Історія справи

Постанова КАС ВП від 27.03.2019 року у справі №810/869/16
Ухвала КАС ВП від 31.01.2018 року у справі №810/869/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

Київ

26 березня 2019 року

справа №810/869/16

адміністративне провадження №К/9901/28835/18, №К/9901/28837/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Ханової Р.Ф.(суддя-доповідач),

суддів: Гончарової І.А., Олендера І.Я.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс»

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року

у складі суддів Кушнової А.О., Дудіна С.О., Терлецької О.О.,

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року у складі суддів Лічевецького І.О., Аліменка В.О., Мацедонської В.Е.,

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року у складі суддів Лічевецького І.О., Аліменка В.О., Мацедонської В.Е.,

у справі № 810/869/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс»

до Державної фіскальної служби України,

Головного управління ДФС у Київській області,

Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області

про визнання незаконними та скасування рішень,

У С Т А Н О В И В :

11 березня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс" (далі - Товариство, платник податків, позивач у справі) звернулося до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - податковий орган, власна назва, перший позивач у справі), Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області (далі - податковий орган, власна назва, другий відповідач у справі), Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області (далі - податковий орган, власна назва, третій відповідач у справі), в якому просить визнати незаконним і скасувати рішення (лист) ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області від 11 серпня 2015 року вих. №9266/10/10-13-11-02-10, визнати незаконним і скасувати рішення ГУ ДФС у Київській області від 09 жовтня 2015 року вих. №2708/10/10-36-11-01-14 про розгляд скарги, визнати незаконним і скасувати рішення ДФС України від 23 листопада 2015 року №27857/6/99-99-11-02-02-15 про результати розгляду скарги та зобов'язати ДПІ у Києво-Святошинському району ГУ ДФС у Київській області включити відомості з поданої Товариством податкової декларації з податку на додану вартість за податковий період календарний місяць липень 2015 року, доповнення та додатків до цієї декларації, до облікових даних щодо цього Товариства в інформаційних базах даних Державної фіскальної служби України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив про те, що Державною податковою інспекцією у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області безпідставно відмовлено у прийнятті податкової декларації з податку на додану вартість за липень 2015 року, яка подана Товариством у паперовій формі, з наданням їй статусу неподаткової звітності, оскільки, на думку позивача, останнім дотримано порядок подання податкової звітності за відповідний період.

02 червня 2016 року постановою Київського окружного адміністративного суду, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року та від 13 жовтня 2016 року, позовні вимоги Товариства задоволені частково, визнано протиправною відмову Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області у прийнятті податкової декларації з податку на додану вартість за липень 2015 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс», викладену у листі №9266/10/10-13-11-02-10 від 11 серпня 2015 року, визнано податкову декларацію з податку на додану вартість за липень 2015 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» такою, що подана в день її фактичного отримання органом Державної фіскальної служби - 10 серпня 2015 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

16 грудня 2016 року, 12 вересня 2016 року Товариством подано касаційні скарги до Вищого адміністративного суду України, в яких позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, невірну оцінку надану фактичним обставинам справи, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції і постановити нове рішення про задоволення адміністративного позову Товариства повністю.

05 грудня 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства подану на постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року після усунення її недоліків на виконання ухвали цього суду від 07 листопада 2016 року та витребувано справу №810/869/16 з Київського окружного адміністративного суду.

22 березня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства подану на постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року після усунення її недоліків та виконання ухвали цього суду від 20 грудня 2016 року та витребувано справу №810/869/16 з Київського окружного адміністративного суду.

Податковими органами заперечення або відзив на касаційні скарги Товариства до Суду не подавались, що не перешкоджає її розгляду по суті.

22 грудня 2016 року справа №810/869/16 надійшла до Вищого адміністративного суду України.

26 лютого 2018 року справа №810/869/16 разом із матеріалами касаційних скарг К/9901/28835/18, К/9901/28837/18 передані до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, вбачає підстави для часткового задоволення касаційної скарги Товариства на постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року та відсутності підстав для скасування ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Зазначеним вимогам закону постанова Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року не відповідають. Ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року прийнята у відповідності до норм чинного законодавства.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» є юридичною особою, включене до ЄДРПОУ за номером 34430389, перебуває на податковому обліку ДПІ у Києво-Святошинському районі, є платник податку на додану вартість з 02 червня 2006 року.

