Історія справи

Ухвала КАС ВП від 17.09.2020 року у справі №440/2117/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2021 року

м. Київ

справа № 440/2117/20

адміністративне провадження № К/9901/21726/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н. М.,

суддів Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №440/2117/20

за позовом ОСОБА_1

до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Суми)

про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року

(головуючий суддя Бегунц А. О., судді Рєзнікова С. С., Мельнікова Л. В. ).

УСТАНОВИЛ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у квітні 2018 року звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі не менше середнього місячного заробітку в сумі: 20 183,07 грн;

- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при звільненні з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - "КЗпП України") відповідач в порушення приписів статті 44 КЗпП України не виплатив вихідну допомогу в розмірі не менше середнього місячного заробітку. Як наслідок, позивач вважає, що стягненню підлягає і середній заробіток за час затримки повного розрахунку, гарантований статтею 117 зазначеного Кодексу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 19 травня 2020 року позов задоволено.

Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області в особі комісії з припинення на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі: 20
183,07 грн.

Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до дня винесення рішення в розмірі: 89 180,30 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що, приймаючи наказ від 23 грудня 2019 року №1785/к "Про звільнення працівників" в частині звільнення з посади ОСОБА_1, відповідач вказав пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, звільнення на підставі якого гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 КЗпП України, а відтак, позивач має законні сподівання на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку. У зв'язку з чим, стягнув на користь позивача вихідну допомогу в розмірі не менше середнього місячного заробітку, що становить: 20
183,07 грн.

Також суд першої інстанції з посиланням на статті 116, 117 КЗпП України зазначив, що оскільки всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівнику, мають бути виплачені у день його звільнення, то невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. У зв'язку з тим, що відповідач допустив затримку виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні, позивач має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення рішення суду в розмірі: 89 180,30 грн.

Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 липня 2020 року скасував рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 травня 2020 року й прийняв нову постанову, якою відмовив у задоволенні позовних вимог.

Постанова апеляційного суду ґрунтується на тому, що вихідна допомога в розмірі середньої місячної заробітної плати виплачується державному службовцю в разі його звільнення лише з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу". У разі звільнення державного службовця у зв'язку з ліквідацією державного органу на час виникнення спірних правовідносин виплата вихідної допомоги в розмірі середньої місячної заробітної плати передбачена не була.

Також суд апеляційної інстанції вказав, що наявність в наказі про звільнення позивача посилання на пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП не свідчить про те, що під час вирішенні питання виплати вихідної допомоги слід керуватися відповідними статтями КЗпП України, оскільки таке посилання не скасовує наявного у позивача статусу державного службовця та не змінює підставу звільнення.

Питання виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв'язку із звільненням врегульовані Законом України "Про державну службу". У спірних правовідносинах це частина 4 статті 87 Закону України "Про державну службу", а тому суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статей 44, 46, 49 КЗпП України й задовольнив позовну вимогу про стягнення вихідної допомоги.

У зв'язку з цим, суд апеляційної інстанції вважав необґрунтованими вимоги позивача й відповідно висновки суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, з огляду на відсутність порушення права позивача на виплату вихідної допомоги.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції помилково застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, оскільки пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, на підставі якого позивача звільнено із займаної посади, гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 КЗпП України, тоді як частина четверта статті 40 цього ж Кодексу не встановлює особливостей застосування положень статті 44 КЗпП України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених статті 44 КЗпП України. Окремо скаржник наголошує на помилковості посилання суду апеляційної інстанції на частину 4 статті 40 КЗпП України як на підставу для висновку про те, що спірні правовідносини регулюються нормами Закону України "Про державну службу", оскільки норми частини 4 статті 40 КЗпП України регулюють процедуру звільнення.

