Історія справи

Ухвала КАС ВП від 26.04.2018 року у справі №820/6020/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 вересня 2018 року

Київ

справа №820/6020/17

адміністративне провадження №К/9901/48742/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Білоуса О.В.,

суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року (головуючий суддя - Мельников Р.В.) та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року (головуючий суддя - Калиновський В.А., судді - Кононенко З.О., Калитка О.М.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області (далі - ТУ ДСА України у Харківській області), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність ТУ ДСА України у Харківській області щодо не нарахування ОСОБА_1 суддівської винагороди за травень - листопад 2017 року, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України від 21 грудня 2016 року №1801- VІІІ "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (далі - Закон №1801- VІІІ );

- зобов'язати ТУ ДСА України у Харківській області перерахувати ОСОБА_1 суддівську винагороду за травень - листопад 2017 року виходячи із розміру посадового окладу - 32 000,00 грн. з урахуванням вже виплачених сум.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій та статус суддів» (далі - Закон №2453-VI) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Статтею 8 Закону №1801-VІІІ встановлено у 2017 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 3 200 грн. Відтак, посадовий оклад судді місцевого суду, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання визначається відповідно до розміру визначеного частиною третьою статті 133 Закону №2453-VI. Однак, за період травень-листопад 2017 року відповідач, в порушення зазначених норм нарахував та виплатив позивачу суддівську винагороду у меншому розмірі ніж передбачено законодавством.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування скарги зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що пунктом 23 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №1402-VIII) передбачено отримання до проходження кваліфікаційного оцінювання суддею суддівської винагороди, визначеної відповідно до положень цього Закону. Також, Законом №1402-VIII, який є спеціальним, чітко встановлено, що суддівська винагорода не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 135). Тому, на думку скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосовано Закон України від 06 грудня 2016 року №1774-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон №1774-VІІІ) і визначений ним порядок розрахунку суддівської винагороди. Скаржник посилається на рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 і наголошує на неможливості звуження змісту і обсягу гарантій незалежності суддів, в тому числі, щодо їх належного матеріального і соціально-побутового забезпечення.

ТУ ДСА України у Харківській області скористалося своїм правом та надіслало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень зазначило, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просило відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 Указом Президента України від 12 січня 2004 року № 32/2004 призначений строком на п'ять років на посаду судді Близнюківського районного суду Харківської області.

Постановою Верховної Ради України від 04 березня 2010 року ОСОБА_1 обраний безстроково на посаду судді того ж суду.

Судами встановлено, що позивача призначено на посаду судді до набрання чинності статтею 133 Закону №1402-VIII, кваліфікаційне він оцінювання не проходив.

З наявних в матеріалах справи копій розрахункових листів суди попередніх інстанцій встановили, що позивач отримав у травні - листопаді 2017 року суддівську винагороду, розраховану з розміру посадового окладу - 16 000,00 грн.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VІІІ установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень. Суди дійшли висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин норм вказаного Закону. Також, суди попередніх інстанцій при прийнятті рішень зазначили, що згідно приписів статті 148 Закону №1402-VIII фінансування судів в України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету, згідно кошторисів та щомісячних розписів видатків, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Водночас, статті 23, 51 Бюджетного кодексу України забороняють бюджетним установам виходити за межі фонду заробітної плати та здійснювати бюджетні платежі за відсутності бюджетного призначення. Суди посилалися на рішення Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року у справі №20-рп/2011, в якому вказано, що механізм реалізації соціально-економічних прав може бути змінений державою у разі неможливості їх фінансового забезпечення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Стаття 130 Конституції України гарантує, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 1 частини третьої даної статті Закону №1402-VIII, базовий розмір посадового окладу для судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

При цьому, пунктом 22 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

За змістом статті 83 Закону №1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: заява судді (кандидата на посаду судді) про проведення кваліфікаційного оцінювання, у тому числі для участі у конкурсі; рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом.

Пунктом 23 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII встановлено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).

Зокрема, частиною третьою статті 133 Закону №2453-VI визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Отже, у порядку встановленому Конституцією України, Законом №1402-VIII визначено розмір посадового окладу для суддів апеляційних судів, який до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання складає 10 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до статті 3 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон №108/95-ВР) мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 40 Бюджетного кодексу України законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.

Статтею 8 Закону №1801-VІІІ, установлено в 2017 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі з 1 січня - 3200 гривень.

Разом з тим, частиною першою статті 8 Закону №108/95-ВР передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України".

Пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Таким чином, в межах здійснення державного регулювання оплати праці, як це передбачено статтею 8 Закону №108/95-ВР, державою прийнятий Закон №1774-VIIІ, яким встановлені особливі умови визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, а саме, шляхом застосування починаючи з 01 січня 2017 року в якості розрахункової величини при їх визначенні мінімальної заробітної плати на рівні 1600 гривень, а не 3200 гривень.

При цьому, норми пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону безпосередньо не стосуються визначення розміру суддівської винагороди, адже ними врегульовано лише порядок застосування мінімальної заробітної плати.

Законом №1774-VIIІ також не вносились зміни до Закону №2453-VI і посадовий оклад для цілей визначення суддівської винагороди залишився в залежності від 10 мінімальних заробітних плат.

Колегія суддів не погоджується з твердженнями позивача щодо наявності суперечностей між нормами пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII та нормами статті 130 Конституції України, частини першої статті 135 Закону №1402-VIII щодо можливості визначення розміру винагороди судді виключно законом про судоустрій.

Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

За змістом статті 8 Закону України від 25 грудня 2015 року №928-VIII "Про Державний бюджет України на 2016 рік", установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.

З урахуванням норм статті 133 Закону №2453-VI, розмір суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року, порівнюючи з його розміром, що діяв протягом 2016 року, не змінився.

Тому, є безпідставними посилання позивача у позовній заяві на звуження обсягу та змісту його прав внаслідок прийняття Закону №1774-VIII.

Європейський суд з прав людини у справі "Сук проти України" від 10 березня 2011 року, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі "Кечко проти України" (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23).

Отже, як вказав Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.

У випадку спірних правовідносин, держава не відмовляла скаржнику у виплаті йому суддівської винагороди у розмірі, визначеному законодавством, а лише змінила підходи щодо застосування мінімальної заробітної плати як нижньої межі оплати праці, яка гарантується державою, для усіх без виключення працівників.

За таких обставин і правового регулювання Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1

У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначив, що вважає дискримінацією ситуацію, за якої судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання отримують більшу заробітну плату, ніж судді, які такого оцінювання не проходили.

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначені Законом від 06 вересня 2012 року №5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон №5207-VI).

Згідно з частиною другою статті першої Закону №5207-VI, дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

За змістом частин першої та другої статті шостої Закону №5207-VI, відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Відповідно до частини третьої статті шостої Закону №5207-VI, не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Таким чином, отримання суддями, які пройшли кваліфікаційне оцінювання суддівської винагороди у розмірі, передбаченому пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII є результатом виконання ними умов, встановлених пунктом 22 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII, а тому не може вважатися дискримінацією.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року та постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому підстави для скасування ухвалених судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді І.Л.Желтобрюх

Т.Г.Стрелець