10 серпня 2015 року позивачем подано до контролюючого органу податкову декларацію з податку на додану вартість за липень 2015 року, разом із необхідними додатками, яку зареєстровано ДПІ у Києво-Святошинському районі за № 1500032637.

11 серпня 2015 року листом № 9266/10/10-13-11-02-10 ДПІ у Києво-Святошинському районі повідомила позивача про те, що подана ним звітність не визнана податковою у зв'язку з тим, що вона подана з порушенням пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України.

21 вересня 2015 року Товариство оскаржило рішення про не визнання декларацію податковою звітністю до Головного управління ДФС у Київській області, яке Рішенням від 09 жовтня 2015 року № 2708/10/10-36-11-01-14 відмовило у задоволенні скарги.

23 листопада 2015 року позивач звернувся зі скаргою до ДФС України, за результатами розгляду якої прийнято рішення № 27857/6/99-99-11-02-02-15 від 23 листопада 2015 року про залишення скарги без задоволення.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог аналізуючи положення підпункту 16.1.3 пункту 16.1 статті 16, пунктів 46.1, 46.5 статті 46, пунктів 48.1, 48.2, 48.3, 48.4, 48.7 статті 48, пункті 49.4, 49.8, 49.9, 49.10, 49.11, 49.13 Податкового кодексу України, посилаючись на положення пункту 49.10 статті 49 цього кодексу, відповідно до якого відмова посадової особи контролюючого органу прийняти податкову декларацію з будь-яких причин, не визначених цією статтею, у тому числі висунення будь-яких не визначених цією статтею передумов щодо такого прийняття (включаючи зміну показників такої податкової декларації, зменшення або скасування від'ємного значення об'єктів оподаткування, сум бюджетного відшкодування, незаконного збільшення податкових зобов'язань тощо) забороняється та тлумачачи положення пунктів 48.3, 48.4 статті 48, пункту 49.11 статті 49 цього Кодексу, як такі якими не передбачено те, що недотримання вимоги щодо подачі декларації в електронній формі є підставою для відмови контролюючим органом (посадовою особою) у прийнятті податкової декларації.

Суд визнає, що такі висновки судів попередніх інстанцій, не відповідають (не узгоджуються) з положеннями норм Податкового кодексу України, а саме приписів абзацу 2 пункту 49.4 статті 49 Податкового кодексу України, згідно якого податкова звітність з податку на додану вартість подається в електронній формі до контролюючого органу всіма платниками цього податку з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Аналогічні положення містяться у пункті 2 розділу ІІІ Порядку заповнення і подання податкової звітності з податку на додану вартість, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 23 вересня 2014 року № 966 (у редакції наказу Міністерства фінансів України 23 січня 2015 року № 13, в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до яких декларація та додатки до неї, а також інша податкова звітність з податку на додану вартість, зазначена у пункті 8 розділу I цього Порядку, подаються до контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податку, засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Суд визнає, що Податковим кодексом України для платників податку на додану вартість з метою подання податкової звітності з податку на додану вартість встановлені інші, спеціальні вимоги щодо подачі податкової декларації з податку на додану вартість, яка має бути подана виключно в електронній формі. Тобто у даному випадку пункт 49.3 статті 49 Податкового кодексу України застосуванню не підлягає, а у платника податку відсутнє право вибору способу подачі декларації з податку на додану вартість.

Оцінюючи твердження позивача про те, що у цього право направити декларацію з податку на додану вартість поштою у зв'язку з подачею разом з цією декларацією, відповідно до пункту 46.4 статті 46 цього Кодексу, доповнень, які не мають відповідної електронної форми та складаються у довільній формі, Суд зазначає про те, що подання разом із декларацією з податку на додану вартість доповнень не звільняє платника податків від обов'язку подати таку податкову декларацію в електронній формі, оскільки пояснення, додатки тощо, які не мають затвердженого формату (стандарту) електронного вигляду, можуть подаватися до контролюючих органів особисто або через уповноважену на це особу, надсилатися поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення.

