Історія справи

Ухвала КАС ВП від 28.10.2018 року у справі №826/13999/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 жовтня 2018 року

Київ

справа №826/13999/16

адміністративне провадження №К/9901/34695/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів: Бевзенка В. М.,

Шарапи В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної міграційної служби України

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року (головуючий суддя - Мазур А.С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2017 року (головуючий суддя - Файдюк В.В., судді: Мєзєнцев Є.І., Чаку Є.В.)

у справі № 826/13999/16

за позовом ОСОБА_3 до управління Державної міграційної служби України у Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ.

1. Короткий зміст позовних вимог.

Громадянин Ірану - ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1), в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати наказ управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 року № 46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.08.2016 року № 37-16 про відхилення скарги на рішення управління Державної міграційної служби України у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ірану - ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року, яку було залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2017 року позов було задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано наказ управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 року № 46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язано управління Державної міграційної служби України у Київській області повторно розглянути заяву-анкету громадянина Ірану ОСОБА_3 від 07.06.2016 р. №16 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням висновків даної постанови;

- в іншій частині позову відмовлено.

Суди попередніх інстанцій мотивують свої рішення тим, що позивач перебуває у шлюбі з громадянкою України та є батьком дитини, що є громадянкою України з ІНФОРМАЦІЯ_2 року. Також, суди встановили, що після прийняття християнства позивач відвідував ісламські релігійні заходи з метою донести до людей інформацію, що мусульманська віра не є істинною, після чого консул Ірану схиляв позивача до написання заяви про відмову від християнства і через небажання позивача виконувати дану вказівку останнього позбавили паспорта, після чого почалися погрози повернення до Ірану.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень).

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає їх незаконними та необґрунтованими, а тому просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволені позову.

Зокрема, скаржник вказує, що заява шукача захисту в Україні є очевидно необґрунтованою, оскільки позивач не зазначив достатньо деталей щодо обставин проживання та побоювання повернення до Ірану, які можна кваліфікувати як індивідуальні переслідування щодо нього в разі повернення в країну громадської належності. Крім того, відповідач вважає, що заявник не переслідувався та не зазнавав насилля за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а причина, яку позивач зазначає, як підставу для неможливості повернення в країну приналежності, виникла в 2015 році, в той час як позивач звернувся до відповідача аж 07.06.2016 році. Також, скаржник зазначає, що проживання дружини та дитини в Україні є підставою для отримання позивачем дозволу на імміграцію, однак, не може вважатися підставою для надання статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту.

Позивач скористався своїм правом та надіслав до суду заперечення на касаційну скаргу в яких зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій винесені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами наявними в матеріалах справи, ОСОБА_3 звернувся до органу Державної міграційної служби України із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 07.06.2016 року № 16, в обґрунтування якої вказано про неможливість позивача повернутися до країни-походження - Ірану у зв'язку зі зміною релігії, а саме: навернення у християнство, що у разі повернення до Ірану загрожує життю та безпеці заявника.

За результатами розгляду даної заяви та вивчення матеріалів особової справи, управлінням Державної міграційної служби України у Київській області на підставі висновку від 30.06.2016 року прийнято наказ від 30.06.2016 року № 46, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повідомлено про відповідне рішення позивача 04.07.2016 року повідомленням від 30.06.2016 року № 24.

Скориставшись правом на адміністративне (досудове) оскарження вказаного наказу, позивач звернувся до Державної міграційної служби України з відповідною скаргою, за результатами розгляду якої прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 18.08.2016 року № 37-16.

Позивач вважає такі рішення неправомірними, оскільки останній прийняв християнство: у 2014 році став постійним членом Київської єврейської месіанської громади та у 2015 року прийняв хрещення.

Також позивач вважає, що відповідачами не прийнято до уваги при винесенні рішень загальновідомі факти про країну проживання позивача та не враховано, що за умови повернення до Ірану у позивача виникне загроза бути вбитим або ув'язненим.

У зв'язку з наведеним, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

4. Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Статтею 10 Закону № 3671-VI визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

5. Конвенція про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженця 1967 року

Поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

6. Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН)

Пунктами 45, 66 визначено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

7. Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04.

Приписами п.5 ст.4 Директиви № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Судами попередніх інстанції на основі досліджених під час розгляду справи доказів встановлено, що в анкеті особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також під час співбесіди щодо уточнень анкетних даних в міграційній службі, позивач зазначив, що він, після закінчення школи, навчався з 2007 року в м. Києві та у 2013 році закінчив медичний університет імені Богомольця, що підтверджується дипломом спеціаліста НОМЕР_2.

