Історія справи

Постанова КГС ВП від 02.07.2019 року у справі №910/12454/17
Ухвала КГС ВП від 04.03.2018 року у справі №910/12454/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/12454/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Катеринчук Л.Й. - головуючий, Білоус В.В., Пєсков В.Г.

за участі секретаря судового засідання Сліпчук Н.В.

учасники справи:

позивач - Національний банк України

представник - Ходюк О.Я. (довіреність №18-0014/16226 від 22.03.2018)

відповідач-1 - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк"

представник не з'явився

відповідач-2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротермінал Логістик"

представник - адвокат Ткаченко К.В. (довіреність від 22.01.2018)

розглянув касаційну скаргу Національного банку України

на постанову Київського апеляційного господарського суду

від 31.10.2017

у складі колегії суддів: Дідиченко М.А.(головуючий), Мальченко А.О., Пономаренко Є.Ю.

та на рішення Господарського суду міста Києва

від 11.09.2017

у складі судді Чебикіної С.О.

за позовом Національного банку України

про визнання правочину удаваним

ПРОЦЕДУРА КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

1. 04.01.2018, на підставі частини 5 статті 31 та підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017, справа №910/12454/17 Господарського суду міста Києва разом із касаційною скаргою Національного банку України передана до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

2. 26.02.2018, за наслідком проведеного автоматизованого розподілу справи, оформленого протоколом від 15.02.2018, ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Білоус В.В., Пєсков В.Г. відкрито касаційне провадження у справі №910/12454/17 за касаційною скаргою Національного банку України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.10.2017 та на рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2017 та призначено її розгляд в судовому засіданні на 24.04.2018 о 10 год. 30 хв.

3. Учасники справи відзиву на касаційну скаргу позивача не подали.

4. На розгляд касаційного суду винесено проблему застосування положень статей 202, 203, 235, 528, 1000 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

ПРОВАДЖЕННЯ У СУДАХ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Короткий зміст позовних вимог та провадження в суді першої інстанції

5. 28.07.2017 Національний банк України (далі - НБУ, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротермінал Логістик" (далі - ТОВ "Агротермінал Логістик", відповідач-2) про визнання правочину удаваним - укладеного між відповідачами 1, 2 кредитного договору №DNHSLOK271016 від 27.10.2016 про надання відповідачем-1 відповідачу-2 кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування в розмірі 996 135 000 грн.

6. Позовні вимоги мотивовано тим, що спірний договір укладено сторонами (відповідачами 1, 2) з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, - договору доручення по сплаті коштів в рахунок погашення заборгованості відповідача-1 перед позивачем (НБУ) за кредитним договором про надання відповідачу-1, як комерційному банку, кредиту для підтримки ліквідності, тому оспорюваний правочин є удаваним та підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 235 ЦК України. Позивач доводив, що укладення відповідачами 1, 2 оспорюваного правочину не було спрямоване на надання відповідачем-1 кредиту відповідачу-2 з метою поповнення його обігових коштів для ведення господарської діяльності, а проведення такої фінансової операції мало на меті приховати дійсний намір відповідача-1 на виконання його зобов'язань перед позивачем з повернення кредитних коштів із зміною черговості їх погашення, визначеної Постановою Правління НБУ №195/БТ від 24.03.2016 зі змінами та доповненнями, внесеними Рішенням Правління НБУ №99-рш/БТ від 30.06.2016. Позивач зазначив, що при вчиненні оспорюваного правочину відповідач-1 мав намір за рахунок наданих в кредит відповідачу-2 грошових коштів погасити заборгованість за кредитним договором №120 від 05.12.2014, іпотечне забезпечення за яким є достатнім для задоволення вимог позивача (НБУ), а, відтак, заборгованість відповідача-1 за цим кредитним договором не відносилась до першої черги погашення, визначеної рішенням позивача. Позивач доводить, що надані відповідачем-1 кредитні кошти були використані відповідачем-2 виключно для погашення заборгованості відповідача-1 перед позивачем в межах одного банківського операційного дня (27.10.2016), що співпадає з днем укладення між відповідачами спірного кредитного договору, тоді як за умовами оспорюваного правочину грошові кошти надавалися відповідачем-1 для поповнення обігових коштів відповідача-2 на період до 26.10.2017. Зазначене, на думку позивача, свідчить про удаваність укладеного між відповідачами 1, 2 кредитного договору та намір його сторін на настання інших юридичних наслідків, ніж обумовлені кредитним договором, а саме погашення відповідачем-2 за рахунок наданих йому в кредит коштів заборгованості відповідача-1 перед НБУ з порученням визначеної позивачем черговості виконання кредитних зобов'язань відповідачем-1.

7. За наслідком автоматизованого розподілу 28.07.2017, позовна заява передана для розгляду судді Чебикіній С.О., яка ухвалою суду від 31.07.2017 прийняла її до розгляду та порушила провадження у справі №910/12454/17; розгляд позовних вимог по суті призначено на 11.09.2017.

8. 11.09.2017 рішенням Господарського суду міста Києва у складі судді Чебикіної С.О. у задоволенні позову відмовлено.

8.1. Судом встановлено, що 05.12.2014 між позивачем (НБУ), як кредитором, та відповідачем-1, як позичальником, укладено кредитний договір №120, за умовами якого кредитор надав позичальнику кредит для підтримки ліквідності на суму 3 640 000 000 грн. до 02.12.2016; в якості забезпечення виконання зобов'язань відповідача-1 з повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги, кредитор (позивач) укладає з майновим поручителем іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є нерухоме майно у вигляді цілісного майнового комплексу, який належить на праві власності пов'язаній з власниками істотної участі в позичальника (відповідача-1) особі, за ринковою вартістю не менше ніж 5 536 млн. грн. (пункти 1.2, 1.4 кредитного договору).

8.2. Судом встановлено, що 20.02.2015 між позивачем (НБУ), як кредитором, та відповідачем-1, як позичальником, укладено кредитний договір №10, відповідно до якого кредитор надав позичальнику кредит для підтримки ліквідності на суму 2 280 000 000 грн.; в якості забезпечення виконання зобов'язань відповідача-1 з повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги, кредитор (позивач) укладає з майновим поручителем іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є нерухоме майно у вигляді цілісного майнового комплексу, який належить на праві власності пов'язаній з власниками істотної участі в позичальника (відповідача-1) особі, за ринковою вартістю не менше ніж 3 004,5 млн. грн., а також договір фінансової поруки з власником істотної участі в ПАТ КБ "Приватбанк" (пункти 1.2, 1.4 кредитного договору).

8.3. Отже, між позивачем та відповідачем-1 виникли кредитні правовідносини, обумовлені кредитними договорами №120 від 05.12.2014 та №10 від 20.05.2015 про надання НБУ відповідачу-1, як комерційному банку, кредиту для підтримки ліквідності.

8.4. Судом встановлено, що черговість виконання відповідачем-1 кредитних зобов'язань перед позивачем визначена постановою Правління НБУ №195/БТ від 24.03.2016, яку Рішенням Правління НБУ №99-рш/БТ від 30.06.2016 доповнено пунктом 9 та встановлено порядок виконання відповідачем-1 грошових зобов'язань перед позивачем (НБУ) за кредитними договорами, за винятком кредитних договорів №7 від 04.03.2014 та №26 від 04.04.2014, у такій черговості:

- у першу чергу сплачується прострочена заборгованість за основною сумою боргу та нарахованими процентами за користування кредитами, за якими обсягу майна, що забезпечує виконання зобов'язань за відповідними кредитними договорами, з урахуванням коригуючих коефіцієнтів недостатньо для задоволення вимог Національного банку України за кредитними договорами;

- у другу чергу сплачується прострочена заборгованість за основною сумою боргу та нарахованими процентами за користування кредитами, за якими обсягу майна, що забезпечує виконання зобов'язань за відповідними кредитними договорами, з урахування коригуючих коефіцієнтів достатньо для задоволення вимог Національного банку України за кредитними договорами;

- у третю чергу сплачується заборгованість, яка не є простроченою, за основною сумою боргу та нарахованими процентами за користування кредитами, за якими обсягу майна, що забезпечує виконання зобов'язань за відповідними кредитними договорами, з урахуванням коригуючих коефіцієнтів недостатньо для задоволення вимог Національного банку України за кредитними договорами;

- у четверту чергу сплачується заборгованість, яка не є простроченою, за основною сумою боргу та нарахованими процентами за користування кредитами, за якими обсягу майна, що забезпечує виконання зобов'язань за відповідними кредитними договорами, з урахуванням коригуючих коефіцієнтів достатньо для задоволення вимог Національного банку України за кредитними договорами;

- у п'яту чергу сплачується неустойка (пеня, штраф).

8.5. Судом встановлено обставини укладення між відповідачем-1, як банком, та відповідачем-2, як позичальником, кредитного договору №DNHSLOK271016 від 27.10.2016, згідно з яким банк за наявності вільних грошових коштів зобов'язується надати позичальнику кредит у вигляді згідно з пунктом А.1 цього договору з лімітом та на цілі, визначені в пункті А.2 цього договору не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці пункту 2.1.2. цього договору, в обмін на зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати процентів, винагороди, в обумовлені цим договором терміни; відновлювальна кредитна лінія (кредит) надається банком для здійснення позичальником платежів, пов'язаних з його перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника з подальшим перерахуванням на адресу одержувачів, рахунки яких відкриті у банку (пункт 1.1 договору).

8.6. Судом встановлено, що Розділом "А" кредитного договору №DNHSLOK271016 від 27.10.2016 визначено істотні умови кредитування, зокрема, пунктом А.1 передбачено вид кредиту - відновлювана кредитна лінія; пунктом А.2 встановлено ліміт цього договору: 996 135 000 грн., в тому числі на такі цілі: в розмірі 996 135 000 грн. на поповнення обігових коштів; в розмірі 0,00 грн. на сплату страхових платежів у випадках та у порядку, передбачених пунктами 2.1.5, 2.2.12 цього Договору; в розмірі 0,00 грн. для сплати за реєстрацію предметів застави у Державному реєстрі обтяження рухомого майна шляхом перерахування за реквізитами зазначеними в пункту 2.1.1 цього договору; в розмірі 0,00 грн. на сплату судових витрат, передбачених пунктами 2.2.15, 2 3 13, 5.8 цього договору; пунктом А.3 визначено термін повернення кредиту - 26.10.2017.

8.7. Судом встановлено, що в якості забезпечення виконання зобов'язань за даним кредитним договором в заставу банку(відповідача-1) передано майнові права за договором застави частки у статутному фонді №DNHSLOK271016/DZ від 27.10.2016.

8.8. Зазначені обставини суд першої інстанції оцінив як такі, що підтверджують факт укладення між відповідачами 1, 2 кредитного договору шляхом досягнення згоди щодо всіх його істотних умов, а саме погодження розміру та порядку надання грошових коштів (кредиту) позичальникові кредитором, розміру процентів, строку надання кредиту, порядку його повернення, а також забезпечення зобов'язань відповідача-2 перед відповідачем-1 заставою майнових прав у статутному фонді юридичної особи.

9. Відмовляючи в позові, місцевий господарський суд виходив з того, що оспорюваний правочин вчинено відповідачем-1 та відповідачем-2 з додержанням вимог цивільного законодавства щодо змісту кредитного договору, спірний кредитний договір не містить в собі ознак договору доручення про покладення на відповідача-2 обов'язку з погашення заборгованості відповідача-1 перед позивачем (НБУ) за рахунок наданих відповідачу-2 в кредит грошових коштів відповідача-1, оскільки довіреностей на виконання договору доручення відповідач-1 відповідачу-2 не видавав. Зазначене за висновком суду спростовує доводи позивача про вчинення відповідачами між собою удаваного правочину з метою приховати під кредитними правовідносинами зобов'язання сторін за договором доручення з оплати заборгованості за наданими кредитами з рефінансування з порушенням черговості, визначеної Національним банком України згідно з електронним повідомленням №41-0005/88737 від 27.10.2016, направленим відповідачу-1 - ПАТ КБ "Приватбанк".

Провадження в суді апеляційної інстанції та обґрунтування прийнятої ним постанови

10. 28.09.2017 поштовим відправленням позивач подав апеляційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2017 у справі №910/12454/17, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи його прийняттям з неправильним застосуванням до спірних правовідносин положень цивільного законодавства про визнання правочину удаваним та неповноти дослідження фактичних обставин справи.

11. 06.10.2017 згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями справа №910/12454/17 передана на розгляд колегії суддів: Дидиченко М.А. - головуючий, Мальченко А.О., Пономаренко Є.Ю., яка ухвалою від 09.10.2017 прийняла апеляційну скаргу позивача до провадження та призначила її розгляд на 31.10.2017.