За положеннями пункту 49.10 статті 49 Податкового кодексу України відмова посадової особи контролюючого органу прийняти податкову декларацію з будь-яких причин, не визначених цією статтею, у тому числі висунення будь-яких не визначених цією статтею передумов щодо такого прийняття (включаючи зміну показників такої податкової декларації, зменшення або скасування від'ємного значення об'єктів оподаткування, сум бюджетних відшкодувань, незаконного збільшення податкових зобов'язань тощо) забороняється.

Отримавши податкову декларацію та перевіривши її на відповідність положенням пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу, настає етап вирішення питання про реєстрацію такої декларації відповідно до пункту 49.9 статті 49 Податкового кодексу України, за якою посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана зареєструвати податкову декларацію платника виключно за умови дотримання платником податків вимог цієї статті 49 Кодексу (у тому числі в частині подання декларації з податку на додану вартість в електронному вигляді).

Відтак, встановивши, що податкову декларацію подано не передбаченим законом способом, у податкового органу не виникає обов'язку з її реєстрації, а отже і прийняття такої декларації, що доводить те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права, яке полягає у неправильному тлумаченні закону, а саме положень пункту 49.10 статті 49, пунктів 48.3, 48.4 статті 48 Податкового кодексу України.

Судом першої інстанції встановлено, що 12 січня 2015 року між Товариством та ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області укладено договір про визнання електронних документів № 1, аналізуючи умови якого суд першої інстанції дійшов висновку, що цей договір регулює виключно відносини, що виникають між сторонами у разі подання позивачем податкових документів в електронній формі, а тому його дія не може бути поширена на випадки подання позивачем на власний розсуд податкової звітності у паперовій формі.

Суд визнає, що укладений між сторонами договір є різновидом адміністративного договору в розумінні пункту 14 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, яка діяла на час вирішення спору судами попередніх інстанцій (до 15 грудня 2017 року), за умовами якого у позивача є наявним обов'язок подавати документи в електронній формі, певного формату (стандарту), надсилання документів в електронному вигляді.

Суд визнає, що рішення судів попередніх інстанцій у цій частині підлягають скасуванню, з прийняттям постанови про відмову у позові про визнання незаконним і скасування рішення (лист) ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області від 11 серпня 2015 року вих. №9266/10/10-13-11-02-10.

Задовольняючи позов у частині, суд першої інстанції оцінюючи вимоги щодо внесення відомостей поданої позивачем декларації з податку на додану вартість за липень 2015 року до облікових даних щодо Товариства, висновувався на передчасності вказаної вимоги, оскільки внесення до відповідних облікових даних інформації щодо суб'єкта господарювання, є наслідком подання ним відповідної податкової декларації та її прийняття контролюючим органом. Враховуючи, що Товариству у прийнятті податкової звітності ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області було відмовлено, така звітності є неприйнятою, а тому відображені в ній показники не були предметом розгляду контролюючого органу.

Суд визнає, що похідний характер цієї вимоги, яка не підлягає задоволенню та передчасність її пред'явлення у межах спірних відносин унеможливлює задоволення позову у цій частині.

Щодо правових підстав для скасування рішення Головного управління ДФС у Київській області про результати розгляду скарги від 09 жовтня 2015 року №2708/10/10-36-11-01-14 та рішення Державної фіскальної служби України про результати розгляду скарги від 23 листопада 2015 року №27857/6/99-99-11-02-02-15.

Аналізуючи положення пункту 55.1 статті 55, пунктів 56.6, 56.10 статті 56 Податкового кодексу України, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що скасування рішення у процедурі адміністративного оскарження є правом контролюючого органу вищого рівня, у випадку незадоволення скарги платника податків таке рішення контролюючого органу не створює для платника податків будь-яких нових обов'язків, тобто не призводить до порушення прав останнього, внаслідок чого відсутні правові підстави для задоволення позову у цій частині.

