Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 жовтня 2018 року

м.Київ

справа №815/476/17

адміністративне провадження №К/9901/4132/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.

розглянувши у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року (судді: Крусян А.В., Вербицька Н.В., Джабурія О.В.) у справі №815/476/17 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірними дій, скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС в Одеській області), в якому просив визнати протиправними дії ДМС України з прийняття рішення від 02.12.2016 №629-16 щодо втрати ним статусу біженця та ГУ ДМС України в Одеській області з питань вилучення у нього посвідки біженця; скасувати рішення ДМС України від 02.12.2016 №629-16 про втрату статусу біженця та зобов'язати поновити йому статус біженця та посвідку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року позов задоволений частково: скасовано рішення ДМС України від 02.12.2016 №629-16 про втрату статусу біженця громадянином Афганістану ОСОБА_1; зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області поновити посвідчення біженця громадянина Афганістану ОСОБА_1; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що контролюючий орган та суд апеляційної інстанції дійшли хибного висновку про його добровільне повернення до країни походження Афганістану. Наголошує, що вказане твердження не підтверджено жодним належним та допустимими доказом, а тому вважає протиправним скасування йому статусу біженця.

У відзиві на касаційну скаргу ДМС України просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки вважає доводи позивача безпідставними, а постанову суду апеляційної інстанції такою, що ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, 12.08.2013 рішенням ДМС України №495-13 громадянина Афганістану ОСОБА_1 визнано біженцем та видане посвідчення біженця НОМЕР_1.

Адміністрація Державної прикордонної служби України листом від 20.04.2015 №55/1031 повідомила ДМС України, що 15 червня 2014 року позивач здійснив переліт авіакомпанією «Emirates» рейсом № ЕК172 сполученням «Київ-Дубай» з подальшим перельотом 13 червня 2014 року рейсом №ЕК640 сполученням «Дубай-Кабул».

28 квітня 2015 року на адресу ГУ ДМС України в Одеській області надійшов лист Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України від 22.04.2015 №8.6/2177-15, в якому зазначено про наявність в діях громадянина Афганістану ОСОБА_1 підстав для втрати статусу біженця в Україні відповідно до статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та вказано на необхідність розпочати стосовно позивача відповідну процедуру.

13 липня 2015 року Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області винесено подання, в якому рекомендовано прийняти рішення про втрату статусу біженця громадянина Афганістану на установчі дані ОСОБА_1, виходячи з того, що особа добровільно повернулася до країни, яку вона залишила та за межами якої перебувала внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань, відповідно до частини 1 статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

07 листопада 2016 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області винесено подання про втрату статусу біженця громадянином Афганістану на установчі дані ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з тим, що він добровільно повернувся до країни, за межами якої перебував внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

02 грудня 2016 року ДМС України прийняте рішення № 629-16 про втрату статусу біженця громадянином Афганістану ОСОБА_1.

20 січня 2017 року наказом ГУ ДМС України в Одеській області №13 прийнято рішення про вилучення посвідки біженця серії НОМЕР_1 та проїзного документу для виїзду за кордон гр. Афганістану ОСОБА_1 у зв'язку із скасуванням статусу біженця та визнано посвідчення біженця та проїздний документ такими, що втратили свою чинність (недійними).

Не погоджуючись з рішенням про втрату статусу біженця та вилученням посвідки біженця, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Частково задовольняючи вимоги адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами не надано переконливих доказів правомірності прийнятого рішення про визнання позивача таким, що втратив статус біженця в Україні, зокрема, не доведено, що позивач виїжджав до Афганістану та добровільно скористався захистом країни громадянської належності.

Натомість, суд апеляційної інстанції дійшов протилежного висновку, вказавши на нехтування позивачем статусом біженця, отриманого в Україні, добровільність та безперешкодність в'їзду/виїзду позивача до країни громадської належності, що у відповідності до положень п. 1 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є безальтернативною підставою до втрати статусу біженця.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України №3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно пункту частини 1 статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

Аналогічна норма закріплена у пункті 1 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, згідно якої положення цієї Конвенції не поширюються на осіб, які добровільно повторно скористалися захистом країни громадянської належності (підданства).

Відповідно до пунктів 118, 119 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців «добровільне поновлення користування захистом країни своєї громадянської належності» означає, що біженець, який добровільно знову скористався захистом країни своєї громадянської належності, не потребує міжнародного захисту.

При цьому, вказане положення про припинення статусу має відповідати трьом умовам:

1) добровільність: біженець повинний діяти добровільно;

2) намір: біженець повинен мати намір здійснити дії з метою скористатися знову захистом країни своєї громадянської належності;

3) поновлення: біженець повинний дійсно отримати такий захист.

Вищевикладене, зокрема узгоджується з офіційною позицією УВКБ ООН, яка викладена в Керівництві по процедурам і критеріям визначення статусу біженців 2011 року.

Так, зокрема, при з'ясуванні питання, втрачено чи ні статус біженця саме при таких обставинах, необхідно розрізняти дійсне використання захисту країни громадянської належності та випадковими, несуттєвими контактами з органами влади цієї країни. Якщо біженець звертався за отриманням національного паспорта, отримує чи продовжує його, то це буде свідчити, за відсутності доказів зворотнього, що він має намір скористатися захистом країни своєї громадянської належності. З іншого боку, отримання деяких документів у влади країни, за якими також повинні були б звертатися особи іншого громадянства - наприклад, свідоцтва про народження або про шлюб, або інші подібні послуги, не можуть розглядатися як відновлення користуванням захистом цієї країни.

Біженець, який клопоче про захист з боку влади країни своєї громадянської належності, може вважатися таким, хто відновив використання захисту, тільки якщо такий захист йому фактично надано.

З матеріалів справи та пояснень наданих судам в ході судового розгляду справи вбачається, що відповідач при прийнятті рішення про втрату статусу біженця посилається на лист Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20.04.2015 №55/1031, якому зазначено, що 12 червня 2014 року Sherazi Axmad Shah здійснював переліт авіакомпанією «Emirates» рейсом №ЕК172 сполученням «Київ-Дубай» з подальшим перельотом 13 червня 2014 року рейсом №ЕК640 сполученням «Дубай-Кабул».

Водночас, з приєднаної до матеріалів справи копії проїзного документу біженця судами було встановлено наявність відміток про перетин позивачем лише кордону України від 12.06.2014 та 08.08.2014, при цьому, жодних відміток щодо перетину кордону Ісламської республіки Афганістан немає.

Будь-якої додаткової інформації щодо вказаних у листі Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20.04.2015 №55/1031 відомостей, яка могла сприяти встановленню фактів при прийнятті оскаржуваного рішення, міграційним органом від Адміністрації державної прикордонної служби України не запитувалось.

Також, рішення про втрату статусу біженця №629-16 від 02 грудня 2016 року обґрунтоване, зокрема, тим, що в матеріалах справи громадянки Афганістану ОСОБА_2 наявна довідка від 05.09.2014 №К330/93, видана Посольством Ісламської Республіки Афганістан в Україні про те, що 01.07.2014 на території Афганістану у м. Кабул відбулися заручини між громадянином ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, посвідчення біженця НОМЕР_1, та громадянкою Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, паспорт НОМЕР_2.

08 серпня 2014 року вказані особи прибули до України повітряним шляхом, а 01.09.2014 одружилися на території України в м. Одеса та на даний час є чоловіком та дружиною та виховують спільну дитину, яка народилась на території України.

Вказана довідка, на переконання контролюючого органу, підтверджує факт знайомства позивача з громадянкою Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 та свідчить про те, що позивач повернувся до країни громадської належності саме з метою майбутніх заручин.

Водночас, судом першої інстанції було зауважено, що проведення обряду заручин можливе за відсутності нареченого, а тому дані щодо того, що 01.07.2014 на території Афганістану у м. Кабул відбулися заручини між громадянином ОСОБА_1 та ОСОБА_2, не свідчать про здійснення позивачем візиту в країну громадянської належності (підданства).

Крім того, представником відповідачів, на підтвердження своєї позиції, до суду надано витяг з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан) з якої вбачається, що ОСОБА_3 перетнув державний кордон України 08.08.2014 року о 16:42 год., авіарейсом AUI718 Стамбул-Одеса, а ОСОБА_2 - 08.08.2014 року о 17:19 год., авіарейсом FDB723 Дубай-Одеса, проте факт в'їзду вказаних осіб на територію України в один день різними авіарейсами не є доказом того, що позивач, ОСОБА_1 відвідував Афганістан.

Під час співбесіди співробітниками міграційної служби позивач не заперечував той факт, що після отримання статусу біженця він один раз покидав територію України для здійснення релігійних обрядів в місяць Рамадан в м. Дубай, проте не повертався до країни громадянського походження - Афганістану під час цієї поїздки.

Згідно пункту 2 статті 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Голова Міжнародного Комітету Червоного Хресту в Афганістані Жан-Николя Марти зазначив: « Афганці, як і раніше, відчувають негативні наслідки запеклих бойових дій, які постійно ведуться та які в тому числі пов'язані з серйозними порушеннями правил ведення війни. Положення людей, які страждають через конфлікт, може стати ще гірше з урахуванням того, що в країні скорочується фінансування гуманітарної допомоги.

Ескалація насильства за останній рік, яку спостерігають співробітникам МКЧХ на місцях, привела до зростання потреби людей в допомозі» (https://www.icrc.org/ru/document/afganistan-izmuchennye-voynoy-afgancy-iz-za-eskalacii-nasiliya-stradayut-eshche-bolshe).

З урахуванням вищенаведеного, суд вважає, що відповідачами не надано переконливих доказів правомірності прийнятого рішення про визнання позивача таким, що втратив статус біженця в Україні, зокрема, не доведено, що позивач виїжджав до Афганістану та добровільно скористався захистом країни громадянської належності.

У відповідності до приписів частини 2 статті 71 КАС України (в редакції чинній, на час вирішення справи судами попередніх інстанцій) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Аналогічні положення закріплені частиною 2 статті 77 КАС України в редакції, чинній з 15.12.2017.

На порушення наведеного вище процесуального обов'язку, відповідачі як суб'єкти владних повноважень не надали суду жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт того, що позивач добровільно скористався захистом країни громадянської належності у розумінні пунктів 118, 119 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців.

За таких підстав, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог в частині скасування рішення ДМС від 02.12.2016 №629-16 про втрату статусу біженця громадянином Афганістану ОСОБА_1 та, як наслідок, необхідність їх задоволення.

З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції по своїй суті є правильним. У свою чергу Одеський апеляційний адміністративний суд неправильно застосував норми матеріального права, внаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З урахуванням вищенаведеного постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року підлягає скасуванню, а постанова Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року - залишенню в силі.

Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року скасувати.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 червня 2017 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Головуюча суддя: І.Л. Желтобрюх

Судді: О.В. Білоус

Т.Г. Стрелець