«Кравченко проти України»: Покладення на Заявника негативних наслідків існуючої невизначеності у застосуванні правових норм за відсутності усталеної практики з цього приводу є невиправданим (ст. 6 Конвенції, заява № 46673/06, від 30.06.2016)

23.04.2020 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України С.С. Кравченко, скаржився на надмірну тривалість провадження у справі, що стосувалася ліквідації компанії, у якій він був акціонером, а також на відсутність доступу до суду в іншій справі.

Заявник був акціонером компаній «О» та «Л», ліквідованих за рішенням інших акціонерів. У 2003 р. Заявник оскаржив до районного суду ліквідацію компанії «О», вимагав повернення його акцій та виплати компенсації. У 2010 р. районний суд відмовив у позові Заявника у зв`язку з його необґрунтованістю, апеляційний суд та Верховний Суд України залишили вказане рішення без змін, а скарги Заявника без задоволення.

У 2005 р. Заявник звернувся до районного суду з позовом, в якому оскаржив ліквідацію компанії «Л», вимагав відшкодування вартості його акцій та визнання відповідного протоколу загальних зборів акціонерів недійсним. У зв`язку з пред`явленим Заявником адміністративним позовом, що також стосувався ліквідації компанії «Л», у 2006 р. суд залишив позов Заявника без розгляду. Заявник оскаржив ухвалу в апеляції, проте суд залишив апеляційну скаргу Заявника без розгляду з підстав пропущення строку для оскарження. Верховний Суд України також залишив скаргу Заявнику без задоволення.

У задоволенні адміністративного позову Заявника щодо скасування розпорядження голови міської ради про виключення компанії «Л» з реєстру юридичних осіб було відмовлено з підстав пропущення строку звернення до суду та непідсудності справи адміністративному суду.

Розглядаючи скаргу Заявника стосовно надмірної тривалості провадження щодо компанії «О», ЄСПЛ встановив, що вона становила більше семи років та восьми місяців у трьох інстанціях. ЄСПЛ наголосив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи, складності справи, поведінки Заявника та органів влади, важливості предмета спору для Заявника. ЄСПЛ встановив, що оскільки Заявник був акціонером компанії, справа мала для нього велике значення, а відповідальними за затримки у провадженні в основному були органи влади (протягом приблизно трьох років не було проведено жодного судового засідання у справі Заявника). ЄСПЛ також відзначив, що справа була досить складною, проте це саме по собі не виправдовує загальну тривалість провадження. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з надмірною тривалістю провадження.

ЄСПЛ наголосив, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які не повинні перешкоджати його здійсненню у спосіб, що не порушуватиме суть такого права. Відповідні обмеження повинні переслідувати законну мету і бути пропорційними. ЄСПЛ звернув увагу на те, що цивільний позов Заявника у справі щодо компанії «Л» не було розглянуто по суті у зв`язку з пропуском строку на апеляційне оскарження. Проте, строк на оскарження було розраховано Заявником згідно процесуального законодавства, у той час як суд визначив строк іншим чином. ЄСПЛ встановив, що відповідне тлумачення не було свавільним, оскільки існувала певна невизначеність цих положень, разом з цим, оскільки єдина судова практика не була сформована, то покладення на Заявника наслідків існуючої невизначеності у застосуванні правових норм не було виправданим. Окрім вказаного, у Заявника не було гарантій, що його новий цивільний позов буде належним чином розглянуто, з огляду на що необґрунтовано було вимагати від Заявника подавати новий позов для виправлення ситуації, спричиненої проблематичним підходом судів у обчисленні строків для подання апеляційних скарг. Таким чином, Заявник обґрунтовано дотримувався певної процедури оскарження, оскаржив порядок обчислення строку апеляційним судом, але безрезультатно. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю доступу до суду стосовно позовів щодо компанії «Л».

Аналізуйте судовий акт: «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03

«Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), заяви № 17160/06 та № 35548/06

«Воловік проти України» (Volovik v. Ukraine), заява № 15123/03

«Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France [GC]), заява № 30979/96

«Перез проти Франції» [ВП] (Perez v. France [GC]), заява № 47287/99

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Cправа «Кравченко проти України»
(Заява № 46673/06)

СТРАСБУРГ
30 червня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ
30.09.2016

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кравченко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (), Голова,
Ганна Юдківська (),
Ерік Мьосе (),
Фаріс Вегабовіч (),
Сіофра О’Лірі (),
Карло Ранцоні (),
Мартіньш Мітс (), судді,
та Клаудія Вестердік (), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 07 червня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 46673/06), яку 07 листопада 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Станіслав Семенович Кравченко (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. А. Санжара - юрист, який практикує у м. Дніпродзержинську. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився, зокрема, за пунктом 1 статті 6 Конвенції на незаконність та тривалість провадження у його справі.