Оцінюючи спір у цій частині Суд визнає, що аналізу та застосуванню підлягають зокрема положення підпункту 49.12.2 пункту 49.12 статті 49 Податкового кодексу України, якою передбачено право платника податку оскаржити рішення контролюючого органу у разі отримання відмови контролюючого органу у прийнятті податкової декларації та положення пунктів 56.1, 56.2, 56.3 статті 56 цього Кодексу, якими врегульований порядок такого оскарження.

Судами попередніх інстанцій встановлені всі етапи адміністративного оскарження, обставини того, що прийняте податковою інспекцією рішення про відмову у прийнятті податкової звітності позивач оскаржив в адміністративному порядку до контролюючого органу вищого рівня - Головного управління ДФС у Київській області, яке рішенням від 09 жовтня 2015 року №2708/10/10-36-11-01-10 залишило скаргу позивача без задоволення, яке в свою чергу оскаржене до контролюючого органу вищого рівня - Державної фіскальної служби України, який рішенням від 23 листопада 2015 року №27857/6/99-99-11-02-02-15 залишив без змін рішення ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській області від 11 серпня 2015 року №9266/10/10-13-11-02-10 «Про відмову у прийнятті податкової звітності» та рішення Головного управління ДФС у Київській області від 09 жовтня 2015 року №2708/10/10-36-11-01-14, а скаргу позивача - без задоволення.

Рішення ДФС України відповідно до пункту 56.10 статті 56 Податкового кодексу України є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.

Відповідно до Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику є Державна фіскальна служба України.

Суд визнає, що за своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства повноваження Головного управління ДФС у Київській області та ДФС України щодо прийняття рішень за результатами розгляду скарг платника податків є дискреційними повноваженнями та визначаються виключною компетенцією органу, внаслідок чого суд не наділений правом оцінювати повноту дослідження контролюючим органом обставин, викладених платником податків у скарзі на рішення про відмову у прийнятті податкової звітності.

Належність такого висновку доведена судами попередніх інстанцій посиланнями на зміст Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може оцінювати повноту розгляду Головним управлінням ДФС у Київській області та ДФС України скарги позивача та вмотивованість і обґрунтованість рішення про результати її розгляду, з огляду на положення конституційного принципу розподілу влади, який заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискреційні повноваження (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Суд визнає, що запроваджені Податковим кодексом України способи оскарження рішень податкових органів - адміністративний та судовий - повною мірою дають можливість платнику податків захистити порушене права, при цьому за механізмом їх реалізації вони не є тотожними, доводи позивача, викладені у скарзі оцінені судом під час розгляду справи, а не шляхом оцінки рішення прийнятого вищестоящими податковими органами за результатами адміністративного оскарження. Само по собі рішення, прийняте за результатами вирішення податкового спору у порядку досудового врегулювання, не створює, не змінює та не припиняє будь - яких прав та обов'язків.

У цій частині рішення судів попередніх інстанцій залишаються без змін, а касаційна скарга Товариства подана 16 грудня 2016 року без задоволення.

Верховний Суд визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій частково допустили неправильне застосування норм матеріального права при ухваленні судових рішень, внаслідок чого касаційна скарга позивача, за якою він вимагав повного перегляду судових рішень, підлягає частково задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанції скасуванню у частині задоволення судами попередніх інстанцій позовних вимог.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс» на постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року у справі № 810/869/16 залишити без задоволення.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову Товариству з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2016 року залишити без змін.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс» на постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року у справі № 810/869/16 задовольнити частково.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року у справі № 810/869/16 скасувати в частині визнання протиправною відмови Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління ДФС у Київській області у прийнятті податкової декларації з податку на додану вартість за липень 2015 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс», викладену у листі №9266/10/10-13-11-02-10 від 11 серпня 2015 року та визнання податкової декларації з податку на додану вартість за липень 2015 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітаполіс» такою, що подана в день її фактичного отримання органом Державної фіскальної служби - 10 серпня 2015 року, прийняти у цій частині постанову про відмову Товариству з обмеженою відповідальністю "Вітаполіс» у задоволені позову.

В іншій частині постанову Київського окружного адміністративного суду від 02 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року у справі № 810/869/16 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Р.Ф. Ханова

Судді: І.А. Гончарова

І.Я. Олендер