«Нур та інші проти України»: Звільнення особи з пункту тимчасового тримання в адміністративному порядку до моменту розгляду її апеляційної скарги вказує на неефективність провадження (ст. 5 Конвенції, заява № 77647/11, від 16.07.2020)

15.09.2020 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акта: У 2011 році дев`ять заявників, які є громадянами Сомалі, Гвінеї та Еритреї, незаконно потрапили на територію України з метою подальшого виїзду до Європейського Союзу для пошуку притулку (Заявники стверджували, що зазнали переслідувань через етнічне походження, релігію, політичні переконання тощо), внаслідок чого були затримані. Заявники звернулися до ЄСПЛ зі скаргами на порушення Україною низки положень Конвенції у зв`язку з незаконними затриманнями, відсутністю ефективної можливості їх оскарження та ін. З огляду на те, що після звільнення з-під варти було втрачено зв`язок із першим, третім-сьомим, дев`ятим Заявниками, ЄСПЛ не розглянув їхні скарги.

Заявників було затримано під час незаконного перетину кордону та поміщено до пункту тимчасового тримання у Чопі, згодом до адміністративного суду було подано позови про затримання Заявників для забезпечення їхнього видворення. Суд задовольнив позови, оскільки внаслідок відсутності документів Заявники не могли добровільно виїхати з України, окрім вказаного, не всі Заявники мали родичів чи місце проживання в Україні. Суд постановив затримати Заявників на строк до 12 місяців, на той момент восьма Заявниця була вагітною. Заявники стверджували, що документи по їхніх провадженнях не були перекладені зрозумілою мовою, а здійснений англійською мовою усний переклад вони розуміли погано.

Заявники оскаржили рішення суду першої інстанції, проте їх не було повідомлено про прийняті апеляційним судом рішення чи стан їхніх проваджень. Під час перебування у пункті тимчасового тримання у восьмої Заявниці стався викидень, їй було надано медичну допомогу. Незабаром другого Заявника було звільнено на підставі рішення ДМС, а восьму Заявницю переведено до спеціалізованого центру, також було прийняте рішення про надання їм додаткового захисту.

Восьма Заявниця стверджувала, що відбулося порушення статті 3 Конвенції внаслідок ненадання їй належної медичної допомоги у зв'язку з вагітністю та викиднем, який вона пережила. ЄСПЛ відзначив, що попри вказане, Заявниця на національному рівні не звернулася до компетентних органів з відповідними скаргами, а її твердження про невиправдану затримку у наданні медичної допомоги після кровотечі не були підтверджені доказово. На момент утримання у пункті тимчасового тримання вона вважалася повнолітньою на підставі здійснених експертиз (згодом з`ясувалося, що Заявниця була неповнолітньою), з огляду на що сам факт тримання Заявниці разом з дорослими не може вважатися порушенням статті 3 Конвенції.

Проаналізувавши скарги Заявників на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції внаслідок незаконності затримання на підставі протоколів, складених працівниками ДПС, ЄСПЛ дійшов висновку, що таке затримання відбулося у відповідності до національних процедур та не суперечило Конвенції. Серед іншого, Заявники оскаржували своє затримання, оскільки подавали заяви, на підставі яких директори мали право звільнити їх. Розглядаючи цю частину скарги, ЄСПЛ наголосив, що відповідні повноваження мають дискреційний характер, а звільнення в такому випадку в будь-якому разі не мало би автоматичного характеру. Разом з цим, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо першого Заявника та восьмої Заявниці через перевищення 10-денного строку їх утримання у пункті тимчасового тримання, та щодо восьмої Заявниці – через утримання у пункті тимчасового тримання після встановлення того, що вона була неповнолітньою.

ЄСПЛ встановив порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо обох Заявників через відсутність розгляду поданих ними апеляційних скарг до моменту їхнього звільнення, оскільки це вказує на практичну неефективність такого провадження.

Інші скарги Заявників було відхилено.

Аналізуйте судовий акт: «С., В. та А. проти Данії» [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші

«Абдуллахі Ельмі та Авейс Абубакар проти Мальти» (Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar v. Malta),

заяви № 25794/13 та 28151/13

«Гебремедін [Габерамад’єн] проти Франції» (Gebremedhin [Gaberamadhien] v. France), заява № 25389/05

«Нур Ахмед та інші проти України» [Комітет] (Nur Ahmed and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 42779/12 та 5 інших заяв

«Фрасік проти Польщі» (Frasik v. Poland), заява № 22933/02

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «НУР ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF NUR AND OTHERS v. UKRAINE)

(Заява № 77647/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

16 липня 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Нур та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),,
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

З огляду на:

заяву, яку 19 грудня 2011 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) дев’ять громадян Сомалі, Еритреї та Гвінеї (далі – заявники), особові дані яких, як вони були ними зазначені, наведені у Додатку;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 23 червня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Справа головним чином стосується скарг заявників за статтею 5 Конвенції на незаконність їхнього затримання та тримання під вартою як мігрантів з неврегульованим статусом, а також на не інформування їх про причин їхнього затримання та відсутність ефективного доступу до процедури оскарження законності їхнього затримання та тримання під вартою. Справа також стосується скарги восьмої заявниці за статтею 3 Конвенції на ненадання їй, на момент подій – неповнолітній, належної допомоги під час тримання під вартою у зв’язку із її вагітністю та викиднем.

ФАКТИ

2. Заявники стверджували, що народилися у дати, наведені у Додатку. Їх представляв пан О. Коваль, а під час подання формуляру заяви та зауважень – пані Г. Бочева, які на момент подій були юристами, практикували у м. Київ та працювали у рамках програми «Право на захист», реалізованої Товариством допомоги єврейським іммігрантам (далі – ХІАС) у м. Київ.

3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. Інформація щодо всіх заявників

5. Усі заявники стверджували, що зазнали різних труднощів і зіткнулися з різноманітними загрозами у своїх країнах походження. Вони виїхали з цих країн, щоб дібратися до Західної Європи. На початку листопада 2011 року працівники прикордонної служби України затримали їх під час спроб перетнути кордон України з Угорщиною чи Словаччиною. Зрештою, їм було надано притулок або додатковий захист в Україні, а ті заявники, у задоволенні заяв яких було відмовлено, не зверталися з апеляційними скаргами.

6. Станом на листопад 2015 року, дату останнього листа представників до Суду з цього питання, вони втратили зв’язок з усіма заявниками, окрім другого та восьмої (пан Ібрагім і пані Канте відповідно). З причин, наведених у пунктах 73 – 76, опис фактів стосуватиметься лише другого та восьмої заявників.

II. затримання та тримання заявників під вартою

7. Обох заявників затримали працівники прикордонної служби України. Вони були поміщені до пункту тимчасового тримання (далі – ПТТ) у м. Чоп, зокрема, для встановлення особи, оскільки у них не було жодних документів, що посвідчують особу.

8. 02 листопада 2011 року другого заявника було затримано під час спроби незаконного перетину кордону України з Угорщиною чи Словаччиною. Протокол про його затримання був підписаний працівниками прикордонної служби, заявником і перекладачем з української на англійську та з англійської на українську мови.

9. 16 листопада 2011 року восьму заявницю затримали під час спроби виїхати до Словаччини. Згідно з протоколом про її затримання у неї не було документів, що посвідчують особу, і вона пояснила англійською мовою, що намагалася в’їхати до Словаччини в пошуках кращого життя. Протокол був підписаний працівниками прикордонної служби, заявницею і перекладачем з української на англійську та з англійської на українську мови. У наданому восьмою заявницею документі зазначено, що її двоюрідний брат був серед осіб, затриманих разом з нею, та що її двоюрідний брат тримався разом із заявницею в установі у м. Чоп (див. пункт 47).

10. Обидва протоколи про затримання містили посилання на низку положень національного законодавства, зокрема на статтю 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення (пункт 48). У них також були перераховані права відповідачів у справах про адміністративні правопорушення, у тому числі право на захисника та перекладача, а також право звертатися зі скаргами та оскаржувати рішення у своїх справах. Насамкінець, у них були вказані імена, дати народження та національність заявників, як зазначено у Додатку, але зроблено помітку, що ця інформація ґрунтувалася на твердженнях самих заявників, оскільки у них не було жодних документів, що посвідчують особу.

11. Заявникам були надані документи англійською мовою на двох аркушах, в яких було узагальнено правовий режим тримання у ПТТ. У них були описані правила, яких слід було дотримуватися у ПТТ, а також обов’язки та права затриманих, у тому числі право звертатися до прокурора зі скаргами на їхнє затримання, а також право звертатися зі скаргами та листами до державних органів влади, НУО, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

12. Працівники прикордонної служби звернулися до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовами про затримання заявників «для забезпечення можливості їхнього видворення».

13. Посилаючись на статтю 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 1994 року (див. пункт 55), суд задовольнив позови щодо другого та восьмої заявників 04 та
18 листопада 2011 року відповідно. Суд встановив, що заявники могли «не залишити територію України добровільно», оскільки у них не було жодних документів, які б дозволяли їм виїхати з України, і вони намагалися незаконно перетнути її кордон. Суд постановив, що заявників слід було помістити до «пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України» на період дванадцять місяців. У постановах про затримання зазначено вік заявників, вказаний ними та наведений у Додатку.

14. Заявники були присутні у судових засіданнях щодо їхнього затримання. Працівник Служби у справах дітей м. Чоп також взяв участь у засіданнях як їхній представник, оскільки вони заявили, що були неповнолітніми.

15. Згідно з твердженнями заявників представник не бачився з ними до засідань і не обговорював з ними жодних питань щодо справи під час засідань, оскільки представник не розмовляв зрозумілою для них мовою.

16. Згідно зі стенограмою судового засідання під час засідання другий заявник визнав, що перебував в Україні незаконно і не мав жодних документів, які б дозволяли йому повернутися до рідної країни. Восьма заявниця повідомила суд, що була вагітною. Вона підтвердила, що намагалася незаконно перетнути українсько-словацький кордон. Вона також зазначила, що бажала залишитися в Україні, хоча їй не було де жити.

17. Згідно з твердженнями заявників документи, пов’язані з їхнім затриманням і відповідними судовими провадженнями, не були перекладені зрозумілою для них мовою. Був забезпечений усний переклад, але англійською мовою, яку вони погано розуміли.

18. 30 листопада 2011 року Міжнародний фонд охорони здоров’я та навколишнього середовища «Регіон Карпат» (NEEKA), НУО, яка на підставі угоди з УВКБ ООН допомагає біженцям і шукачам притулку у Закарпатській області, написала Службі у справах дітей м. Чоп, закликавши службу допомогти у поданні апеляційних скарг на постанови суду про затримання заявників. НУО зазначила, що надавала правову допомогу мігрантам, що заявники звернулися до неї за безоплатною правовою допомогою, вона прийняла рішення задовольнити їхні клопотання і була готова їм допомогти. Однак вона вважала, що оскільки заявники були неповнолітніми, подавати апеляційні скарги від їхнього імені могла лише Служба у справах дітей.

19. Згідно з твердженнями заявників Служба у справах дітей відмовилася подавати апеляційні скарги, оскільки погодилася з результатами обстеження для встановлення віку, яке показало, що вони були повнолітніми (див. пункт 32).

20. 17 листопада 2011 року другого заявника було переведено до пункту тимчасового перебування (далі – ПТП) у с. Журавичі Волинської області.

21. 28 грудня 2011 року восьму заявницю було переведено до ПТП, розташованого у с. Розсудів Чернігівської області.

22. 07 травня 2012 року захисники, які представляли другого та восьму заявників, звернулися до Львівського апеляційного адміністративного суду з апеляційними скаргами на постанови про затримання. Захисники просили продовжити строк, передбачений для подання апеляційних скарг, зазначивши, що заявники не змогли подати апеляційні скарги вчасно у зв’язку з мовним бар’єром і відсутністю доступу до правової допомоги.

23. Апеляційні скарги, головним чином, ґрунтувалися на аргументах про те, що: затримання заявників було безпідставним, оскільки не було прийнято жодного рішення про їхнє видворення; суд першої інстанції не зміг оцінити стверджувану загрозу для життя та безпеки заявників в їхніх рідних країнах; і що поміщення неповнолітніх без супроводу під варту суперечило законодавству. В апеляційних скаргах також містилися твердження про відсутність доступу до правової допомоги та ненадання належного усного перекладу під час провадження у справі в суді першої інстанції. В апеляційній скарзі восьмої заявниці було вказано, що вона не змогла зрозуміти все, що було перекладено під час судового засідання у листопаді 2011 року, оскільки погано розуміла англійську мову.

24. 12 вересня 2012 року апеляційний суд призначив розгляд апеляційної скарги другого заявника на 31 жовтня 2012 року.

25. 21 вересня 2012 року апеляційний суд призначив розгляд апеляційної скарги восьмої заявниці на 11 жовтня 2012 року.

26. В обох справах апеляційний суд постановив, що апеляційні скарги були подані без пропуску строку.

27. Сторони не надали інформації щодо того, чи були їхні апеляційні скарги фактично розглянуті.

28. 08 жовтня 2012 року восьму заявницю було звільнено та переведено до Центру допомоги жінкам, постраждалим від насильства, у м. Одеса.

29. 09 жовтня 2012 року другого заявника було звільнено на підставі рішення Державної міграційної служби України від 10 серпня 2012 року про надання йому додаткового захисту (див. пункт 36).

III. Встановлення віку заявників

30. 04 та 17 листопада 2011 року прокурор постановив, що другий та восьма заявники мали пройти обстеження для встановлення віку.

31. 07 листопада та 23 листопада 2011 року у Закарпатському обласному бюро судово-медичної експертизи другий та восьма заявники пройшли медичне обстеження для встановлення віку. Під час цього обстеження заявників оглянув стоматолог, також було проведено рентгенологічне обстеження їхніх рук і ніг.

32. 14 листопада 2011 року було встановлено, що другому заявнику було дев’ятнадцять – двадцять років, а 30 листопада 2011 року було встановлено, що восьмій заявниці було вісімнадцять – дев’ятнадцять років.

IV. провадження щодо надання статусу біженця та отримання захисту

33. 09 січня 2012 року другий заявник звернувся із заявою про надання притулку в Україні, а восьма заявниця зробила це 16 січня 2012 року.

34. 30 січня 2012 року міграційна служба підготувала висновок про відмову у наданні восьмій заявниці статусу біженця у зв’язку з її неправдивими заявами про те, що була неповнолітньою.

35. 11 квітня 2012 року, зазначивши, що восьма заявниця надала свідоцтво про народження, яке свідчило, що вона була неповнолітньою, міграційна служба скасувала своє рішення від
30 січня 2012 року та вирішила розглянути по суті заяву заявниці про надання їй статусу біженця.

36. 10 серпня 2012 року міграційна служба вирішила надати додатковий захист другому заявнику, встановивши, що у випадку повернення до Сомалі йому загрожувало жорстоке поводження.

37. 05 листопада 2012 року міграційна служба вирішила надати додатковий захист восьмій заявниці. Було встановлено, що її побоювання жорстокого поводження у випадку повернення до Гвінеї мали певне підґрунтя, зокрема, враховуючи її твердження, що в Гвінеї вона стала жертвою домашнього насильства, а також з огляду на різні міжнародні доповіді, що вказували на існування там системної проблеми зі зґвалтуваннями у шлюбі та домашнім насильством.

V. МЕДИЧНий стан Восьмої заявниці

38. Після її затримання 16 листопада 2011 року восьму заявницю, яка на той момент була на дев’ятому тижні вагітності, було доставлено до ПТТ у м. Чоп. Там провели її медичне обстеження, і жодних проблем зі здоров’ям зафіксовано не було. Невідомо, чи повідомила восьма заявниця тим, хто її оглядав, про свою вагітність.

39. У ніч на 05 грудня 2011 року під час перебування в ПТТ у восьмої заявниці сталася вагінальна кровотеча. Її терміново доставили до лікарні, де лікарі її обстежили та зазначили, що вона була на дев’ятому тижні вагітності, але у неї стався викидень. Восьма заявниця пройшла процедуру розширення та вискрібування. Згодом їй призначили певні види ліків, переважно протизапальні та заспокійливі засоби.

40. Згідно з твердженнями заявниці в лікарні їй довелося чекати декілька годин, перш ніж її оглянув лікар.

41. 08 грудня 2011 року восьму заявницю повернули до ПТТ, оскільки лікарі лікарні зазначили, що вона перебувала у «задовільному стані». Під час знаходження у ПТТ заявниці надавалися призначені їй ліки, її також оглядав гінеколог.

42. У певний момент у період з 11 до 15 грудня 2011 року та
03 лютого 2012 року до заявниці здійснили декілька візитів двоє дитячих психологів, які, вочевидь, були залучені у рамках проєкту, реалізованого Данською Радою у справах біженців (НУО), . Згідно зі звітами психологів заявниця перебувала у «стані психофізичного стресу» у зв’язку з гендерним насильством, якого зазнала у Гвінеї.

43. Відповідно до звіту психолога, складеного у певний момент у період з 11 до 15 грудня 2011 року, під час консультації заявниця розмовляла французькою мовою. Вона закінчила одинадцять років школи у Гвінеї, розуміла англійську мову і трохи нею говорила. Заявниця докладно розповіла психологу про насильство, приниження та побиття, яких вона зазнала від свого чоловіка у Гвінеї, внаслідок чого в минулому у неї був викидень у цій країні. Така ситуація призвела до того, що вона покинула Гвінею. Під час консультації заявниця також повідомила психологу, що перед останнім викиднем вона консультувалася з лікарем у Чопському ПТТ, і коли в неї почалася кровотеча, її доставили до лікарні, де лікарі, за її словами, зробили все правильно. На момент проведення консультації заявниця добре почувалася, але психолог зазначила, що 16 грудня відвідає її повторно.

44. 03 березня 2012 року відбулася ще одна консультація з психологом. В її звіті було підтверджено інформацію про походження, лінгвістичні здібності восьмої заявниці та попередні події у Гвінеї, що містилася у звіті психолога від грудня 2011 року (див. пункт 43).

45. Згідно з твердженнями Уряду заявниця не просила про подальшу психологічну допомогу.

46. Згідно з наданими Урядом записами після переведення восьмої заявниці до ПТП у Чернігівській області 28 грудня 2011 року (див. пункт 21) вона отримувала подальшу (медичну та іншу) допомогу під час перебування в цій установі:

(i) консультація з терапевтом 30 грудня 2011 року та гінекологом 04 січня 2012 року, під час яких заявниця не висловлювала жодних скарг;

(ii) чотири консультації з лікарями у період з січня до квітня 2012 року у зв’язку із захворюваннями травної системи та дві – у зв’язку з грипом 21 та 28 вересня 2012 року. У зв’язку з цим заявниці було призначено амбулаторне лікування, яке вона отримала;

(iii) консультації з психологом 23 та 24 травня 2012 року;

(iv) двадцять п’ять консультацій з надання правової та психологічної допомоги з представниками НУО (Чернігівський громадський комітет захисту прав людини) у період з січня до серпня 2012 року;

(v) консультація з юристом УВКБ ООН 01 жовтня 2012 року.

VI. бесіда після звільнення восьмої заявниці

47. 11 грудня 2012 року у м. Одеса юрист, найнятий Південноукраїнським центром молодих юристів, провів бесіду з восьмою заявницею. Для обґрунтування своєї заяви до Суду заявниця надала запис бесіди з юристом англійською мовою. Запис цієї бесіди містить такі уривки (відтворено дослівно):

«Чи повідомляли Вам коли-небудь, що Ви маєте право відмовитись від медичного обстеження?[1] Чи казали Вам коли-небудь, що Ви можете сказати, що не хочете брати участь у такому огляді?

Ні. Коли вони відправляли людей до Луцька, я сказала їм, що не поїду. Я справді дуже погано поводилася. Я плакала та кричала. Вони не відправили мене, і я залишилася там, у м. Чоп, а через тиждень вони сказали, що я поїду до Ченігова[2]. Вони сказали, що це хороше місце. Там ти зможеш користуватися телефоном і там добре. Я повірила їм і поїхала.

... Мене двічі зупиняли [працівники прикордонної служби]. Коли мене вперше зупинили, вони провели медичне обстеження, і дізналися, що я вагітна, а приблизно через два тижні мене відпустили. Наступного разу, через певний час, я спробувала перетнути кордон зі своїм двоюрідним братом Адреа Сілла (Адреа Сільва відповідно до його «справки»). Вони зловили нас, і я сказала їм, що вагітна, але вони сказали, що це неважливо, я залишуся там ...

Чи пояснив Вам хтось перед обстеженням [для встановлення віку], до або після того, як Вас доставили до лікарні, як воно буде проводитися, з якою метою, хто буде його проводити та де?

Ні, ніколи. Нам не надавався переклад. Вони не питали нас, вони вирішили все самі. Вони просто сказали нам швидко йти, там було дуже багато людей. Коли ми були у суді, коли суддя дав нам 12 місяців, вони привели перекладача разом із захисником з організації «Карітас», і перекладача з української на англійську мову. Я погано знаю англійську мову. Тому мій двоюрідний брат перекладав мені на мову фула. Ми не розуміли переклад, він був дуже швидкий, і коли ми проходили обстеження, там було десь 20 осіб, але вони сказали нам, що всі ми були віком 18 – 19 років, як таке можливо?

Чи відчували Ви страх чи дискомфорт у зв’язку з обстеженням, коли Вас везли на обстеження, або у будь-який момент до або після обстеження? Ви коли-небудь відчували дискомфорт чи страх, бо не було людини, яка могла б пояснити Вам, що відбувалося зрозумілою для Вас мовою?

Коли ми приїхали туди, ми сиділи там, 9 чи 8 осіб. Там було дві дівчини, я та одна дівчина з Сомалі. Вони забрали хлопців і прикували наручниками їхні руки одна до одної, але дівчата були вільні. Було майже 5 [працівників прикордонної служби]. Були різні люди з різних країн, але ми говорили англійською. Ми питали одне одного: «Ви знаєте, чому я тут?» Але ніхто не знав. Спочатку я подумала, що попросила їх відвезти мене до лікарні у зв'язку з вагітністю, я подумала, можливо, вони мене перевірять. Але вони не перевіряли такі речі. Усі були налякані, але ми нічого не могли зробити. Коли ми повернулися, в Чопі було декілька сомалійців. Вони запитали нас, чи ходили ми до суду. Ми сказали, що були в лікарні, і вони пояснили, що це [було] для медичної перевірки нашого віку. Лише тоді ми зрозуміли, чому ми їздили до лікарні.

Чи був у Вас перекладач у м. Чоп до того, як Ви поїхали до лікарні, чи в лікарні?

У нас не було перекладача. Тільки коли я влаштувала скандал під час тримання під вартою, бо не хотіла їхати до Луцька[3], приїхали представники організації «Карітас» із темношкірим хлопцем, і він розмовляв французькою мовою».

відповідні національне законодавство та практика

I. відповідні національні документи

A. Кодекс України про адміністративні правопорушення 1984 року

48. Згідно зі статтею 263 особа, яка порушила порядок в’їзду, може бути затримана на строк до трьох годин для складання протоколу, в якому вказуються пред’явлені їй обвинувачення. У випадку необхідності встановлення даних про відповідну особу та з’ясування обставин правопорушення її може бути затримано до трьох діб. Прокурор має бути письмово повідомлений про це протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

49. Статтею 267 Кодексу передбачено, що затриманий може оскаржити затримання у зв’язку з адміністративним правопорушенням вищестоящій посадовій особі, прокурору або до суду. Оскарження не має зупиняючої дії.

B. Кодекс адміністративного судочинства України 2005 року

50. Кодекс адміністративного судочинства України був прийнятий у 2005 році та повністю змінений Законом України № 2147-VIII
від 03 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року. Подальші посилання стосуються статей Кодексу у редакції 2005 року, чинній на момент подій.

51. На момент подій стаття 56 Кодексу передбачала, що батьки, опікуни та офіційні представники неповнолітніх осіб діяли від їхнього імені в адміністративних судах.

52. Відповідно до статті 162 Кодексу, якщо адміністративний суд визнавав адміністративний позов обґрунтованим, він міг (серед іншого) визнати оскаржувану дію, бездіяльність чи рішення незаконними, нечинним відповідне рішення та/або зобов’язати відповідача вчинити певні дії або утриматися від вчинення таких дій. Він також міг зобов’язати відповідача виплатити відшкодування шкоди, заподіяної незаконною дією, бездіяльністю чи рішенням.

53. Стаття 183-5 регулювала особливості процедури, згідно з якою розглядалися справи про видворення іноземців та осіб без громадянства, у тому числі позовні заяви органів державної влади про затримання іноземців та осіб без громадянства у зв’язку з їхнім видворенням. Він передбачав обов’язкову участь сторін під час судових засідань і невідкладний розгляд позовних заяв про затримання. Судові рішення у таких справах могли бути оскаржені в апеляційному порядку в п’ятиденний строк з дня їх проголошення, а згодом також могли бути оскаржені у касаційному суді.

C. Закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 1994 та 2011 років (далі – Закон України «Про статус іноземців» 1994 року та Закон України «Про статус іноземців» 2011 року відповідно)

54. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 1994 року був чинним до 25 грудня 2011 року, і в цю дату його замінив Закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 2011 року.

1. Закон України «Про статус іноземців» 1994 року

55. На той момент (до 24 грудня 2011 року) стаття 32 Закону України 1994 року зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 05 квітня 2011 року, передбачала:

«Іноземці та особи без громадянства, затримані за незаконне перебування на території України (всупереч забороні щодо [їхнього] в’їзду, [або] за відсутності визначених законодавством та міжнародними договорами підстав для [їхнього] перебування..., у тому числі перебування за чужими, підробленими, зіпсованими або такими, що не відповідають встановленому зразку, візою (дозволом), паспортним документом) або прийняті на територію України на виконання міжнародних договорів … розміщуються за рішенням адміністративного суду в пунктах тимчасового перебування … на період, необхідний для підготовки їх видворення за межі України у примусовому порядку, але [на період] не більш як дванадцять місяців.»

2. Закон України «Про статус іноземців» 2011 року

56. Частина друга статті 14 Закону України 2011 року передбачає:

«2. Іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.»

57. У статті 26 визначено порядок примусового повернення іноземців до їхньої країни походження або третьої країни. Зокрема, Служба безпеки України, працівники прикордонної служби чи органу, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, можуть прийняти рішення про повернення іноземця, чиї дії порушили законодавство про правовий статус іноземців. Таке рішення має містити підстави та період, протягом якого іноземець повинен виїхати з України (не більше тридцяти днів).

58. На той момент відповідні частини статті 30 передбачали:

Стаття 30. Примусове видворення іноземців та осіб без громадянства

«1. [Органи міграційної служби, працівники прикордонної служби та Служба безпеки України] можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця, якщо він не виконав … рішення про примусове повернення або якщо [він перебуває у ситуації, в якій] є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець … не виконає [таке рішення]...

2. Рішення суду про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом.

3. [Органи міграційної служби, працівники прикордонної служби та Служба безпеки України] на підставі відповідного рішення … розміщує іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, у пунктах тимчасового перебування іноземців...

4. Іноземці та особи без громадянства перебувають у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, протягом строку, необхідного для виконання рішення суду про примусове видворення, але не більш як дванадцять місяців.»

D. Положення про пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні

59. Положення про ПТП було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1110 та діяло на момент подій. Пункт 3 Положення передбачав, що діти без супроводу не підлягали поміщенню до пунктів, а направлялися у притулки для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх. Проте за наявності близьких родичів діти, старші десяти років, за їхньою згодою могли поміщатися до пунктів.

60. На той момент пункти належали до сфери управління Міністерства внутрішніх справ України, яке своїм наказом від
16 жовтня 2007 року № 390 ввело в дію Положення, яке регулювало їхню діяльність. Це Положення діяло на момент подій і втратило чинність 29 лютого 2016 року.

Пункт 6.1 надавав директорам пунктів повноваження звільняти іноземців.

Пункт 6.2 передбачав, що іноземець без документів міг бути звільнений, якщо орган державної влади, за направленням якого він був поміщений до пункту, повідомляв пункту, що незважаючи на використання всіх можливостей, особу іноземця встановити не вдалося.

Пункт 6.5 передбачав, що звільнення оформлювалося постановою директора пункту.

Пункт 6.8 Положення передбачав:

«6.8. Іноземець також звільняється з пункту тимчасового перебування:

а) у разі подання заяви про надання статусу біженця;

б) при оформленні документів для вирішення питання щодо надання йому статусу біженця;

в) у разі надання статусу біженця;

г) за рішенням суду, якщо в діях іноземця в адміністративному порядку буде доведено відсутність адміністративного правопорушення;

ґ) у разі легалізації іноземця в інший передбачений законодавством спосіб».

E. Положення про пункти тимчасового тримання затриманих, які належать до сфери управління Державної прикордонної служби України

61. Положення, затверджені Державною прикордонною службою України 30 червня 2004 року та чинні на момент подій, передбачали, inter alia, що особи, затримані відповідно до статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення за порушення порядку в’їзду (див. пункт 48), мали триматися у пунктах тимчасового тримання затриманих на строк до трьох діб або до десяти діб з дозволу прокурора.

62. Затримані трималися у камерах з природним і штучним освітленням, вентиляцією, санвузлом, меблями та окремими ліжками, прикріпленими до підлоги чи стін. Камери мали бути розроблені так, щоб забезпечити 4 квадратні метри особистого простору на кожного затриманого (4,5 квадратних метра для вагітних), без урахування ділянки на санітарні вузли. Діти без супроводу мали триматися окремо від дорослих.

63. Затриманим мали роз’яснити їхні права та обов’язки зрозумілою для них мовою. У них було право звертатися, серед іншого, до органів міграційної служби, НУО та УВБК ООН.

F. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, примусового повернення і примусового видворення іноземців та їхнього перебування в Україні

64. Постанова, чинна на момент затримання заявників у цій справі та поміщення їх під варту, була ухвалена Вищим адміністративним судом України 25 червня 2009 року і до неї було внесено зміни
20 червня 2011 року.

65. У пункті 27 Постанови Пленум суду пояснив, що існувало дві передумови для ухвалення судом постанови про примусове видворення відповідно до статті 32 Закону України «Про статус іноземців» 1994 року: (i) наявність рішення про примусове повернення особи; та (ii) невиконання особою цього рішення або наявність обґрунтованих підстав, які б дозволили припустити, що особа ухилятиметься від виїзду з України.

II. ВІДПОВІДНІ Європейські та МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

A. Умови в установах, де трималися заявники

66. Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) опублікував дві доповіді за результатами своїх візитів до України щодо цього питання.

67. У відповідних частинах доповіді КЗК за результатами його візиту до України у грудні 2007 року (CPT/Inf (2009) 15), опублікованої 19 травня 2009 року, зазначено[4]:

«A. Установи, які належать до сфери управління Державної прикордонної служби України

1. Попередні зауваження

10. Законодавчі положення застосовні до іноземних громадян, які тримаються під вартою відповідно до законодавства про іноземців, не змінилися з моменту візиту у 2005 році. Відповідно до статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення особи, які порушили порядок перетину кордону, могли бути затримані Державною прикордонною службою України: i) до 3 годин для складання протоколу про адміністративне правопорушення; ii) до 72 годин у випадку необхідності встановити особу чи обставини правопорушення, з повідомленням про це прокурору протягом 24 годин з моменту затримання; iii) до 10 діб з попереднього дозволу прокурора, якщо особа не має документів, що посвідчують особу.

...

12. Щодо тримання під вартою відповідно до статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»… то воно має відбуватись у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно проживають в Україні. [М]іністерству внутрішніх справ України було доручено створювати та керувати такими пунктами ...

Під час візиту у 2007 році делегацію повідомили, що Міністерство внутрішніх справ України завершувало будівництво двох пунктів у Волинській (180 місць) і Чернігівській областях (240 місць), які, як очікувалося, мали бути введені в експлуатацію в кінці 2007/ на початку 2008 року…

...

14. Відповідно до чинних положень іноземних громадян віком до 18 років, яких розлучили з їхніми сім’ями, слід було поміщати до спеціальних установ для неповнолітніх. Однак під час візиту до Павшінського пункту відповідно до документів виявилося, що там трималося щонайменше двоє неповнолітніх (віком 14 і 16 років). Вони були розміщені разом з дорослими співвітчизниками, з якими їх затримали. У відповідь на запитання про надання пояснення працівники відповіли, що «вони, напевно, збрехали про свій вік».

...

3. Умови тримання

..

27. Пункт тимчасового тримання (далі – ПТТ) при Чопському прикордонному загоні було введено в експлуатацію у 2006 році. За офіційної місткості 44 місця (з них 12, в принципі, призначено для жінок і дітей), у день візиту делегації у ньому було розміщено 35 осіб (у тому числі одна жінка). Побутові умови в цій новій установі були суттєво кращими ніж ті, що спостерігало КЗК у минулому в пунктах тимчасового тримання прикордонної служби, і загалом були прийнятними для передбаченого строку перебування до 10 діб. Проте ... іноді іноземних громадян тримали там до одного місяця.

ПТТ складався з двох частин: однієї, призначеної для жінок і дітей, і другої – для чоловіків. Жіноча частина складалася з трьох кімнат (кожна площею приблизно 13 м² та обладнаних ліжками і певними додатковими меблями), ігрової кімнати для дітей, кухні, де вживалася їжа та можна було приготувати додаткові страви, туалету та душової кімнати (також обладнаної пральною машиною), і просторого подвір’я для прогулянок.

...»

68. У відповідних частинах доповіді КЗК за результатами його візиту до України у вересні 2009 року (CPT/Inf (2011) 29), опублікованої 23 листопада 2011 року, зазначено:[5]

«B. Іноземні громадяни, затримані відповідно до законодавства про іноземців

1. Попередні зауваження

47. ... [М]іністерство внутрішніх справ України управляє пунктами тимчасового перебування (ПТП), призначеними для тримання іноземців строком до шести місяців. Було введено в експлуатацію два нових ПТП у с. Розсудів (Чернігівська область) у липні 2008 року та у с. Журавичі (Волинська область) у вересні 2008 року ...

48. Слід зазначити, що деякі затримані іноземні громадяни трималися у приміщеннях прикордонної служби протягом тривалого періоду: були зафіксовані випадки перебування осіб до 24 днів у СП аеропорту «Бориспіль» та до двох місяців у Чернігівському ПТТ. Комітет повторює свою рекомендацію щодо вжиття заходів для забезпечення повного дотримання на практиці положень законодавства, які регулюють тримання в установах Державної прикордонної служби України.

...

4. Умови тримання

a. Пункт тимчасового перебування (ПТП) у с. Розсудів

60. За офіційної місткості 235 місць на момент візиту у Розсудівському ПТП перебували 92 іноземці, серед яких п’ятеро жінок і троє дітей віком від 3 до 20 місяців. Затримані іноземці трималися у п’яти окремих секціях, в одній з яких були розміщені жінки та діти.

61. Делегацію вразили побутові умови, в яких трималися іноземці. Спальні, призначені для розміщення від трьох до восьми осіб та площею від 16 до 34 м², були добре освітленими та гарно провітрювалися, були належним чином обладнані (з ліжками, столом, стільцями і шафами) та чистими. У кожній секції був санвузол з туалетами та душовими, а затримані забезпечувалися набором предметів особистої гігієни. Також планувалося побудувати пральню; раніше одяг і постільна білизна пралися поза пунктом.

Делегація майже не отримувала скарг на харчування. На момент візиту 53 затриманим надавалося спеціальне харчування.

62. Щодо режиму, то діяла політика «відкритих дверей», і протягом дня затримані іноземні громадяни мали доступ до просторого подвір’я для прогулянок, обладнаного спортивним інвентарем. У зв’язку з цим КЗК рекомендує, щоб території подвір’їв були забезпечені укриттям на випадок поганої погоди та умовами для відпочинку.

Основні зусилля були докладені для забезпечення затриманим різноманітної діяльності у вільний час (настільний теніс, телевізор з багатьма іноземними каналами, радіо, книги, настільні ігри тощо). Проте бракувало організованої діяльності (наприклад, мовні курси, організовані спортивні заходи, робота тощо). Як зазначено у попередніх доповідях за результатами візитів, чим довший строк перебування осіб під вартою, тим більш різноманітними повинні бути заходи, які їм пропонуються. КЗК закликає українські органи влади надалі розширювати спектр діяльності, яка пропонується затриманим іноземним громадянам у Розсудівському ПТП, а також в інших ПТП України.»

B. Свідоцтво про народження та документи, що посвідчують особу з Сомалі

69. Комісія з питань імміграції та біженців Канади у своїй публікації від 26 червня 2013 року «Сомалі: реєстрація народження, у тому числі видача свідоцтв про народження; реєстрація дітей, які відвідують школу; право власності (2009 року – червень 2013 року)», зазначила:

«У своїй доповіді Норвезький інформаційний центр країни походження та Данська імміграційна служба зазначають, що згідно з даними Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) у Сомалі, в Сомалі не існує офіційної системи реєстрації народження. За даними Центру миру та прав людини Ельман у Могадішо, народження реєструють лише лікарні (Норвегія та Данія, травень 2013 року, 57).»[6]

У своїй публікації від 29 липня 2004 року «Сомалі: документи, що посвідчують особу, та проїзні документи (січень 2000 року – червень 2004 року)» Комітет з питань імміграції та біженців Канади також зазначив:

«У травні 2004 року Міністерство внутрішніх справ Сполученого Королівства (Велика Британія) опублікувало «Оперативну рекомендацію» щодо Сомалі, в якій було вказано на неможливість перевірити справжність будь-яких документів, наданих сомалійцями, які звертаються із заявою про надання притулку у Великій Британії, оскільки у Сомалі немає центральних органів державної влади чи органу, який би здійснював офіційний облік населення або видавав документи, які б підлягали перевірці (Розділ 5.3.1). Крім того, офіційні записи, які зберігалися до падіння влади, були знищені під час громадянської війни ... Тоді як Міністерство внутрішніх справ Великої Британії визнало, що «[д]еякі місцеві адміністрації, такі як органи влади Сомаліленду і ПФУ [Перехідний Федеральний Уряд] видають документи (свідоцтва про народження, паспорти тощо), [воно також вказало, що] вони не видаються жодною визнаною на міжнародному рівні владою і не підлягають перевірці» (там само).

...

У своїй доповіді [Комплексна інформаційна система Організації Об’єднаних Націй] також зазначила, що, як правило, особи, які бажають отримати неофіційний паспорт, робитимуть це неофіційно, приїхавши на ринок Бакара та сплативши певну суму (IRIN 04 вересня 2002 року). Аналогічно, у травні
2004 року Міністерство внутрішніх справ Великої Британії зазначило, що «низка сомалійських документів, у тому числі паспорти, можна було легко отримати як у Сомалі, так і в багатьох інших країнах регіону неофіційними каналами. [Т]акі документи часто відкрито продаються на ринках. Отже, будь-які документи, які згідно з твердженнями були видані у Сомалі, не можуть мати суттєвого значення, і їх не слід сприймати як єдине підтвердження особи або громадянства (Велика Британія, травень 2004 року, Розділ 5.3.3).»[7]

70. У публікації Центру інформаційних ресурсів Бюро з питань громадянства та міграції США від 09 травня 2000 року «Сомалі: свідоцтва про народження» зазначено:

«Професор Каліфорнійського державного університету Чіко заявляє, що оскільки у Сомалі після повалення Барре у 1991 році відсутня офіційна система національних органів влади, важко дізнатися, чи видаються наразі свідоцтва про народження громадянам територій, які колись належали до Сомалі, хоча це малоймовірно (23 березня, 26 травня 2000 року). До 1991 року свідоцтва про народження видавались лише у міських районах Сомалі (професор 23 березня 2000 року; науковий співробітник 27 березня 2000 року).

Науковий співробітник CERI у Франції заявляє, що населення часто вдається до придбання документів «на ринку через приватних торговців», оскільки «немає альтернативи», і вони повинні показувати документи, щоб подорожувати
(27 березня, 04 квітня 2000 року). За відсутності офіційної влади у Сомалі документи дуже просто отримати на сомалійських ринках, таких як Бакара, Каран і Монополіо у Могадішо, Босасо і Харгейсі, але ці документи призначені для таких цілей, як міжнародні поїздки, і не визнаються у Сомалі (професор
23 березня 2000 року; науковий співробітник 27 березня, 04 квітня 2000 року).»[8]

ПРАВО

I. попередні питання

A. Рішення вилучити частини заяви з реєстру справ

1. Перший, третій – сьомий та дев’ятий заявники

71. Представниця заявників повідомила Суд, що у певний момент після того, як перший, третій – сьомий та дев’ятий заявники були звільнені з-під варти у 2012 році, вона втратила з ними зв’язок. Їхнє місцезнаходження невідоме (див. пункт 6).

72. Суд зауважує, що пункт 1 статті 37 Конвенції передбачає:

«1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку

(a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або

(b) що спір уже вирішено; або

(c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.

Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.»

73. Суд зазначає, що відповідні заявники були звільнені з-під варти у різні дати у 2012 році. Вони не повідомили свою представницю про своє місцезнаходження та не підтримували з нею зв’язок. Ніщо не свідчить, що відповідні заявники не мали можливості це зробити.

74. З огляду на зазначене відповідно до підпункту «а» пункту 1 статті 37 Конвенції Суд вважає, що відповідні заявники не мають наміру далі підтримувати свою заяву. Також враховуючи, що їхні скарги головним чином аналогічні скаргам, поданим двома іншими заявниками, Суд не вбачає жодних особливих обставин, пов’язаних з повагою до прав людини, як це визначено Конвенцією та протоколами до неї, які вимагають подальшого розгляду справи щодо цих заявників (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Абді Ахмед та інші проти Мальти» (Abdi Ahmed and Others v. Malta), заява № 43985/13, пункти 43 – 45, від 16 вересня 2014 року).

75. Отже, Суд вирішує на підставі підпункту «а» пункту 1 статті 37 Конвенції вилучити справу зі свого реєстру справ у частині щодо першого, третього – сьомого та дев’ятого заявників.

76. Отже, термін «заявники» надалі стосуватиметься лише другого та восьмої заявників, якщо прямо не буде зазначено інакше.

2. Другий та восьма заявники

77. Спочатку заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції, що їм загрожуватиме реальна небезпека бути підданими жорстокому поводженню, якщо вони будуть видворені з України, і що їм не було надано можливості звернутися із заявою про надання статусу біженця або їхні заяви про надання статусу біженця не були розглянуті по суті.

78. Після того, як Уряд держави-відповідача було повідомлено про цю справу, заявники поінформували Суд, що вони не бажали підтримувати зазначені скарги за статтею 3 Конвенції, оскільки їм не загрожувало неминуче видворення. Вони не надали коментарів щодо пов’язаних скарг за статтею 13 Конвенції.

79. Суд вважає, що заявники явно втратили інтерес підтримувати свої первинні скарги за статтею 3 Конвенції щодо ризику їхнього видворення, оскільки ця небезпека зникла. Суд не вважає, що повага до прав людини, як це визначено Конвенцією та протоколами до неї, вимагає подальшого розгляду цієї частини заяви. Отже, на підставі підпункту «а» пункту 1 статті 37 Конвенції її слід вилучити з реєстру справ.

B. Вік другого та восьмої заявників

80. Суд зазначає, що у рамках процедури надання статусу біженця восьма заявниця надала національним органам влади копію свого свідоцтва про народження. З того моменту на підставі цього документа вони ставилися до неї як до неповнолітньої. Органи державної влади прийняли це свідоцтво і не оскаржували його. У зв’язку з цим Суд вважає встановленим, що на момент затримання восьмої заявниці вона була неповнолітньою. Однак ніщо не свідчить, що органам державної влади було відомо про це до 11 квітня 2012 року (див. пункт 35), оскільки за результатами обстеження для встановлення віку заявниці від 11 квітня 2012 року було визначено, що їй було щонайменше вісімнадцять років (див. пункт 32).

81. На противагу, щодо другого заявника, то хоча він надав Суду сомалійське свідоцтво про народження, ніщо не свідчить, що він надавав його національним органам влади. Численні міжнародні доповіді вказують, що сомалійські документи, які посвідчують особу, та документи про народження є недостовірними (див. пункти 69 і 70). За результатами обстеження для встановлення віку заявника було визначено, що йому було щонайменше дев’ятнадцять років (див.
пункт 32). За таких обставин Суд вважає, що другий заявник не надав йому переконливих доказів, аби змусити відійти від фактологічних висновків, яких дійшли національні органи влади щодо його віку, вважаючи, що на момент подій він був повнолітнім (щодо відповідних принципів див. рішення у справі «С., В. та А. проти Данії» [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші, пункт 154,
від 22 жовтня 2018 року).

II. СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ у зв’язку з триманням під вартою восьмої заявниці

82. Восьма заявниця скаржилася, що під час тримання під вартою в Україні її було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню. Вона послалася на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Доводи сторін

83. Уряд стверджував, що восьмій заявниці була надана належна медична допомога під час тримання під вартою, у тому числі психологічна допомога, хоча вона сама за нею не зверталася. Надана їй допомога була належною, враховуючи її особливу вразливість як неповнолітньої особи без супроводу, яка шукала притулку.

84. Заявниця стверджувала, що під час тримання під вартою в Україні її було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню. Зокрема, їй не була надана своєчасна, належна медична допомога у зв’язку з її вагітністю, а органи державної влади не доклали жодних зусиль, щоб запобігти її викидню. Заявниці не було надано належної медичної допомоги під час її перебування у лікарні (див. пункт 40), а також психологічної допомоги після її викидня. Згідно з твердженнями заявниці ПТТ, в якому вона трималася більше ніж три тижні, не був призначений або обладнаний для тривалого тримання вагітних жінок. Заявниця також стверджувала, що сам факт тримання її під вартою, незважаючи на її вразливе становище – особливо з огляду на те, що вона була вагітна та неповнолітня, – викликав у неї почуття тривоги та страждань.

B. Оцінка Суду

1. Медична допомога

85. Насамперед Суд зазначає, що незважаючи на постійне представництво її інтересів захисником щонайменше з 30 листопада 2011 року (див. пункти 18, 43 та підпункти (iv) і (v) пункту 46), заявниця не продемонструвала, що коли-небудь доводила до відома національних органів влади скарги на неналежну медичну допомогу, отриману нею у зв’язку з вагітністю та викиднем.

86. Її твердження про затримку в огляді тієї ночі, коли в неї стався викидень, є нечітким (див. пункт 40), нічим не підтверджується та суперечить сказаному нею під час розмови з психологом (див.
пункт 43). Ніщо не свідчить, що умови її тримання могли призвести до викидня. У зв’язку з цим слід зазначити, що у заявниці вже ставався викидень у її рідній країні (там само).

87. Заявниця отримала ретельну медичну та психологічну допомогу після викидня (див. пункти 43 – 46). Ніщо не свідчить, що подальший нагляд був недостатнім, у будь-якому випадку не такою мірою, щоб становити порушення статті 3 Конвенції.

2. Становище заявниці як вагітної неповнолітньої

88. Стосовно аргументу заявниці, що тримання її під вартою суперечило статті 3 Конвенції, оскільки вона була неповнолітньою, Суд зазначає, що до 11 квітня 2012 року органи державної влади вважали її повнолітньою на підставі результатів обстеження для встановлення віку (див. пункт 80). Хоча ця оцінка була згодом відкинута, заявниця не висунула жодного аргументу, який би свідчив, що методологія, використана для встановлення віку, була настільки недосконалою, що її результати виходили за межі прийнятної похибки, властивої таким судово-медичним експертизам. Також не було жодних затримок з проведенням обстеження для встановлення віку: його призначили наступного дня після затримання заявниці, провели через п’ять днів і завершили через сім днів після його проведення (див. пункти 30 – 32).

89. Тому протягом усього періоду перебування заявниці у Чопському ПТТ в органів державної влади були підстави ставитися до неї як до повнолітньої. Те, що вона була неповнолітньою, органи державної влади встановили лише 11 квітня 2012 року під час її перебування у ПТП для іноземців з неврегульованим статусом.

90. КЗК позитивно оцінив умови в ПТП (див. пункт 68). Дійсно, заявниця не критикувала умови там, окрім тримання її разом з дорослими (див. в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справах «Рахімі проти Греції» (Rahimi v. Greece), заява № 8687/08, пункти 82 та 83, 05 квітня 2011 року, яке стосувалося умов переповненості та неналежних санітарних умов, окрім тримання під вартою разом з дорослими, та «Абдуллахі Ельмі та Авейс Абубакар проти Мальти» (Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar v. Malta),
заяви № 25794/13 та 28151/13, пункти 107 та 110 – 115,
від 22 листопада 2016 року, де тримання разом з дорослими протягом восьми місяців поєднувалося з переповненістю, браком світла та вентиляції, а також напруженою атмосферою жорстокості).

91. За обставин цієї справи Суд не вважає, що сам факт тримання заявниці разом з дорослими можна вважати порушенням статті 3 Конвенції.

92. Щодо тримання заявниці в установі у м. Чоп довше передбаченого національним законодавством десятиденного строку, то Суд зазначає, що вона дійсно перебувала в цій установі з 16 листопада до 28 грудня 2011 року, тобто протягом одного місяця і дванадцяти днів – довше передбаченого національним законодавством десятиденного строку (див. пункти 9, 21 і 61).

93. Однак твердження заявниці свідчать, що вона сама заперечувала проти її переведення до установи, яка краще підходила для тривалого тримання під вартою. Під час бесіди з юристом, проведеної після її звільнення, вона зазначила, що влаштувала скандал, коли органи державної влади мали намір перевести її до «Луцька», що, вочевидь, є посиланням на ПТП, розташоване у с. Журавичі, Волинської області, на відстані приблизно п’ятдесяти кілометрів від
м. Луцьк, обласного центру Волинської області (див. пункт 47). Цей факт у поєднанні з відсутністю скарг заявниці щодо цього на національному рівні, незважаючи на надання їй правової допомоги, змушує Суд вважати, що заявниця сама не бажала покидати установу у м. Чоп.

94. З огляду на наведені міркування Суд не може встановити, що становище заявниці була настільки серйозним, що його можна було кваліфікувати як поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, навіть враховуючи її особливу вразливість і перевищення строку тримання її під вартою в установі у м. Чоп.

95. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

96. Заявники скаржилися на незаконність і свавільність тримання їх під вартою на підставі протоколів про затримання, складених Державною прикордонною службою України, а також на підставі постанов, ухвалених національним судом. Вони посилалися на пункт 1 статті 5 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.»

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

(a) Уряд

97. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо початкового періоду тримання їх під вартою на підставі протоколів Державної прикордонної служби України у листопаді 2011 року. Зокрема, на підставі положень Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кодексу адміністративного судочинства України (див. пункти 49 і 52) вони повинні були звернутися з позовами до судів, які могли присудити їм відшкодування у разі визнання тримання їх під вартою незаконним.

98. Уряд стверджував, що заявники могли подати такий позов, оскільки були оперативно (тобто одразу після їхнього затримання) поінформовані працівниками прикордонної служби зрозумілою для них мовою про причини їхнього затримання та порядок оскарження відповідних рішень. Заявникам також була надана безкоштовна правова допомога, і, inter alia, роз’яснено підстави для їхнього затримання та процедуру оскарження.

(b) Заявники

99. Заявники не погодилися, зазначивши, що не мали практичної можливості скористатися запропонованим Урядом засобом юридичного захисту, оскільки у них не було доступу до захисника чи перекладача. Вони також стверджували, що Уряд не навів прикладів із національної практики, які б свідчили про ефективність цього засобу юридичного захисту на практиці.

2. Оцінка Суду

100. Суд бере до уваги твердження Уряду, що заявники не вичерпали ефективні національні засоби юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції на їхнє затримання та тримання їх під вартою на підставі протоколів про затримання, складених працівниками прикордонної служби, до ухвалення національним адміністративним судом постанов про їхнє затримання.

101. Суд не вважає за необхідне розглядати це заперечення, оскільки скарга заявників щодо цього у будь-якому випадку є явно необґрунтованою з таких підстав.

102. Заявники, іноземні громадяни без документів, що посвідчують особу, були затримані під час нелегального перетину кордону. Їхнє затримання за таких обставин мало чіткі підстави у національному законодавстві (див. пункт 48). Не було наведеного жодного серйозного аргументу, що цей закон не відповідав конвенційним вимогам «законності» щодо його передбачуваності, доступності чи наявності належних гарантій проти свавілля.

103. Затримання заявників і тримання їх під вартою протягом відповідного періоду підпадало під дію підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки ідентифікація заявників була першим і необхідним кроком під час будь-якої процедури щодо їхнього видворення.

104. Стосовно аргументів заявників, що вони були неповнолітніми, а органи державної влади не враховували їхніх «найкращих інтересів» як дітей під час ухвалення рішення, чи затримувати їх, то ніщо не свідчить, що органи державної влади знехтували перевіркою тверджень про їхній вік. Фактично обстеження для встановлення віку було призначено протягом двох днів після затримання заявників і завершено впродовж двох тижнів (див. пункти 30 – 32).

105. Отже, скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з їхнім затриманням працівниками прикордонної служби до того, як національний адміністративний суд ухвалив постанови про їхнє затримання, є явно необґрунтованими і мають бути відхилені на підставі підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

106. Суд зазначає, що решта скарг заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо тримання їх під вартою на підставі постанов про їхнє затримання, ухвалених щодо них національним судом, не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Доводи сторін

107. Заявники стверджували, що тримання їх під вартою на підставі постанов, ухвалених національним судом, суперечило вимогам
пункту 1 статті 5 Конвенції з таких підстав.

(i) Тримання їх під вартою не було необхідним за цих обставин і було незаконним, оскільки вони були неповнолітніми, а органи державної влади не розглядали альтернатив триманню їх під вартою, і під час ухвалення постанови про їхнє затримання не врахували їхні «найкращі інтереси» як дітей, для яких тримання під вартою мало бути крайньою санкцією.

(ii) Органи державної влади також помістили їх до ПТП у ті самі умови, що й дорослих, всупереч національним нормам про функціонування таких пунктів, які передбачали, що неповнолітні не могли там триматися, а натомість мали бути поміщені до притулків для неповнолітніх (див. пункт 59).

(iii) Тримання їх під вартою суперечило вимогам національного законодавства, оскільки згідно з їхнім тлумаченням національного законодавства заявники не могли бути затримані за відсутності рішення про їхнє видворення. На підтримку свого тлумачення заявники послалися на пункт 27 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України щодо питань міграції (див. пункт 65).

108. В первинному формулярі заяви заявники також навели додаткові аргументи щодо того, чому вони вважали, що тримання їх під вартою суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції:

(i) їх тримали в ПТТ у м. Чоп протягом періодів, які значно перевищили максимальний десятиденний строк, передбачений відповідними нормами (див. пункт 61);

(ii) посилаючись на Положення про ПТП, затверджене Міністерством внутрішніх справ України (пункт 6.8 положень, див. пункт 60), вони стверджували, що відповідно до цього Положення їх мали звільнити, як тільки вони подали свої заяви про надання їм статусу біженця;

(iii) другий заявник також стверджував, що тримання його під вартою не мало законної мети, оскільки на практиці видворити особу без документів до Сомалі було неможливо.

109. Уряд стверджував, що заявників упіймали під час спроби незаконно перетнути західний кордон України і вони не мали жодних документів, що посвідчують особу. Отже, органи державної влади виправдано спочатку затримали їх на три доби на підставі статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення (див. пункт 48), а потім ухвалили постанови про їхнє затримання з метою підготовки їхнього видворення.

110. Уряд також надав лист Державної прикордонної служби України Урядовому Уповноваженому у справах Європейського суду з прав людини від 25 вересня 2012 року щодо обставин затримання та тримання заявників під вартою. Зокрема, у ньому було зазначено, що затримані працівниками української прикордонної служби мігранти з Африки, які прямують до Західної Європи, часто неправдиво ідентифікують себе як сомалійські громадяни, щоб ускладнити своє видворення. У першій половині 2012 року мали місце щонайменше два подібних доведених випадки щодо громадян Кенії. Для ідентифікації відповідних мігрантів, і, в одному випадку, для видворення відповідної особи до Кенії, знадобилося чотири місяці.

2. Оцінка Суду

(a) Аргумент другого заявника щодо неможливості видворення до Сомалі на практиці

111. Суд не переконаний аргументом другого заявника (див. підпункт (iii) пункту 108), що тримання його під вартою суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки його неможливо було видворити до Сомалі: його затримали, щоб органи державної влади могли ідентифікувати його (оскільки у нього не було документів, що посвідчують особу), перевірити його громадянство та розглянути можливість його видворення. Це було особливо доречно з огляду на тенденцію, яку задокументував Уряд стосовно мігрантів з інших африканських країн, які неправдиво стверджували, що були громадянами Сомалі для ускладнення свого видворення (див.
пункт 110).

112. Хоча заявник виявився громадянином Сомалі і навіть погодившись із аргументом, що його видворення до Сомалі було неможливим на той момент через технічні труднощі, держава-відповідач могла законно розглядати можливість видворення його до безпечної третьої країни, через яку він проїжджав (див. рішення у справі «Гебремедін [Габерамад’єн] проти Франції» (Gebremedhin [Gaberamadhien] v. France), заява № 25389/05, пункти 74 і 75,
ЄСПЛ 2007-V та «М. та інші проти Болгарії» (M. and Others v. Bulgaria), заява № 41416/08, пункт 73, від 26 липня 2011 року).

113. Коротко кажучи, Суд вважає аргументи другого заявника щодо цього необґрунтованими.

(b) Тримання під вартою у ПТТ у м. Чоп

(i) Вік другого та восьмої заявників

114. Як Суд встановив у пункті 81, національні органи влади мали законні підстави ставитися до другого заявника як до повнолітньої особи. Стосовно установи у м. Чоп, то на той момент існували аналогічні підстави щодо восьмої заявниці. Тому слід відхилити їхні аргументи у зв’язку з цим.

(ii) Відсутність рішень про видворення заявників

115. Аргументи заявників, що їхнє затримання було незаконним за відсутності офіційних рішень про їхнє видворення, також є необґрунтованими. Цей аргумент заявників випливав із очевидно неправильного тлумачення постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, в якій судам нижчих інстанцій пояснювалися певні питання національного законодавства щодо міграції. У частині цієї постанови, в якій було роз’яснено застосування статті Закону України «Про статус іноземців» 1994 року щодо видворення іноземних громадян з неврегульованим статусом, Вищий адміністративний суд України зазначив, що існували дві передумови для винесення рішення про примусове видворення такої особи:
(і) наявність рішення про примусове повернення особи; та (ii) невиконання особою цього рішення або наявність обґрунтованих підстав, які б дозволили припустити, що особа ухилятиметься від його добровільного виконання (див. пункт 65).

116. Проте з огляду на формулювання, використані Вищим адміністративним судом України та у відповідній статті самого Закону України «Про статус іноземців» 1994 року, вбачається, що поєднання двох згаданих судом обставин було необхідним для примусового видворення іноземного громадянина з неврегульованим статусом, а не затримання такої особи з метою ідентифікації та подальшого її видворення (див. пункти 55 та 65 та рішення у справі «Нур Ахмед та інші проти України» [Комітет] (Nur Ahmed and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 42779/12 та 5 інших заяв, пункт 93, від 18 червня 2020 року).

117. Отже, Суд також не переконаний цим аспектом аргументації заявників.

(iii) Тримання у ПТТ у м. Чоп понад десять діб

118. Другого заявника тримали в установі у м. Чоп з 02 до
17 листопада 2011 року, а восьму заявницю – з 16 листопада до
28 грудня 2011 року (див. пункти 8, 9, 20 і 21), тоді як положення національного законодавства дозволяли тримати їх там лише десять діб (див. пункт 61).

119. За відсутності будь-яких пояснень з боку Уряду щодо такого стану справ Суд вважає незаконним тримання другого заявника у ПТТ у м. Чоп з 13 до 17 листопада 2011 року, а також тримання восьмої заявниці в цій установі з 27 листопада до 28 грудня 2011 року.

(c) Тримання під вартою в ПТП

(i) Чи мали заявники бути звільнені, як тільки подали заяви про надання статусу біженця

120. Заявники вказали (див. підпункт (ii) пункту 108), що пункт 6.8 Положення про ПТП, затвердженого Міністерством внутрішніх справ України (пункт 60), передбачав, що директори ПТП могли звільнити затриманих іноземців у низці випадків, у тому числі у разі подання іноземцем заяви про надання статусу біженця.

121. Суд зазначає, що відповідні підзаконні акти дійсно передбачали можливість звільнення іноземця з пункту на підставі постанови директора пункту у разі подання ним заяви про надання статусу біженця. Проте незрозуміло, чи існувала така можливість у випадку тримання під вартою на підставі постанови суду про затримання, як у справах заявників.

122. У будь-якому випадку повноваження директорів пунктів звільняти особу вбачаються дискреційними, а положення не передбачали автоматичного звільнення особи після подання заяви про надання статусу біженця, оскільки вони також передбачали можливість звільнення особи під час подальших етапів у процесі надання статусу біженця: коли заява про надання статусу біженця була визнана прийнятною та коли було надано відповідний статус (див. підпункти (б) та (в) пункту 6.8 положень у пункті 60).

123. Другий заявник подав заяву про надання статусу біженця
09 січня 2012 року, а восьма заявниця зробила це 16 січня 2012 року (див. пункт 33). Вони не уточнили, чи повідомили про це директорів своїх ПТП і чи клопотали про звільнення на цій підставі, не кажучи вже про те, чи оскаржували вони можливі відмови їх звільнити.

124. За таких обставин Суд не має робити припущення щодо результату у випадку звернення заявників з клопотанням про їхнє звільнення на підставі подання ними заяви про надання статусу біженця та не може, зайнявши позицію суду першої інстанції, замінити собою національні органи влади та суди, вирішивши, чи було правильним тлумачення заявниками відповідних положень.

125. Отже, Суд відхиляє аргументи заявників щодо цього.

(ii) Тримання восьмої заявниці під вартою після встановлення того, що вона була неповнолітньою

126. У національному законодавстві прямо заборонялося тримати неповнолітніх без супроводу у ПТП (див. пункт 59). Не пізніше
11 квітня 2012 року національні органи влади встановили, що восьма заявниця була неповнолітньою (див. пункт 35).

127. Уряд не стверджував, що у ПТП восьму заявницю продовжував супроводжувати її двоюрідній брат – який був з нею на початкових етапах тримання під вартою (у Чопському ПТТ). Насправді відсутня інформація, що цей двоюрідний брат сам був повнолітнім.

128. Отже, Суд вважає встановленим, що заявницю як неповнолітню без супроводу продовжували тримати у ПТП з 11 квітня до 08 жовтня 2012 року (коли її було звільнено та переведено до установи відкритого типу (див. пункт 28), що було порушенням національного законодавства.

129. Отже, тримання восьмої заявниці у ПТП з 11 квітня до
08 жовтня 2012 року було незаконним.

(d) Висновок

130. Отже, було:

(i) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням другого заявника під вартою у період з 13 до 17 листопада 2011 року;

(ii) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням восьмої заявниці під вартою у період з 27 листопада до
28 грудня 2011 року та з 11 квітня до 08 жовтня 2012 року.

IV. СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ пункту 2 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

131. Заявники скаржилися, що їх не поінформували негайно зрозумілою для них мовою про підстави їхнього затримання, оскільки вони не володіли англійською мовою достатньою мірою. Вони посилалися на пункт 2 статті 5 Конвенції, яка передбачає:

«2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.»

132. Уряд заперечив проти цього аргументу. Він стверджував, що негайно після їхнього затримання у присутності перекладача на англійську мову заявників було поінформовано про підстави їхнього затримання та належну процедуру оскарження відповідних рішень.

133. У пункті 2 статті 5 встановлено елементарну гарантію: будь-яка затримана особа повинна знати, чому її позбавляють свободи. Це положення є невід’ємною частиною схеми захисту, передбаченої статтею 5 Конвенції: кожній затриманій особі має бути повідомлено простою, непрофесійною, зрозумілою для неї мовою про основні юридичні та фактичні підстави позбавлення її свободи, щоб вона мала можливість звернутися до суду з оскарженням його законності відповідно до пункту 4. Хоча ця інформація повинна бути повідомлена «негайно», вона не має повідомлятися у повному обсязі працівником, який здійснює затримання, у момент такого затримання (див. рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 115, від 15 грудня 2016 року).

134. Суд не вбачає підстав ставити під сумнів те, що заявники повною мірою усвідомлювали, що перебували на території Україні незаконно і намагалися незаконно перетнути її західний кордон, а тому вони знали фактичні підстави для їхнього затримання (див. для порівняння згадане рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 118). Особливо це стосується восьмої заявниці, яку раніше вже затримували за спробу незаконного перетину кордону (див. пункт 47).

135. Стосовно законних підстав Суд повторює, що пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає, щоб затримана особа була поінформована у письмовій або в будь-якій іншій конкретній формі (див. рішення у справі «M.A. проти Кіпру» (M.A. v. Cyprus), заява № 41872/10,
пункт 229, ЄСПЛ 2013 (витяги). Коли людина затримується з метою екстрадиції чи депортації, надана інформація може бути ще меншою (там само, пункт 230). Зокрема, пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає посилатися на такі деталі, як конкретні положення законодавства, що дозволяють затримання (див. «Сусо Муса проти Мальти» (Suso Musa v. Malta), заява № 42337/12, пункт 116, від 23 липня 2013 року).

136. Суд вважає, що інформації, наданої заявникам у протоколах про затримання та в документах англійською мовою, які їм роздали (інформація, надана із залученням перекладача з української на англійську мову, див. пункти 10 та 11), було достатньо для задоволення цих вимог.

137. Хоча заявники стверджували, що не володіли англійською мовою достатньою мірою – мовою, якою здійснювався переклад під час розгляду справи, – слід зазначити, що незважаючи на те, що вони нібито не знали цю мову, вони змогли повідомити органам державної влади через перекладача з англійської на українську мову такі відомості, як їхні правильні імена, стверджувані дати народження та національність (як було зазначено у протоколах про затримання); вони також змогли надати детальні твердження щодо своєї ситуації за допомогою такого самого усного перекладу, коли перебували в суді (див. пункти 8 – 10 і 16).

138. До того ж під час розмови з психологами восьма заявниця продемонструвала, що пасивно володіла англійською мовою та у неї скоріше були проблеми зі спілкуванням цією мовою, а не з її розумінням (див. пункт 43). У своїх доводах до Суду вона не повідомила, скільки переклав її двоюрідний брат, хоча вона сказала представнику НУО, що він допомагав їй з цим (див. пункт 47).

139. Враховуючи зазначений обмежений обсяг вимог пункту 2 статті 5 Конвенції у контексті імміграції (див. в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справі «Візгірда проти Словенії» (Vizgirda v. Slovenia), заява № 59868/08, пункт 102, від 28 серпня
2018 року в контексті пункту 3 статті 6 Конвенції), Суд не може встановити, що органи державної влади не поінформували заявників про підстави для їхнього затримання зрозумілою для них мовою.

140. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ пункту 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

141. Заявники скаржилися, що органи державної влади не надали їм жодної допомоги для оскарження постанов про їхнє затримання у зв’язку з їхніми апеляційними скаргами, і що розгляд їхніх апеляційних скарг на ці постанови був надмірно тривалим. Вони посилалися на пункт 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»

A. Прийнятність

142. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

143. Уряд не погодився з аргументом заявників, що органи державної влади не надали їм жодної допомоги для оскарження постанов про їхнє затримання в апеляційному порядку, а розгляд їхніх апеляційних скарг був надмірно тривалим. Уряд стверджував, що заявники змогли оскаржити постанови про їхнє затримання в апеляційному порядку із залученням юристів НУО, а апеляційний суд призначив розгляд їхніх апеляційних скарг на 11 та 31 жовтня 2012 року.

144. Заявники подали апеляційні скарги на постанови про їхнє затримання 07 травня 2012 року. Однак їхні апеляційні скарги не розглядалися до 31 жовтня 2012 року у справі другого заявника та до 11 жовтня 2012 року у справі восьмої заявниці (див. пункти 24 і 25). Заявників було звільнено до розгляду скарг: восьму заявницю звільнили 08 жовтня, а другого заявника – 09 жовтня 2012 року (див. пункти 28 і 29).

145. Суд неодноразово встановлював, що відсутність розгляду скарг до звільнення особи свідчила, що відповідне провадження не проводилося «оперативно» і внаслідок цього було позбавлене практичної ефективності (див., наприклад, наприклад, рішення у справах «Лоулед Массуд проти Мальти» (Louled Massoud v. Malta), заява № 24340/08, пункт 44, від 27 липня 2010 року; «Фрасік проти Польщі» (Frasik v. Poland), заява № 22933/02, пункт 66, ЄСПЛ 2010 (витяги); «С.Т.С. проти Нідерландів» (S.T.S. v. the Netherlands),
заява № 277/05, пункти 60 – 62, ЄСПЛ 2011 та «Аден Ахмед проти Мальти» (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, пункти 120 – 124, від 23 липня 2013 року).

146. Отже, провадження у справах заявників не можна вважати «оперативним» з огляду на те, що вони не закінчилися до звільнення заявників.

147. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що заявники не мали у своєму розпорядженні процедури, за допомогою якої могла бути оперативно встановлена законність тримання їх під вартою, і необхідності окремо розглядати решту аргументів заявників щодо цього немає.

148. Отже, було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо другого та восьмої заявників.

VI. СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ у поєднанні зі статтею 3 конвенції щодо другого та восьмої заявників

149. Другий та восьма заявники скаржилися за статтею 13 Конвенції на відсутність у їхньому розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту щодо їхньої скарги за статтею 3 Конвенції стосовно небезпеки, з якою вони нібито мали зіткнутися у разі видворення з України. Стаття 13 Конвенції передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

150. Суд зазначає, що з огляду на зроблений ним висновок (див. пункт 79) у зв’язку з відповідною скаргою другого та восьмої заявників за статтею 3 Конвенції, заявники не подали небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції. З цього випливає, що їхня скарга за статтею 13 Конвенції має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae.

VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

151. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

152. Другий заявник вимагав 10 000 євро, а восьма заявниця вимагала 25 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

153. Уряд заперечив проти цих вимог. Він вважав, що між стверджуваними порушеннями і сумою, яка вимагалася заявниками, не було причинно-наслідкового зв’язку та що у будь-якому випадку суми були надмірними.

154. Суд присуджує другому заявнику 2 000 євро, а восьмій заявниці – 9 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

B. Пеня

155. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує вилучити зі свого реєстру заяву у частині щодо першого, третього – сьомого та дев’ятого заявників;

2. Вирішує вилучити зі свого реєстру заяву у частині щодо скарг другого та восьмої заявників за статтею 3 Конвенції стосовно ризику їхнього видворення з України;

3. Оголошує прийнятними скарги другого та восьмої заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо тримання їх під вартою на підставі постанов національного суду та скаргу за пунктом 4
статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням другого заявника під вартою з 13 до
17 листопада 2011 року;

5. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням восьмої заявниці під вартою з 27 листопада до 28 грудня 2011 року та з 11 квітня до 08 жовтня 2012 року;

6. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо другого та восьмої заявників;

7. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми:

(i) 2 000 (дві тисячі) євро другому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 9 800 (дев’ять тисяч вісімсот) євро восьмій заявниці та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

8. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 липня
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

{Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря

Мартіньш Мітс
(Mārtiņš Mits)
Голова

ДОДАТОК

Перелік заявників:

1

Абдікадір Ахмед НУР

1994

Сомалі

Невідоме

2

Алі Мохамед ІБРАХІМ

1995

Сомалі

м. Вінниця

3

Абукар Мохамуд АБДІЛЛАХІ

1996

Сомалі

Невідоме

4

Абділадіф АБЛДІЛАХІ ХАССАН

1996

Сомалі

Невідоме

5

Фовсі ДАІР МОХАМУД

1994

Сомалі

Невідоме

6

Арагсан ІССА ВАРСАМЕ

1995

Сомалі

Невідоме

7

Томас МЕНГІСТУ БЕРХАНЕ

1994

Еритрея

Невідоме

8

Оумоу КАНТЕ

1994

Гвінея

м. Одеса

9

Абдірахман МОХАМЕД АХМЕД

1994

Сомалі

Невідоме

Ім’я заявника

Дата народження

Громадянство

Місце перебування


[1] Вочевидь, йдеться про обстеження для встановлення віку.

[2] Sic Вочевидь, м. Чернігів.

[3] Місто Луцьк – це адміністративний центр Волинської області. На момент подій в Україні діяли два основні ПТП для тримання іноземців з неврегульованим статусом: один у с. Журвичі Волинської області, приблизно у годині поїздки від м. Луцьк, та інший у с. Розсудів Чернігівської області. Зрештою, восьму заявницю було переведено до останнього. «Луцьком», вона, вочевидь, вважала Журавичівське ПТП у Волинській області.

[4] http://hudoc.cpt.coe.int/eng?i=p-ukr-20071205-en

[5] http://hudoc.cpt.coe.int/eng?i=p-ukr-20090909-en

[6] https://www.refworld.org/docid/51e4fdd34.html (востаннє переглянуто 26 лютого
2020 року).

[7] https://www.refworld.org/docid/41501c601c.html (востаннє переглянуто 26 лютого
2020 року).

[8] https://www.refworld.org/docid/51e4fdd34.html (востаннє переглянуто 26 лютого
2020 року).

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2020/09/10/20200910190839-24.doc

2237
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0