12. 31.10.2017 постановою Київського апеляційного господарського суду у складі колегії суддів: Дідиченко М.А. - головуючий, Мальченко А.О., Пономаренко Є.Ю. апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2017 у справі №910/12454/17 залишено без змін.

12.1. Переглянувши справу, апеляційний суд погодився з правильністю оцінки та повнотою встановлення обставин справи судом першої інстанції та з його висновками про правову природу спірного договору, як кредитного договору, та про наявність у сторін оспорюваного правочину при його вчиненні наміру на виникнення кредитних правовідносин.

12.2. Апеляційний суд дійшов висновку, що зміст укладеного між відповідачами 1, 2 кредитного договору відповідає вимогам чинного законодавства, сторони досягнули згоди щодо всіх його істотних умов, в забезпечення виконання кредитних зобов'язань відповідача-2 в заставу відповідача-1 передано майнові права на частку у статутному капіталі ТОВ Боріваж"; відповідач-1 не видавав відповідачу-2 жодних довіреностей, що свідчить про відсутність між ними правовідносин за договором доручення.

12.3. Зазначені обставини суд апеляційної інстанції оцінив як такі, що спростовують доводи позивача про недійсність оспорюваного кредитного договору №DNHSLOK271016 від 27.10.2016, у зв'язку з його вчиненням відповідачами з наміром приховати укладення договору доручення на погашення відповідачем-2 за рахунок кредитних коштів відповідача-1 заборгованості відповідача-1 перед позивачем з порушенням встановленої рішенням НБУ черговості виконання кредитних зобов'язань відповідача-1 за отриманими ним від НБУ кредитах з рефінансування та свідчать про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків вчинення удаваного правочину за статтею 235 ЦК України.

УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи скаржника (позивача)

13. Позивач (НБУ) доводив помилковість висновків судів про правову природу оспорюваного правочину як кредитного договору, оскільки його вчинення не було спрямоване на надання відповідачем-1 (банком) кредиту відповідачу-2 (позичальнику) на поповнення його обігових коштів для ведення власної господарської діяльності; надавши відповідачу-2 кредитні кошти, відповідач-1 узгодив з позичальником погашення ним за рахунок цих коштів заборгованості відповідача-1 перед НБУ в порядку іншої черговості, ніж та яка була встановлена НБУ, та з виведенням з-під застави ліквідного майна, переданого за кредитним договором №120, в той час як НБУ встановив першочерговим погашення відповідачем-1 кредитного договору №10, який не мав реального забезпечення заставним майном. Позивач аргументував, що таке кредитування відповідачем-1 відповідача-2 не узгоджується з правовою природою кредитування відповідно до статті 1054 ЦК України (надання банком кредитних коштів позичальнику в користування на власні цілі з обов'язком щодо їх повернення в погоджений у кредитному договорі строк).

14. Позивач доводив вчинення оспорюваного правочину відповідачами 1, 2 для приховання наміру відповідача-1 здійснити погашення кредитного договору №120 перед НБУ власними коштами, які попередньо передано в кредит відповідачу-2 за спірним договором, всупереч встановленої НБУ черговості виконання відповідачем-1 кредитних зобов'язань перед НБУ, яка передбачала першочерговим погашення кредиту №10, який не мав належного заставного забезпечення, що свідчить про узгоджені дії обох відповідачів з укладення удаваного кредитного договору, спрямованого на приховування реального договору-доручення з погашення заборгованості за кредитом рефінансування в порядку черговості іншому, ніж той, який було встановлено НБУ, та з метою виведення з-під застави ліквідних активів майнових поручителів за кредитами рефінансування. Зазначене є підставою для визнання його недійсним з моменту укладення відповідно до статей 203, 215, 235 ЦК України.

15. Позивач обґрунтовував, що перерахування відповідачем-2 кредитних коштів на суму 996 135 000 грн. на користь НБУ на погашення заборгованості відповідача-1 за кредитним договором №120 від 05.12.2014 не може вважатися належним виконанням кредитного зобов'язання відповідача-1 третьою особою (відповідачем-2) в розумінні статті 528 ЦК України, оскільки заборгованість відповідача-1 за кредитним договором №120 від 05.12.2014 не була визначена НБУ як така, що підлягає погашенню у першу чергу, так як активи (іпотека), що забезпечують виконання зобов'язань за цим кредитним договором є достатніми для задоволення вимог НБУ у разі його невиконання відповідачем-1.

