Історія справи

Ухвала КАС ВП від 18.10.2018 року у справі №826/16199/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 жовтня 2018 року

Київ

справа №826/16199/16

адміністративне провадження №К/9901/24471/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів: Бевзенка В. М.,

Шарапи В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу ОСОБА_3

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 липня 2017 року (головуючий суддя - Добрянська Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року (головуючий суддя - Аліменко В.О., судді: Безименна Н.В., Кучма А.Ю.)

у справі № 826/16199/16

за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ.

1. Короткий зміст позовних вимог.

ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1), в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2016 року № 409-16 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язання вчинити дії.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 липня 2017 року, яку було залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року в задоволені позову було відмовлено.

Суди попередніх інстанцій мотивують свої рішення тим, що позивач мав можливість вільно проживати в третій безпечній країні, а саме в Російській Федерації, як трудовий мігрант, не піддавався переслідуванням місцевих органів влади, що в контексті пункту 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є умовою, за якою особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень).

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає їх незаконними та необґрунтованими, а тому просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Зокрема, скаржник вказує, що був вимушений покинути Узбекистан з політичних причин, у зв'язку з тим, що побоювався переслідувань з боку правоохоронних органів, через свою опозиційну та правозахисну діяльність. Позивач зазначив, що йому неодноразово погрожували працівники правоохоронних органів, декілька разів затримували та хотіли посадити в СІЗО. У випадку повернення його до країни походження, позивачу загрожує сфабриковане кримінальне провадження. Також, скаржник наголошує на тому, що шукач притулку не повинен щось доводити, а замість того він має обґрунтувати своє звернення.

Відповідач скористався своїм правом та надіслав до суду заперечення на касаційну скаргу в яких зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій винесені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами наявними в матеріалах справи, позивач, 10.01.1955 р. н., громадянин Республіки Узбекистан, народився в м. Ташкент, одружений, за національністю - узбек, за віросповіданням - іслам. Залишив Узбекистан 20.05.2012 р., легально з подальшим перебуванням в Казахстані з 20.05.2012 - 23.05.2012, в Киргизстані з 23.05.2012 - 25.07.2012, в Росії з 25.07.2012 - 05.06.2014 та в Киргизстані з 05.06.2014 - 18.09.2015 р.

21.09.2015 р. прибув на територію України легально, за національним паспортом громадянина Республіки Узбекистан № НОМЕР_1.

Причиною залишення країни громадянської належності позивач зазначив політичні причини, а саме у зв'язку з тим, що він побоювався переслідувань з боку правоохоронних органів, через свою опозиційну та правозахисну діяльність.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно зазначеного висновку відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих та переконливих доказів і побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо його загрози, безпеці чи свободи в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Рішенням відповідача № 409-16 від 12.08.2016 зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

4. Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Частиною 6 статті 8 Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Статтею 10 Закону визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

5. Конвенція про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженця 1967 року

Поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

6. Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН)

Пунктами 45, 66 визначено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

7. Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04.

Приписами п.5 ст.4 Директиви № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, позивач, під час звернення до третьої особи із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказав, що він був вимушений покинути Узбекистан з політичних причин, у зв'язку з тим, що побоювався переслідувань з боку правоохоронних органів, через свою опозиційну та правозахисну діяльність.

Під час проведених співбесід, позивач зазначив, що йому неодноразово погрожували працівники правоохоронних органів, декілька разів затримували та хотіли посадити в СІЗО. У випадку повернення його до країни походження, позивачу загрожує сфабриковане кримінальне провадження, та на запитання: «Звідки це вам відомо?», 04.01.2016 р. відповів: «Співробітники правоохоронних органів неофіційно попередили мене», а на співбесіді 04.04.2016 р. відповів: «Тому що я з 2004 р. по 2012 р. займався опозиційною політикою в Узбекистані», на запитання: «Чи маєте ви документальні підтвердження, щодо вашої діяльності?» відповів: «Інтернет».

Крім того, позивачем в заяві-анкеті зазначено, що в період з 2004-2012 р., кожен раз коли до Узбекистану приїжджала іноземна делегація чи проводилися вибори, він знаходився під домашнім арештом та за його домівкою постійно стежили працівники правоохоронних органів. В травні 2012 р. позивач переїхав до Киргизстану, де звернувся до УВКБ ООН за захистом, але вже за місяць виїхав до Російської Федерації, де пробув до червня 2014 р. Після знаходження в Російській Федерації знову повернувся до Киргизстану, який в подальшому покинув через небезпеку, так як, отримував погрози, щодо ув'язнення, а також припускав, що його можуть насильно вислати до Узбекистану.

Відповідно до протоколів співбесід від 14.01.2016 р. та 04.04.2016 р. на запитання представника міграційного органу: «Чому ви раніше не звертались за отриманням статусу біженця?» відповів: «Я звертався в Киргизстані в 2012 р. Через місяць я поїхав до РФ, де пробув з липня 2012 по червень 2014 р., в РФ я також звертався. Тоді я вирішив бути трудовим мігрантом. Я працював в РФ, я навіть співпрацював з поліцією. Потім я поїхав назад до Киргизстану, де знову просив притулок, мені відмовили. В Киргизстані УВКБ ООН дало мені мандат біженця. Потім мене декілька раз затримувала поліція і хотіла мене посадити в слідчий ізолятор. В Киргизстані було декілька випадків коли узбецьких біженців викрадали. Мені порадили залишити Киргизстан. В вересні 2015 року я приїхав до України. 21.09.2015 року я приїхав до Києва. Ось я вирішив, що мені буде безпечніше в Україні», на питання: «Чому ви приїхали саме до України?» відповів: «Я слідкую за всіма змінами. В серпні Україна прийняла Закон, що не будуть видавати політичних мігрантів. Ось я і вирішив, сюди їхати».

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що позивач мав можливість вільно проживати в третій безпечній країні, а саме в Російській Федерації, як трудовий мігрант, де він не піддавався переслідуванням місцевих органів влади, що в контексті пункту 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є умовою, за якою особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у справі, якими доводи скаржника відхилено.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів виходила з того, що всі обґрунтування сторін були перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції, їм було надано належну правову оцінку. Жодних підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції в касаційній скарзі не зазначено.

Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає викладені в касаційній скарзі доводи безпідставними, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 341, 343, п.1ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді В.М. Бевзенко

В.М. Шарапа