4. 09 листопада 2010 року про скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність доступу до суду та надмірну тривалість провадження було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1939 році та проживає у м. Дніпро.

6. Він був колишнім акціонером двох приватних компаній «О» та «Л», які були ліквідовані за рішеннями інших акціонерів. Відповідно міські органи влади виключили компанії з реєстру юридичних осіб. Заявник ініціював кілька судових проваджень у зв’язку з цим.

A. Провадження щодо компанії «О»

7. 21 квітня 2003 року заявник ініціював провадження у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська (далі - районний суд) проти міської ради та трьох приватних осіб, оскаржуючи ліквідацію компанії, вимагаючи повернення його акцій та виплати компенсації. Заявник декілька разів змінював свої позовні вимоги.

8. У ході провадження, близько двадцять з п’ятдесяти засідань були перенесені за клопотанням однієї чи кількох сторін або через їхню неявку. У період з липня 2005 року по лютий 2007 року не було проведено жодного засідання у зв’язку з очікуванням однією або іншою стороною-відповідачем результатів розгляду касаційної скарги на процесуальне рішення. У період з травня 2007 року по липень 2008 року суди трьох інстанцій вирішували питання, чи слід розглядати справу в рамках цивільного або господарського провадження. У результаті було вирішено, що справа має розглядатися відповідно до норм цивільного законодавства і розгляд по суті був відновлений у серпні 2008 року.

9. Загалом, провадження тривало понад сім років і вісім місяців, остаточне рішення було ухвалено Верховним Судом України 29 грудня 2010 року. Цей суд залишив без змін рішення районного суду від 30 червня 2010 року та Апеляційного суду Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) від 16 вересня 2010 року, відхиливши позовні вимоги заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Суди встановили, що не було порушено права заявника як акціонера компанії «О».

B. Провадження щодо компанії «Л»

1. Цивільний позов

10. У січні 2005 року заявник подав у районний суд цивільний позов до міської ради та кількох приватних осіб, оскаржуючи ліквідацію компанії «Л» та розпорядження органів влади з цього питання. Він також вимагав відновлення компанії як юридичної особи, відшкодування його частки акцій та ухвалення рішення про визнання протоколу загальних зборів акціонерів недійсним.

11. 02 червня 2006 року суд у присутності заявника вирішив залишити його позов без розгляду, встановивши, що він по суті стосувався питання, розглянутого ним у провадженні за адміністративним позовом заявника (див. пункти 15 та 16).

12. 07 червня 2006 року заявник подав до апеляційного суду заяву про апеляційне оскарження ухвали від 02 червня 2006 року. 16 червня 2006 року він подав апеляційну скаргу, в якій зазначалося, inter alia, що ця ухвала невірна, оскільки його адміністративний позов стосувався лише частини питань, порушених у цивільному позові.

13. 25 липня 2006 року апеляційний суд залишив апеляційну скаргу заявника без розгляду, встановивши, що заява про апеляційне оскарження була подана поза межами п’ятиденного строку, передбаченого пунктом 2 статті 294 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (див. пункт 20). Згідно з ухвалою апеляційного суду відповідний строк розпочався у дату проголошення оскаржуваного рішення.

14. 09 жовтня 2006 року Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, встановивши відсутність порушення з боку судів нижчої інстанції.

2. Адміністративний позов

15. У листопаді 2005 року заявник подав у районний суд адміністративний позов до голови міської ради, вимагаючи скасування розпорядження про виключення компанії «Л» з реєстру юридичних осіб.

16. 17 квітня 2006 року суд, розглянувши справу згідно з Кодексом адміністративного судочинства України 2005 року, відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю, встановивши, що оскаржуване рішення було законним. Суд також зазначив, що заявник стверджував про неправомірність розпорядження акціонерів про ліквідацію компанії, яке не може розглядатися в рамках адміністративного провадження. Суд також зазначив, що позов заявника був поданий із запізненням, хоча не вважав за необхідне відмовляти у його розгляді на цій підставі.

17. 20 вересня 2006 року апеляційний суд залишив без змін постанову від 17 квітня 2006 року.