16. Позивач доводив, що судами неповно досліджено обставини справи на предмет наявності у сторін оспорюваного правочину наміру приховати реальні джерела походження грошових коштів, за рахунок яких відповідачем-2 погашалася кредитна заборгованість відповідача-1 перед НБУ, та не надано оцінки діям сторін спірного правочину щодо створення передумов для виведення з-під застави НБУ майна, переданого в іпотеку НБУ в забезпечення зобов'язань відповідача-1 за кредитним договором №120 від 05.12.2014, що не відповідає вимогам статей 43, 101 ГПК України щодо прийняття рішення у справі за умов повноти дослідження обставин справи в їх сукупності.

Доводи інших учасників справи

17. Учасники справи відзиву на касаційну скаргу позивача на подали.

НОРМИ ПРАВА, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАСТОСУВАННЮ

18. Цивільний кодекс України

Частина 2 статті 11 - підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частини 1, 5 статті 203 - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частини 1, 3 статті 215 - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 235 - удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Частина 1 статті 626 - договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 статті 628 - зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Стаття 1000 - за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором.

Частина 1 стаття 1054 - за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

19. Закон України "Про Національний банк України"

Частини 1 - 2 статті 73 - Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення. Переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанції

А.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

20. З огляду на повноваження суду касаційної інстанції при перегляді судових рішень в касаційному порядку відповідно до статті 300 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, Верховний Суд вважає прийнятною касаційну скаргу щодо доводів скаржника про порушення судами положень статей 202, 203, 235, 528, 1000 ЦК України при прийнятті оскаржуваних в касаційному порядку судових рішень за результатами розгляду позовних вимог про визнання оспорюваного правочину (кредитного договору) удаваним.

А.2. Юридична оцінка доводів касаційної скарги і висновків судів попередніх інстанцій

21. Аналіз приписів статей 34, 43, 82, 101 ГПК України свідчить про те, що законодавець зобов'язав суд приймати рішення за наслідком дослідження та оцінки усіх доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу. Вибіркова оцінка окремих доказів та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин укладення договірних зобов'язань, можуть мати наслідком порушення визначених положеннями статей 4-2 4-3 ГПК України принципів рівності сторін перед законом та судом, диспозитивності при розгляді господарського спору.

22. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є держава Україна з 1997 року, за змістом статті 6 захищає право особи на справедливий суд в розумінні прав та обов'язків особи цивільного характеру, отже дія Конвенції поширюється на захист майнових прав фізичних та юридичних осіб, в тому числі юридичних осіб публічного права, які реалізують функції держави у правовідносинах із суб'єктами господарювання. Поняття "власність", яке передбачене частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві, воно охоплює певні інші права та інтереси, які не є обмеженими в розумінні Конвенції, а зокрема, майнові інтереси НБУ щодо повернення кредитів, наданих під рефінансування комерційних банків, як інтереси учасника господарських правовідносин.

Там, де майновий інтерес за своєю природою є вимогою, він може розглядатися як "майно" тільки тоді, коли він має достатню підставу у національному законодавстві або у разі встановлення такого інтересу остаточним судовим рішенням, яке може бути виконано (див. рішення у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopeckу v. Slovakia), [GC], №44912/98, п. 52, ECHR 2004-IX, та рішення "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" і "Стратіс Андреадіс проти Греції" (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece), від 09.12.1994, Серія А, №301-В, ст. 84, п. 59). Отже, майновий інтерес, який виражається у майнових вимогах кредитора та заставодержателя до боржника та майнового поручителя за кредитним та іпотечним договорами підлягає захисту із застосуванням правових стандартів, визначених статтею 6 Конвенції та статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про право мирного володіння своїм майном та можливості його обмеження не інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами права.

23. За змістом статті 11 ЦК України вбачається, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків законодавцем передбачено укладення договору.

24. Системний аналіз положень статті 1054 ЦК України, якими визначено кредитний договір, як правочин, що укладається з метою надання кредитором позичальникові в користування грошових коштів на умовах, встановлених договором, з обов'язком щодо повернення кредиту та сплати процентів в обумовлений сторонами договору строк, та положень статті 73 Закону України "Про Національний банк України", якими Національному банку України надано переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення, зокрема, у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади, дозволяє зробити висновок про те, що договір рефінансування Національним банком України комерційного банку є кредитним договором, що має певні особливості щодо порядку його виконання, а саме про те, що з настанням строку повернення кредиту за договором рефінансування саме Національний банк України, як суб'єкт господарських правовідносин, наділений компетенцією щодо визначення порядку погашення тих чи інших вимог за таким договором, а комерційний банк-одержувач кредиту на рефінансування, зобов'язаний, в силу закону, дотриматися черговості та процедури погашення кредитних зобов'язань, встановлених НБУ, а протилежне матиме наслідком відповідальність банку перед НБУ за неналежне виконання кредитного договору відповідно до Глави 13 Розділу Розділ VI Положення про застосування Національним банком України стандартних інструментів регулювання ліквідності банківської системи, затвердженого постановою Правління НБУ №615 від 17.09.2015. Зазначене суди повинні приймати до уваги, досліджуючи дійсність правочинів, пов'язаних з виконанням комерційним банком своїх зобов'язань з погашення кредиту рефінансування.

25. Виходячи з приписів частини 2 статті 235 ЦК України, при вирішенні спору про визнання правочину удаваним, обов'язком суду є встановлення мети, якої сторони мали намір досягнути при укладенні договору, тобто з'ясувати, чи зовнішнє волевиявлення сторін правочину збігається з їх внутрішньою волею на вчинення конкретного виду правочину. Отже, суди повинні перевірити, чи дії сторін оспорюваного правочину були спрямовані на виникнення прав та обов'язків, що обумовлені змістом цивільно-правового договору, який вони уклали, чи сторони, укладаючи договір, мали на меті приховати інший правочин, який вони реально вчинили. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним, як оспорюваний.

26. Виходячи із загальних положень статті 1054 ЦК України кредитним договором є правочин між сторонами договору, метою укладення якого є використання позичених у банку коштів для ведення власної господарської діяльності. Разом з тим, виходячи із загальних положень статті 1000 ЦК України, метою укладення договору-доручення є укладення такого правочину, за наслідком якого будуть створені, змінені чи припинені цивільні права та обов'язки довірителя. Отже, досліджуючи обставини удаваності такого правочину, як кредитний договір, за обставин прикриття ним договору-доручення, суди повинні дослідити реальну мету, якої сторони прагнули досягнути укладенням оспорюваного правочину, та з врахуванням цього дійти висновку чи були наміри обох сторін договору спрямовані на умисне приховання справжнього правочину.

Встановлення мети укладення договору нерозривно пов'язано з аналізом прав та обов'язків сторін, які існували на момент укладення оспорюваного правочину та зумовили формування волевиявлення сторін щодо його укладення, а також юридичним аналізом дій сторін, які дозволять зрозуміти на виконання якого саме правочину (укладеного офіційно чи прихованого) вони спрямовані та на настання яких саме правових наслідків, сторони прагнуть досягнути.

27. Судами встановлено обставини укладення між сторонами спору (відповідачами) кредитного договору №DNHSLOK271016 від 27.10.2016 у вигляді відновлювальної кредитної лінії з терміном повернення кредиту до 26.10.2017 та наданням відповідачем-1 грошові відповідачу-2 грошових коштів в межах ліміту кредитування 996 135 000 грн. за наявності в банку (відповідача-1) вільних грошових коштів; цільове призначення кредиту визначено "на поповнення обігових коштів" позичальника (т. 1, а.с. 115-119).

28. Судами встановлено, що укладаючи кредитний договір №DNHSLOK271016 від 27.10.2016 відповідачі 1, 2 досягли згоди щодо всіх істотних умов, що звичайно ставляться до кредитних договорів, а саме узгодили розмір та порядок надання грошових коштів (кредиту) відповідачем-1, як банком, відповідачу-2 (позичальнику), розмір процентів, строк надання кредиту, а також порядок його повернення.

