«Негайне» затримання обвинуваченого після проголошення вироку: запобіжний захід чи виконання покарання?

Великою колізією в чинному кримінальному процесуальному законодавстві та судовій практиці є порядок застосування під виглядом «запобіжного заходу» до обвинуваченого (засудженого) обмежень особистого характеру, пов’язаних з позбавленням волі, відразу після проголошення судового рішення.

Для суддів це є нормою: в резолютивній частині вироку, окрім призначення покарання, вирішити питання щодо негайного затримання засудженого в залі судового засідання до набрання обвинувальним вироком законної сили під виглядом «запобіжного заходу».

Проте, на нашу думку, зазначене не має жодного правомірного підґрунтя.

По-перше, якщо суд називає таке затримання «запобіжним заходом», то, в першу чергу, у відповідності до статті 19 Конституції України, суд зобов'язаний дотримуватися порядку застосування, обрання, скасування та зміни такого заходу. Згідно з главою 18 КПК України, прийняттю рішення про утримання під вартою обвинуваченого (засудженого) має передувати подання прокурором клопотання відповідної письмової форми та змісту, розгляд зазначеного клопотання з наданням стороні захисту можливості заявити заперечення, прийняття рішення. Водночас, в законі чітко вказано, що таке рішення приймається у формі УХВАЛИ.

По-друге, якщо суд вважає, що таким чином застосовує запобіжний захід, то потрібно й враховувати передбачені законом строки його дії. Нерідко, суди кінцевим моментом тримання під вартою зазначають настання події – набрання чинності вироком. Рідше – «лінуються» взагалі зазначати які-небудь строки. Обоє випадків є порушенням, окрім вищезазначеної Глави 18, принципу юридичної визначеності.

Строк дії запобіжного заходу становить – 60 днів. Натомість, як бути, коли вирок суду не набрав чинності ані через місяць, ані через півроку, ані рік, у зв’язку з апеляційним оскарженням, «навантаженням» суддів та призначенням справи до розгляду аж через рік після прийняття рішення судом першої інстанції.

В нашому розумінні, прокурор, в такому випадку, був би зобов’язаний кожні 60 діб звертатись до суду з клопотанням про продовження дії запобіжного заходу.

Виходячи з зазначеного, «запобіжний захід», застосований судом до набрання чинності обвинувальним вироком, аж ніяк не узгоджується з поняттям «запобіжного заходу» в розумінні чинного КПК України. Або ж судова практика напрацювала свої результати дискреційних повноважень і застосовує запобіжний захід, але з порушенням чітко визначеного порядку.

По-третє, слід звернути увагу і на інші норми чинного законодавства, яким прямо суперечить застосування такого запобіжного заходу до набрання законної сили обвинувальним вироком.

Згідно з ст. 3 ЗУ «Про попереднє ув’язнення», підставою для попереднього ув’язнення є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом.

Правилами внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від «18» березня 2013 року № 460/5, розділ ІІ, п.п.1.1., передбачено, що підставами для приймання та тримання у СІЗО ув’язнених і засуджених є:

1. ухвала слідчого судді (суду) про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про застосування тимчасового або екстрадиційного арешту та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом;

2. вирок суду, що набрав законної сили, про засудження до покарання у вигляді позбавлення волі стосовно засудженого, який не перебував під вартою;

3. ухвала суду про тимчасове залишення засудженого у СІЗО або переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до СІЗО у випадках, передбачених статтями 90 КВК та 537 КПК;

4. ухвала суду про скасування звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням та направлення його для призначеного відбування покарання у виді обмеження або позбавлення волі.

Отже, не є підставою для тримання під вартою обвинувачеого, засудженого в установі виконання покарань, – вирок суду, який не набрав законної сили, навіть якщо останній в резолютивній частині вирішує питання про застосування запобіжного заходу негайно.

Цікавою є позиція з даного питання Європейського суду з прав людини. Останній, керуючись правом автономного тлумачення, визначає такі обмеження особистого характеру, застосовані після проголошення судового рішення — виконанням покарання, не зважаючи на те, як це називає законодавець окремої держави.

Зокрема, відповідно до рішення ЄСПЛ від «27» червня 1968 року, по справі «Вемгофф проти Німеччини» за заявою № 2122/64, п. 9, підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв'язку з цим Суд доходить висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з'явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту.

Згідно з рішенням від «28» березня 1990 року у справі «Б. проти Австрії», за заявою № 38450/12, п . 39, Суд неодноразово зазначав, що він бере до уваги значні розбіжності серед держав - учасниць Конвенції стосовно питання про те, чи розпочинається відлік строку відбування покарання особою, засудженою судом першої інстанції, тоді як розгляд апеляційної скарги ще триває. Проте Суд повторно зазначає, що важливі гарантії статті 5 Конвенції не залежать від національного законодавства.

Отже, навіть якщо національне законодавство держави-члена передбачає, що вирок набирає законної сили лише після завершення розгляду справи судами усіх інстанцій, попереднє ув'язнення у розумінні положень Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції.

Проте, така практика аж ніяк не узгоджується з чинним національним законодавством України, що підтверджується окремими нормами:

По-перше, Законом України «Про попереднє ув'язнення», статтею першою, чітко визначено, що до обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили, застосовується саме запобіжний захід, що є попереднім ув'язненням, але аж ніяк не виконанням покарання.

По-друге, законодавством детально регламентовано початок виконання судового рішення першої інстанції: вирок, якщо інше не передбачено КПК України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу подано не було. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Судові ж рішення підлягають безумовному виконанню після набрання законної сили останнім. (Ст. 533, 534 КПК України).

По-третє, норми кримінально-виконавчого законодавства визначають, що особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для відбування покарання не пізніше десятиденного строку з дня набуття вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набув законної сили (ст. 87 КВК України). Тобто, законодавець підтверджує, що особа підлягає позбавленню волі для виконання покарання виключно після набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

З аналізу вищезазначеного можна зробити висновок, що застосування обмежень особистого характеру, пов'язаних з позбавленням волі, до особи засудженого, щодо якої вирок суду не набрав законної сили, — аж ніяк не може бути виконанням покарання.

Здається, що судова практика національних судів обрала найкращий для себе варіант: симбіоз двох різних позицій. Це створило такі наслідки: квазі «запобіжний захід», до якого не застосовуються правила обрання, продовження та скасування запобіжного заходу, та який, всупереч нормам чинного законодавства України, але з урахуванням практики ЄСПЛ, є виконанням покарання.

Зазначене вважаємо абсурдним. Для усунення різних інтерпретацій законодавчих норм, та узгодження судової практики, — що є основою забезпечення принципу законності, юридичної визначеності, — є вкрай необхідним конкретизувати, чим є обмеження особистого характеру, пов'язане з позбавленням волі, застосоване негайно після проголошення судового рішення та до набрання ним законної сили: попереднім ув'язнення або ж виконанням покарання. На нашу думку, було б правильним зберегти, загалом, поняття запобіжного заходу, який застосовується до засудженого після проголошення обвинувального вироку, проте з дотриманням чітко встановленої процедури його обрання, застосування та продовження строку дії. Саме такий порядок забезпечить дотримання як загальних засад кримінального провадження (презумпції невинуватості, права на свободу та особисту недоторканність тощо), так й конкретних норм інших галузей (підгалузей) права.

Автор статті: Юрист, Сороколіт Яна.