18. 28 жовтня 2008 року Вищий адміністративний суд України скасував постанови нижчестоящих судів та закрив провадження. Він встановив, що позов не мав розглядатися в рамках адміністративного провадження, оскільки він по суті стосувався майнового спору. Вищий адміністративний суд України зазначив, що позов заявника міг бути розглянутий відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Цивільний кодекс України 2003 року

19. Статті 257 та 261 Кодексу передбачають, що строк для подання цивільного позову становить три роки і відлік цього строку починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Відповідно до частини першої статті 265, якщо суд залишає позов без розгляду, перебіг позовної давності не зупиняється.

B. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року

20. Відповідні витяги з Цивільного процесуального кодексу України 2004 року в редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 67. Види процесуальних строків

«1. Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо не визначені законом, - встановлюються судом.».

Стаття 69. Початок перебігу процесуальних строків

«1. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або [з дати] настання події, [з якою пов’язано його початок].».

Стаття 70. Закінчення процесуальних строків

«...

5. Останній день строку триває до 24 години ...

6. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку.».

Стаття 73. Поновлення та продовження процесуальних строків

«1. Суд поновлює або продовжує строк, … за клопотанням сторони … у разі його пропущення з поважних причин.

2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, …, до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою.

3. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути … подано той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.».

Стаття 207. Залишення заяви без розгляду

«1. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо:

...

(4) спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

...

2. Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно».

Стаття 294. Строки апеляційного оскарження

«...

2. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали…

3. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків … залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи … не знайде підстав для поновлення строку …».

C. Приклади з національної судової практики щодо застосування Цивільного процесуального кодексу України 2004 року в частині, яка стосується строків подання апеляційної скарги

21. З рішень, опублікованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень України, вбачається, що на час подій судова практика стосовно обчислення строків апеляційного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року не була єдиною. Наприклад, у своїй ухвалі від 13 липня 2006 року, якою апеляційна скарга у цивільній справі (№ 22-4456/2006) була залишена без розгляду, як така, що подана після закінчення строків, Апеляційний суд Запорізької області встановив, що, оскільки оскаржувана ухвала суду першої інстанції була постановлена 26 травня 2006 року, останній день для подання заяви про апеляційне оскарження був 31 травня 2006 року. В іншій цивільній справі (№ 22ц-628) Апеляційний суд Чернівецької області застосував аналогічний підхід у своїй ухвалі від 27 липня 2006 року, встановивши, що строк подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 06 липня 2006 року закінчився 11 липня 2006 року. Однак у своїй ухвалі від 14 липня 2006 року, яка також стосувалася цивільної справи (№ 22-2324), Апеляційний суд Луганської області встановив, що останній день для подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 05 червня 2006 року був 09 червня 2006 року.

D. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» (від 24 жовтня 2008 року)

22. Відповідна частина Постанови передбачає:

«З метою однакового та правильного застосування Цивільного процесуального кодексу України [2004 року] при розгляді справ в апеляційному порядку Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

...

5. Передбачені статтею 294 [Цивільного процесуального кодексу України 2004 року] строки на апеляційне оскарження рішення чи ухвали суду першої інстанції необхідно обчислювати з урахуванням визначеного статтею 69 [Кодексу] правила … та з дотриманням вимог … статті 70 [Кодексу]. Для ухвал, які постановляються не в судовому засіданні, зазначені строки обчислюються з дня їх постановлення.

...».

ПРАВО

I. ТРИВАЛІСТЬ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО КОМПАНІЇ «О»

23. Заявник скаржився на надмірну тривалість провадження щодо компанії «О» всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

24. Уряд заперечив проти цього твердження, зазначивши, inter alia, що заявник та інші сторони вплинули на загальну тривалість провадження, яка не була нерозумною.

25. Оскаржуване провадження, яке розпочалось у квітні 2003 року та закінчилось у грудні 2010 року, тривало більше семи років та восьми місяців у судах трьох інстанцій (див. пункти 7 та 9).

A. Прийнятність

26. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

27. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

28. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що оскаржуване провадження було безсумнівно важливим для заявника. Воно також відзначалися певною складністю, особливо з огляду на порушені юридичні питання та кількість учасників провадження. Проте сама по собі складність не може виправдати загальну тривалість провадження.