Зазначені обставини суди оцінили як такі, що спростовують доводи позивача про удаваність оспорюваного правочину у зв'язку з наявністю в його сторін наміру приховати вчинення договору доручення на перерахування відповідачем-2 кредитних коштів на користь позивача в рахунок погашення кредитної заборгованості відповідача-1. Суди зазначили, що умови спірного кредитного договору не містять в собі ознак договору доручення, визначених статтею 1000 ЦК України, а відповідач-1 не видавав відповідачу-2 довіреностей на перерахування кредитних коштів позивачу.

29. За змістом прийнятих рішень судів першої та апеляційної інстанцій вбачається, що суди не досліджували та не надали жодної оцінки доводам позивача про те, що вчинення оспорюваного правочину не було спрямоване на надання відповідачем-1 відповідачу-2 кредиту на поповнення його обігових коштів, що визначалося як цільове призначення кредиту відповідно до пунктів 1.1., А.2. спірного кредитного договору, для ведення ним власної господарської діяльності, так як надані відповідачем-1 кредитні кошти в розмірі 996 135 000 грн. були перераховані відповідачем-2 на користь НБУ в день укладення кредитного договору (27.10.2016) з його банківського рахунка, відкритого в установі банку відповідача-1, на погашення кредитної заборгованості відповідача-1 перед НБУ (т. 1, а.с. 158, 159). Отже, в даному випадку судами допущено вибіркову оцінку доводів та доказів у справі.

30. Суди не надали оцінки доводам позивача про направлення НБУ відповідачу-1, як позичальнику за кредитами рефінансування, засобами електронного зв'язку за день до укладення спірного кредитного договору 26.10.2016 електронного повідомлення №20.1.0.0.0/7-182474 щодо погашення заборгованості за кредитними договорами та в день вчинення оспорюваного правочину 27.10.2016 електронного повідомлення №41-0005/88737 щодо черговості сплати заборгованості за кредитними договорами (копії листів наявні в матеріалах справи). За змістом листів вбачається визначення Позивачем, що станом на 26.10.2016 відповідач-1 має прострочену заборгованість перед НБУ на загальну суму 14 498 068 426, 02 грн., в тому числі за кредитним договором №10 від 20.02.2015 на суму 1 915 200 000 грн., та встановив, що при черговому погашенні заборгованості за кредитами у жовтні 2016 року відповідачу-1 необхідно дотримуватися черговості погашення, визначеної постановою Правління НБУ №195/БТ від 24.03.2016, а саме кошти направити на погашення простроченої заборгованості за найбільш незабезпеченим заставою кредитним договором №10 від 20.02.2015. Також, 27.10.2016 НБУ направив відповідачу-1 електронне повідомлення №41-0005/88873, в якому зазначив про неодноразове порушення відповідачем-1 встановленої НБУ черговості погашення кредитів рефінансування та попередив відповідача-1 про те, що у разі невиконання вимог НБУ щодо першочергового погашення заборгованості за кредитним договором №10 від 20.02.2015, НБУ залишає за собою право вжити заходів щодо погашення/стягнення заборгованості відповідача-1 відповідно до постанов Правління НБУ та розпорядчих актів НБУ (т. 1 а.с. 104, 106, 107).

Суди не прийняли до уваги зазначених обставин встановлення НБУ черговості погашення кредитного договору №10 від 20.02.2015 з попередженням про застосування відповідних санкцій 27.10.2016, саме в день оформлення оспорюваного договору №DNHSLOK271016, не звернули уваги на спрямованість дій відповідача-1, який, володіючи грошовою сумою 996 135 000 грн., не направив її на погашення кредиту рефінансування №10 від 20.02.2015, як то було визначено листами НБУ від 26-27.10.2016, а надав зазначену суму в кредит третій особі (відповідачу-2), яка в той же день погасила інший кредит рефінансування №120 від 05.12.2014, порушивши встановлену НБУ черговість та звільнивши з-під обтяження предмети застави на зазначену суму, які були надані в забезпечення даного кредиту №120. Суди не дали жодної оцінки узгодженості дій відповідачів 1-2 із зміни черговості погашення кредиту рефінансування, встановленої НБУ, та не дослідили мети їх дій в контексті виявлення справжнього волевиявлення сторін на укладення правочину 27.10.2016.

Відтак, висновки судів про відповідність оспорюваного правочину нормам цивільного законодавства з посиланням на досягнення між сторонами правочину (відповідачами 1, 2) згоди щодо усіх істотних умов кредитного договору 27.10.2016, не можна вважати обґрунтованими, оскільки вони зроблені з вибірковою оцінкою доказів у справі та в порушення статей 4-2, 4-3, 34, 43, 101 ГПК України.

