредитними договорами № 151213К17 від 21.08.2013, №151214К12 від 10.06.2014 та № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХІМ від 19.09.2014, укладеними в рамках генеральної кредитної угоди № 151308N2 від 17.11.2008.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 ЦК України та ст. 193 ГК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 1056-1 ЦК України розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, якою є пеня.

За ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Господарські суди прийшли до правильного висновку, що оскільки позичальник не повернув кредитні кошти, то у банку виникло право вимагати їх повернення та нарахованих процентів, пені, 3% річних та інфляційних втрат (щодо несвоєчасно здійснених платежів, обрахованих у гривні), за період прострочення сплати цих коштів.

Статтею 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Господарські суди, встановивши порушення ПрАТ "Креатив" своїх зобов'язань за кредитними договорами № 151213К17 від 21.08.2013, № 151214К12 від 10.06.2014 та № 151214К16/ЕЕР-17-ЕХІМ від 19.09.2014, укладеними в рамках генеральної кредитної угоди № 151308N2, внаслідок чого у нього виникла заборгованість, та наявності підстав для стягнення з поручителя ТОВ "Регіонпродукт-Україна" цієї заборгованості, детальний і здійснений відповідно до вимог законодавства розрахунок якої наданий банком (а.с. 4-55, т. 4) і не спростований відповідачем, зокрема, шляхом надання контррозрахунку, обґрунтовано задовольнили позовні вимоги ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України".

За таких обставин рішення господарських судів постановлені з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає.

Оскільки підстав для скасування судових рішень та ухвалення нового немає, то судовий збір за подачу касаційної скарги покладається на відповідача.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Регіонпродукт-Україна" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Кіровоградської області від 18 січня 2017 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05 вересня 2017 року у справі за № 912/1462/16 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Л. Стратієнко

Судді О. Мамалуй

І. Ткач