Скаржник зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин питання щодо виплати вихідної допомоги в розмірі середньої місячної заробітної плати в разі звільнення з державної служби за ініціативою суб'єкта призначення у випадку ліквідації державного органу не було врегульовано в Законі України "Про державну службу". Натомість, посилання на пункт 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу", як на підставу виплати вихідної допомоги, у частині 4 цієї статті на час виникнення спірних правовідносин залишалося незмінним. 5 свою чергу, відповідно до частини 3 статті 5 Закону України "Про державну службу" дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих частині 4 цієї статті на час виникнення спірних правовідносин залишалося незмінним. 5 свою чергу, відповідно до частини 3 статті 5 Закону України "Про державну службу".

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу повністю погоджується з постановою суду апеляційної інстанції й викладеними у ній мотивами, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення залишити без змін.

Вказує на те, що питання виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв'язку із звільненням врегульовані статтею 87 Закону України "Про державну службу", тому норми КЗпП України на спірні правовідносини не розповсюджуються й позивач не має права на отримання вихідної допомоги.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивача 29 квітня 2016 року переведено на посаду заступника начальника управління-начальника відділу взаємодії з суб'єктами державної реєстрації та підвищення кваліфікації державних реєстраторів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, як такого, що успішно пройшов стажування.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Полтавській області від 23 грудня 2019 року №1785/к, у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2019 року №870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції", наказу Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року №3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України", пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 4 частини 1 статті 83 та пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу", позивача звільнено з посади заступника начальника управління-начальника відділу взаємодії з суб'єктами державної реєстрації та підвищення кваліфікації державних реєстраторів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 26 грудня 2019 року у зв'язку з ліквідацією, з припиненням державної служби.

Вважаючи, що Головне територіального управління юстиції у Полтавській області повинно було виплатити позивачу вихідну допомогу в розмірі не менше середньогомісячного заробітку й середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку, позивач звернувся до суду з цим позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Принципи, правові й організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях і досягненнях визначає Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За приписами статті 1 Закон України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закон України "Про державну службу" частини 1 статті 3 Закон України "Про державну службу" регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 3 Закон України "Про державну службу" дія пунктом 3 частини 2 статті 3 Закон України "Про державну службу" поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Частинами 1 -3 статті 5 Закон України "Про державну службу" встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Частинами 1 -3 статті 5 Закон України "Про державну службу", якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих Частинами 1 -3 статті 5 Закон України "Про державну службу".

Підстави для припинення державної служби визначені у статті 83 Закон України "Про державну службу", відповідно до статті 83 Закон України "Про державну службу").

Згідно з пунктом 1-1 частини 1 статті 87 Закон України "Про державну службу" підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу.

Частиною 4 статті 87 Закон України "Про державну службу" передбачено, що у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною 4 статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частиною 4 статті 40 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Статтею 44 КЗпП України встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у Статтею 44 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 117 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - "Порядок №100").

IV. ОЦІНКА СУДУ

Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зі змісту ухвали Верховного Суду від 16 вересня 2020 року слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 3 частини 4 статті 328 КАС України, а саме якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Спірним питанням у цій справі є застосування норм статті 87 Закон України "Про державну службу" в частині виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв'язку з припиненням ним державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закон України "Про державну службу" (ліквідація державного органу).

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із рішенням суду апеляційної інстанції щодо непоширення на позивача приписів пункту 1 частини 1 статті 40 та статті 44 КЗпП України в частині гарантій на отримання вихідної допомоги при звільненні у зв'язку з ліквідацією органу.

Надаючи оцінку оскаржуваному судовому рішенню у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.

У цій справі судом апеляційної інстанції встановлено, що наказом Головного територіального управління юстиції у Полтавській області від 23 грудня 2019 року №1785/к, у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2019 року №870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції", наказу Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року №3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України", пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 4 частини 1 статті 83 та пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу", позивача звільнено з посади заступника начальника управління-начальника відділу взаємодії з суб'єктами державної реєстрації та підвищення кваліфікації державних реєстраторів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 26 грудня 2019 року у зв'язку з ліквідацією, з припиненням державної служби.