31. Судами не досліджено також даних виписки з банківського рахунка відповідача-2 на предмет реального перерахування відповідачем-1 грошових коштів на рахунок відповідача-2 на виконання умов спірного кредитного договору, а, відтак, не з'ясовано правової природи коштів в розмірі 996 135 000 грн., які 27.10.2016 було перераховано позивачу на виконання кредитних зобов'язань відповідача-1, саме як коштів відповідача-2, наданих йому у строкове користування (до 27.10.2017) відповідачем-1, чи як власних коштів відповідача-1, якими він із свого рахунку погасив кредит рефінансування №120 від 05.12.2014 (т. 1, а.с. 111-114).

32. Зазначені обставини підлягали встановленню судами при розгляді спору про визнання укладеного відповідачами 1, 2 кредитного договору удаваним, оскільки вчинення сторонами правочину, щодо якого третьою особою заявлено вимогу про визнання його удаваним, шляхом досягнення згоди щодо всіх його істотних умов не може вважатися безумовною підставою для висновку про реальність наміру сторін на настання взаємних прав та обов'язків за таким договором. Відтак, оцінці суду підлягали дії сторін правочину після його вчинення на предмет їх відповідності правових наслідкам, що звичайно настають внаслідок укладення кредитного договору як різновиду цивільно-правових договорів чи їх відповідності договору-доручення, про що аргументував позивач.

33. В рішенні ЄСПЛ "Кузнєцов та інші проти Росії" від 11.01.2007, аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, було зазначено, що обов'язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін. Аналізуючи мотивацію постановлених судами рішень крізь призму статті 6 Конвенції та зазначеної практики ЄСПЛ, Суд зазначає про неналежне виконання покладеного на суди обов'язку щодо мотивації прийнятих судами рішень, оскільки обґрунтування щодо відхилення доводів позивача не ґрунтувалося на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права та не продемонструвало справедливого та однакового підходу до заслуховування доводів сторін у даній справі.

34. В рішеннях Європейського суду з прав людини наголошується про те, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться. На кону стоїть довіра, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. (Рішення у справі "Де Куббер проти Бельгії" від 26.10.1984 та Рішення у справі "Кастілло Альгар проти Іспанії" від 28.10.1998). Якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як "явну помилку" (тобто помилку, якої б не міг припуститися розумний суд) вона може порушити справедливість провадження (Справа "Хамідов проти Росії").

Суд вважає, що допущені процесуальні порушення на предмет повноти дослідження обставин справи та невірне застосування судами положень цивільного законодавства про правочини, є такими помилками, які порушили принцип повноти та об'єктивності розгляду господарським судом вимог позивача про визнання вчиненого відповідачами 1, 2 правочину удаваним.

А.3. Мотиви прийняття (відхилення) доводів касаційної скарги

35. Суд погоджується з доводами скаржника про передчасність висновків судів про відмову в позові, виходячи з висновків відповідно до пунктів 21 - 34 мотивувальної частини даної постанови.

Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

36. Пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, суду касаційної інстанції надано право за результатами розгляду касаційної скарги скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

На підставі викладеного, Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги позивача, скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 31.10.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2017 у справі №910/12454/17 та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи судам належить забезпечити справедливий підхід до заслуховування доводів сторін спору та надання їм правового аналізу, дослідити відповідність спірного кредитного договору вимогам цивільного законодавства щодо його укладення, перевірити реальність намірів сторін (відповідачів) на виникнення між ними кредитних правовідносин при укладенні спірного договору та з огляду на встановлене дійти обґрунтованого висновку по суті позовних вимог.

В. Судові витрати

37. У зв'язку із частковим задоволенням касаційної скарги та скасуванням рішень судів попередніх інстанцій про відмову в позові, питання про розподіл судових витрат касаційним судом не вирішується, оскільки розгляду справи по суті позовних вимог не відбулося.

На підставі викладеного та керуючись статтями 308, 310, 315 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІI від 03.10.2017, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Національного банку України задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.10.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.09.2017 у справі №910/12454/17 скасувати.

Справу №910/12454/17 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Л.Й. Катеринчук

Судді В.В. Білоус

В.Г. Пєсков