Під час проведених співбесід, позивач зазначив, що 30.09.2013 року він легально приїхав до Києва з метою продовження навчання та 26 листопада 2014 року одружився на громадянці України ОСОБА_8, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб від 26.11.2014 р. Серії НОМЕР_1. Згідно свідоцтва про народження ОСОБА_9 - громадянки України, ІНФОРМАЦІЯ_2 р. н., виданого повторно 06.03.2015 року, Серії НОМЕР_3, батьком дитини зазначено: ОСОБА_10.

З листів Єврейської Месіанської релігійної Громади від 24.10.2014 р. № 167 та Київської Єврейської Месіанської Громади від 16.02.2015 р. № 14 вбачається, що позивач з 2014 року є членом вказаних громад та в січні 2015 року прийняв хрещення.

Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

З відкритих джерел в мережі Інтернет, а саме: в доповіді Міністерства внутрішніх справ Великої Британії, спеціальний доповідач ООН з питання про становище в галузі прав людини в Ірані зазначено, що 49 християн були затримані в Ісламській Республіці Іран станом на січень 2014 року, вироки різняться в діапазоні від 1 до 10 років позбавлення волі, Іранська влада розглядає домашні церкви і євангельських християн як загрозу національній безпеці (http://refworld.org/docid/561f53164.html).

Дослідницька служба Конгресу США, Іран, Безпека в Перській затоці і політика США, від 14 січня 2016, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням: http://www.reiworld.org/docid/56a5cl45e4.html (переклад витягу з доповіді наявний в матеріалах справи): «Християни, які налічують близько 300,000-370.000, є «визнаною меншиною». Церкви в країні перебувають під контролем Корпусу вартових Ісламської революції, що свідчить про наявність істотної критики за сповідування християнської релігії з боку влади. Час від часу, були незрозумілі вбивства пасторів в Ірані, а також притягнення до відповідальності християн за перехід з ісламу».

Згідно доповідді Фрідом Хаус, Свобода в світі 2016-Іран, 7 березня 2016, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням: http://www.refvvorld.org/docid/56dea2f515.html (переклад витягу з доповіді наявний в матеріалах справи): «...Існує постійне придушення новонавернених в християнство осіб. За останні три роки, було здійснено ряд набігів на неофіційні домашні церкви, а їх пасторів було затримано....».

Г'юман Райте Вотч, Доповідь щодо ситуації в світі 2016 - Іран, 27 січня 2016, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням: http://www.refworld.ora doeid/56bd993 843.html (переклад витягу з доповіді наявний в матеріалах справи): «Служби Безпеки і розвідка також продовжують переслідувати осіб, новонавернених в християнство з ісламу, персомовних протестантів і євангельські громади, а також членів руху домашніх церков. Деяким були пред'явлені такі звинувачення, як «дії проти національної безпеки» і «пропаганда проти держави».

Підсумовуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що, виходячи з аналізу відоместй, які є загальнодоступними у мережі Інтернет, вбачається, що влада Ірану не здатна забезпечити захист позивачу від переслідувань та жорстокого ставлення за релігійною ознакою.

Натомість, відповідачем не було враховано вказану вищу інформацію та те, що у позивача виникли додаткові підстави для звернення із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, як-тоодруження та народження на території України дитини; не взято до уваги те, що побоювання позивача мають місце та визнані загальновідомими фактами в результаті загальнопоширеного насильства.

Так, Статутом Організації Об'єднаних Націй (26 червня 1945 року) передбачено, що однією з цілей цієї Організації є захист усіх основних прав людини. До цих основних прав належить насамперед право на життя. Вказане також випливає із тексту Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, яка на сьогодні є одним із тлумачень Статуту ООН щодо змісту словосполучення «основні права людини».

У статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року право на життя визначається як невід'ємне право кожної людини, яке охороняється законом, і якого ніхто не може бути свавільно позбавлений. Захист цього права передбачає необхідність скасування страти у всіх державах.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що відповідачем не проведено належну перевірку відомостей, викладених у заяві-анкеті, що свідчить про її формальність, необґрунтованість та передчасність висновків щодо відмови позивачу.

Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у справі, якими доводи скаржника відхилено.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів виходила з того, що всі обґрунтування сторін були перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції, їм було надано належну правову оцінку. Жодних підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції в касаційній скарзі не зазначено.

Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає викладені в касаційній скарзі доводи безпідставними, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 341, 343, п.1ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді В.М. Бевзенко

В.М. Шарапа