Отже, відповідач застосував до позивача приписи пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

З метою визначення змісту реальної волі законодавця, який у частині четвертій статті 87 (щодо виплати вихідної допомоги) не зазначив пункту 1-1 у редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин, варто дослідити історію внесення змін до цієї статті. Для цього слід взяти до уваги те, що до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року №117-IX (тобто до 25 вересня 2019 року) підстава звільнення у зв'язку з ліквідацією державного органу була зазначена в пункті 1 частини першої статті 87 і, відтак, на звільнення з цієї підстави поширювалося положення частини 4 статті 87 щодо виплати вихідної допомоги. Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" зазначена підстава звільнення була виокремлена в окремий пункт 1-1, однак у частину 4 статті 87 відповідні зміни не вносилися. Водночас уже Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" №44-IX від 14 січня 2020 року, що набрав чинності 13 лютого 2020 року, (тобто через 5 місяців) частина четверта статті 87 доповнена вказівкою на пункт 1-1.

У той же час варто визнати, що в період з 25 вересня 2019 року до 13 лютого 2020 року нормами частини 4 статті 87 Закону України "Про державну службу" не було врегульовано питання виплати вихідної допомоги державним службовцям, державна служба яких припинялася у зв'язку з ліквідацією державного органу на підставі пункту 1-1 частини 1 Закону України "Про державну службу".

Слід зазначити, що часті зміни законодавства перешкоджають належному забезпеченню дотримання принципу верховенства права й правової визначеності. Як вказав Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22 травня 2018 року №5-р/2018, "особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб".

Конституційний Суд України у рішенні від 16 жовтня 2007 року №8-рп/2007 вказав, що "державна служба та служба в органах місцевого самоврядування є одним з видів трудової діяльності громадян". Тому отримання вихідної допомоги при звільненні слід розглядати не лише як майнове право, але також і як складову трудових прав особи. Для державних службовців, які звільнялися зі служби у зв'язку з ліквідацією державного органу до 25 вересня 2019 року, право отримання вихідної допомоги існувало (і продовжує існувати з 13 лютого 2020 року).

Виходячи із принципу верховенства Конституції і прямої дії її норм (складових принципу верховенства права; стаття 8 Конституції) до цих правовідносин у спірний період обґрунтованим є застосування загального регулювання трудових відносин, що здійснюється КЗпП України.

За таких обставин, Верховний Суд вважає правильними висновки суду першої інстанції, що, приймаючи наказ від 23 грудня 2019 року №1785/к "Про звільнення працівників" в частині звільнення з посади позивача, відповідач вказав на пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, звільнення на підставі якого гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 КЗпП України.

Обґрунтованими є висновки суду першої інстанції, що позивач має законні сподівання на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 КЗпП України, зважаючи на те, що пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, на підставі якого позивача звільнено з займаної посади, гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 КЗпП України, а частина 4 статті 40 КЗпП України не встановлює особливостей застосування положень статті 44 КЗпП України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Подібний висновок вже був висловлений у постановах Верховного Суду від 28 грудня 2020 року в справі №440/630/20, від 28 січня 2021 року в справі №440/1613/20, від 4 лютого 2021 року в справі №440/181/20 і Суд не знаходить підстав для відступу від нього.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.

Отже, Верховний Суд приходить до висновку про наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку на підставі частини 1 статті 44 КЗпП України.

Рішення суду першої інстанції за своєю суттю є правильним. Натомість, суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 87 Закону України "Про державну службу", внаслідок чого помилково скасував законне рішення суду першої інстанції.

На підставі викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції помилково скасовано законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, який повно встановив обставини справи й правильно застосував норми матеріального права та надав їм системне тлумачення.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За наведеного, постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року необхідно скасувати, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 травня 2020 року залишити в силі.

З огляду на результат касаційного розгляду й відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року в справі №440/2117/20 скасувати.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 травня 2020 року в справі № 440/2117/20 залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена..............................................................

Н. М.

Мартинюк А. В.

Жук Ж. М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду