Ознайомлення з будь-яким документом має бути підтверджене підписом особи (ВСУ у справі №6-16цс15)

Правова позиція ВСУ у справі №6-16цс15: Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності.

Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.

У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Аналізуйте судовий акт: ЕСПЛ: Поновлення судом строку оскарження без обгрунтованої підстави є протиправним, порушує принцип правової визначеності та право на справедливий суд (ЕСПЛ, ст. 6 Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод)

Не тільки «не знав», а і «не міг довідатись» - обов’язкова умова для поновлення строку позовної давності для задоволення клопотання позивача (ВСУ від 16 листопада 2016 р. у справі 6-2469цс16)

Строк позовної давності починається з моменту пред’явлення банком вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом (ВСУ від 9 листопада 2016 р. у справі №6-2251цс16)

Стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою (ВСУ у справі № 6-1138цс15)

Пропущення строку позовної давності при стягненні основного зобов'язання (боргу) є підставою для припинення похідного зобов'язання (Постанова ВГСУ, судді: головуючий Ткаченко Н. Г., Катеринчук Л. Й., Куровський С. В.)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 14 вересня 2006 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці.

У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 14 жовтня 2013 року в нього перед банком утворилась заборгованість у розмірі 31 223 грн 08 коп., що складається з: 2 389 грн 40 коп. заборгованості за кредитом, 10 062 грн 68 коп. заборгованості за процентами, 16 808 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, 500 грн штрафу (фіксована частина), 1 463 грн штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ “ПриватБанк” просило стягнути на його користь із відповідача, а також 312 грн 23 коп. судового збору.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 28 листопада 2013 року позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 січня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені, штрафу змінено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” пеню в розмірі 4 290 грн 86 коп., штраф (5% від суми заборгованості) у розмірі 862 грн 16 коп., судовий збір у розмірі 181 грн 05 коп.; в іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У заяві про перегляд ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року й прийняття нового судового рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13) у справах за позовами ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Так, у справі № 6-38753св13 суд касаційної інстанції залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову без змін виходячи з того, що хоча в заяві позичальника (відповідач у справі) на отримання кредиту зазначено, що він ознайомлений і згодний із Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років, однак указані Умови не містять підпису відповідача. Будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме із цими Умовами ознайомлений відповідач, підписуючи заяву позичальника, у матеріалах справи немає, тому застосуванню підлягає положення статті 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю в три роки. Так, у ПАТ КБ “ПриватБанк” виникло право вимагати повернення кредиту 20 червня 2008 року, проте банк звернувся до суду з позовом про захист свого порушеного права лише у квітні 2013 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.

Скасовуючи рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до цього суду, суд касаційної інстанції у справі № 6-40942св13, крім іншого, зазначив, що в кредитному договорі, який оформлений заявкою, указано, що позичальник (відповідач у справі) ознайомився та згоден з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років. Однак такі Умови не містять підпису позичальника (відповідача у справі), а в матеріалах справи немає будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, і вони діяли в момент підписання заяви.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій і виходив із того, що в заяві позичальника на отримання кредиту від 14 вересня 2006 року, яка завізована підписом відповідача, зазначено, що він ознайомлений і згодний з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, а також погодився з тим, що заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ним і банком кредитний договір. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) позовна давність до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлена сторонами тривалістю в п’ять років, що відповідає положенню частини першої статті 259 ЦК України. Посилання відповідача на те, що при підписанні заяви позичальника він не підписував будь-яких Умов і не був ознайомлений з ними, не заслуговують на увагу та можуть бути підставою для визнання договору недійсним як оспорюваного правочину в разі звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 14 вересня 2006 року між ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1 укладено договір шляхом підписання заяви позичальника, в якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ПАТ КБ “ПриватБанк” та ОСОБА_1 кредитно-заставний договір.

Відповідно до умов договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці.

Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) передбачено, що терміни позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п’ять років.

ОСОБА_1 не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ “ПриватБанк” виникла заборгованість.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника від 14 вересня 2006 року, містить розбіжності.

Крім того, у заяві позичальника від 14 вересня 2006 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.

У зв’язку із цим доводи ОСОБА_1 про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 14 вересня 2006 року.

Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми матеріального права в подібних правовідносинах.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не могла бути перешкодою для неврахування інтересів відповідача при вирішенні цього спору.

Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.

За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів.