ПОСТАНОВА

Іменем України

13 лютого 2020 року

Київ

справа №818/1095/16

адміністративне провадження №К/9901/23405/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу

за касаційною скаргою Прокуратури Сумської області

на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2016 року (головуючий суддя - Осіпова О.О.)

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2017 року (головуючий суддя -Дюкарєва С.В., судді: Бондар В.О., Кононенко З.О.)

у справі №818/1095/16

за позовом ОСОБА_1

до Прокуратури Сумської області,

третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області,

про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

I. РУХ СПРАВИ

1. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути з Прокуратури Сумської області середню заробітну плату за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду в загальному розмірі 114 996 грн за період з 12 грудня 2012 року до 30 березня 2014 року.

2. Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2017 року, позов задоволено частково. Стягнуто з Прокуратури Сумської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду за період з 12 грудня 2012 року до 30 березня 2014 року в загальній сумі 87 288 грн 50 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Постанову суду в частині стягнення середнього заробітку в межах стягнення за один місяць в сумі 5 908 грн 76 коп звернуто до негайного виконання.

3. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позовних вимог, Прокуратура Сумської області звернулася з касаційною скаргою в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та процесуального права, просить їх скасувати в цій частині та прийняти нове рішення про залишення позовної заяви без розгляду, у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Судами встановлено, що постановою Сумського окружного адміністративного суду від 6 лютого 2013 року у справі №2а-1870/10082/12 в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання протиправним наказу та поновлення на посаді відмовлено.

5. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним і скасовано наказ Прокурора Сумської області №1548к від 11 грудня 2012 року «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності» та зобов`язано поновити ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора Прокуратури міста Суми.

6. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 березня 2014 року касаційну скаргу Прокуратури Сумської області залишено без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2013 року у справі №2а-1870/10082/12 - без змін.

7. На виконання постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 6 березня 2014 року в.о. Прокурора Сумської області прийнято наказ №113к від 31 березня 2014 року про поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора Прокуратури міста Суми.

IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

8. Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду за період з 12 грудня 2012 року до 30 березня 2014 року у розмірі, обрахованого з урахуванням приписів чинного законодавства.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

9. Скаржник в обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що судами безпідставно, без надання належного правового обґрунтування відхилено твердження його щодо пропущення позивачем строків звернення до суду з позовними вимогами, визначивши, що позивач, в силу частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), не позбавлений права на стягнення вказаних видів компенсацій без обмеження будь-якими строками звернення до суду.

10. Вважає, що для вирішення питання щодо строків звернення до адміністративного суду застосуванню підлягає стаття 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та частина перша статті 233 КЗпП України.

11. Також стверджує, що Закон України «Про прокуратуру» є спеціальним законодавчим актом у сфері регулювання трудових відносин і не передбачає строків звернення до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у трудових спорах, а тому застосуванню підлягає строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України - тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

12. При цьому скаржник вважає хибними, безпідставними та помилковими висновки судів, що у випадках стягнення середнього заробітку за статтями 235, 236 КЗпП України підлягають застосуванню положення частини другої статті 235 КЗпП України, оскільки нормами вказаних статей не передбачено стягнення заробітної плати.

13. На думку скаржника, середній заробіток за час вимушеного прогулу та за затримку виконання рішення суду - видами компенсації, а не заробітною платою в розумінні статті 94 КЗпП України та статті 1 Закону України «Про оплату праці», а тому їх стягнення на підставі статей 235, 236 КЗпП України не пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці.

14. Скаржник вказує на те, що всупереч зазначеним положенням та вимогам законодавства судами безпідставно не з`ясовані обставини, які перешкоджали позивачу вчасно звернутись до суду за захистом своїх порушених прав. Відзначає, що судами при одному звільненні застосовано одночасне стягнення середнього заробітку за статтями 235, 236 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, що не є співмірним з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

15. У зв`язку чим, скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення в цій частині - про залишення позовних вимог без розгляду, у зв`язку з пропуском строків звернення до суду.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

16. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

17. Оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанції фактично оскаржуються в частині задоволених позовних вимог, а в іншій частині судові рішення відповідачем не оскаржуються, то Верховний Суд перевіряє їх законність та обґрунтованість лише у цій частині.

18. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

19. В силу статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

20. Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

21. За правилами частини другої статті 235 зазначеного Кодексу при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

22. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 11 грудня 2012 року позивача звільнено з посади старшого прокурора Прокуратури міста Суми. 17 квітня 2013 року постановою Харківського апеляційного адміністративного суду позивача поновлено на посаді старшого прокурора Прокуратури міста Суми. При цьому, питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з відповідача на користь позивача у справі №2а-1870/10082/12 не вирішувалось.

23. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач має право на виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який охоплює період з моменту звільнення працівника, що відбулось з порушенням вимог трудового законодавства, до вирішення органом, що розглядає трудовий спір, питання про поновлення працівника на роботі, тобто з 11 грудня 2012 року по 17 квітня 2013 року, відповідно до статті 235 КЗпП України.

24. Положеннями статті 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

25. При цьому, вказана норма не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі в разі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, зокрема пред`явлення рішення до примусового виконання, що вказує на його бажання бути поновленим на роботі.

26. Відповідно до частини першої статті 255 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

27. Згідно з частиною другою статті 257 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

28. При цьому, пунктом 3 частини першої статті 256 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) передбачено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

29. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості і підлягає виконанню негайно з часу його прийняття в судовому засіданні.

30. Оскільки зазначена норма права в імперативній формі передбачає негайне виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, відсутність поданого до відповідача рапорту про необхідність такого поновлення, не позбавляє рішення його обов`язковості з моменту проголошення.

31. Отже, обов`язковість рішень суду віднесена пунктом 9 частини першої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства.

32. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, який полягає у тому, що роботодавець повинен видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу ж після ухвалення рішення суду, незалежно від того, чи буде таке рішення суду в подальшому оскаржуватися в апеляційному чи в касаційному порядку, та цей обов`язок не може ставитися в залежність від подання чи неподання особою, що була незаконно звільнена із займаної посади, заяв до відповідача з вимогою поновити її на роботі.

33. Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що посилання відповідача на неможливість поновити ОСОБА_1 на посаді внаслідок подання ним відповідного рапорту лише 31 березня 2014 року не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.

34. Відповідно до статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) примусове виконання рішень покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

35. Таким чином, правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок з часу набрання рішення законної сили. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

36. Щодо звернення ОСОБА_1 до відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України із заявою про примусове виконання виконавчого листа №2а-1870/10082/12, виданого Харківським апеляційним адміністративним судом 29 квітня 2013 року, то суди правильно зазначили, що частиною четвертою статті 257 КАС України законодавець обумовив питання примусового виконання судових рішень у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», чим підкреслюється винятковість саме примусового виконання рішення адміністративного суду.

37. При цьому, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 Постанови від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

38. Враховуючи те, що постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2013 року у справі №2а-1870/10082/12 про поновлення ОСОБА_1 на роботі фактично виконана відповідачем лише 31 березня 2014 року, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідно до статті 236 КЗпП України.

39. Щодо доводів касаційної скарги відповідача про необхідність залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду, слід зазначити наступне.

40. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком і місячний строк для звернення до суду не застосовується.

41. Наведене свідчить про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

42. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

43. Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

44. Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

45. Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

46. Конституційним Судом України констатовано, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати.

47. Отже, підстави для застосування статті 99 КАС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в даному випадку відсутні, оскільки приписи частини другої статті 233 КЗпП України є спеціальними, прямо встановлюють предмет (заробітна плата) судового захисту, а тому вони мають пріоритет над приписами статті 99 КАС України.

48. Верховний Суд зазначає, що скаржником не наведено жодних аргументів щодо неналежного розрахунку судами попередніх інстанцій суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу та затримки виконання судового рішення, яка підлягає стягненню.

49. Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що судами попередніх інстанцій було надано належну правову оцінку доводам, наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваних судових рішень, у касаційній скарзі не зазначено.

50. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

51. З огляду на викладене, Верховний Суд приходить до висновку, що судами першої та апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, у зв`язку з чим касаційна скарга в межах доводів задоволенню не підлягає.

52. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 345, 350, 356 КАС України, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року N 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Прокуратури Сумської області залишити без задоволення, а постанову Сумського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2017 року у справі №818/1095/16 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.В. Білак

О.А. Губська

О.В. Калашнікова,

Судді Верховного Суду