29. Суд також вважає, що, хоча заявник спричинив деякі затримки у провадженні, головним чином, внесенням змін до своїх позовних вимог, поданням апеляційних скарг та клопотань про відкладення кількох судових засідань, національні суди несуть основну відповідальність за дві істотні затримки загальною тривалістю приблизно три роки у період з липня 2005 року по лютий 2007 року, а також з травня 2007 року по липень 2008 року, під час яких не було проведено жодного судового засідання по суті справи (див. пункти 8 та 9).

30. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувались питання, подібні питанням у цій справі (див. згадане рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France).

31. Розглянувши всі надані матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку в цій справі. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість оскаржуваного провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з цим.

II. ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ДОСТУПУ ДО СУДУ СТОСОВНО ЙОГО ПОЗОВІВ ЩОДО КОМПАНІЇ «Л»

32. Заявник скаржився на відсутність доступу до суду стосовно його позовів щодо компанії «Л». Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції.

A. Прийнятність

33. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні йому національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він не подав до суду новий цивільній позов стосовно компанії «Л», хоча судові рішення щодо його адміністративного позову достатньо чітко вказали, що це питання мало вирішуватися відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року.

34. Заявник не погодився.

35. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане з суттю скарги заявника про відсутність доступу до суду, і тому його слід долучити до розгляду Судом цієї частини заяви по суті.

36. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

37. Заявник скаржився, що ухвала апеляційного суду від 25 липня 2006 року суперечила відповідним процесуальним нормам, і що суди незаконно відмовили у розгляді по суті його позовних вимог стосовно компанії «Л».

38. Уряд стверджував, що ухвала апеляційного суду від 25 липня 2006 року відповідала вимогам законодавства, і що заявник повинен був подати заяву про поновлення строку для подання своєї апеляційної скарги на ухвалу від 02 червня 2006 року.

39. Суд зазначає, що цивільні та адміністративні позови заявника стосувалися, головним чином, процедури ліквідації компанії, акціонером якої був заявник, що включала в себе різні рішення інших акціонерів та міської ради (див. пункт 6). Як вбачається з рішень національних судів, зокрема, ухвали Вищого адміністративного суду України, це питання мало розглядатися в рамках цивільного провадження (див. пункт 18). Це не було оскаржено заявником у переконливій та обґрунтованій формі, і Уряд, як вбачається, не заперечував. Суд також не знаходить підстав вважати інакше. Більше того, саме національні органи влади, зокрема суди апеляційної та першої інстанцій мають вирішувати проблеми тлумачення національних процесуальних норм (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 28, ЄСПЛ 1999-I, та «Перез проти Франції» [ВП] (Perez v. France) [GC], заява № 47287/99, пункт 82, ЄСПЛ 2004-I).

40. Суд також зазначає, що заявник не міг домогтися розгляду його цивільного позову щодо компанії «Л», оскільки зрештою його апеляційна скарга на ухвалу від 02 червня 2006 року, якою його позов було визнано таким, що не підлягав розгляду, була залишена без розгляду внаслідок застосування процесуальних обмежень. Зокрема, ухвалою апеляційного суду від 25 липня 2006 року було встановлено, що заявник не дотримався п’ятиденного строку для подання заяви про апеляційне оскарження, як це вимагалося на момент розгляду справи (див. пункти 13 і 20). Основна скарга заявника полягала в тому, що залишення його апеляційної скарги без розгляду суперечило національному законодавству і Конвенції та призвело до порушення його права на доступ до суду (див. пункти 32 і 37).

41. З огляду на це Суд повторює, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте ці обмеження не повинні перешкоджати здійсненню цього права у спосіб або такою мірою, за яких буде порушена його суть. Вони повинні переслідувати законну мету, і має існувати розумна пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення у справах «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03, пункт 22, від 28 березня 2006 року, і «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), заяви № 17160/06 та № 35548/06, пункт 33, від 21 грудня 2010 року).

42. Норми, які регулюють строки подання апеляційних скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та юридичної визначеності. Зацікавлені сторони мають розраховувати на застосування таких норм. Проте відповідні норми або їх застосування не повинні перешкоджати використанню сторонами у справі доступних засобів юридичного захисту (див. згадані рішення у справах «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункт 23, і «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), пункт 34).

43. Суд зазначає, що, хоча сторони не дійшли згоди у тлумаченні та застосуванні конкретних процесуальних норм, немає необхідності з’ясовувати, чи правильно відповідні норми були застосовані національними судами. Суд вважає, що у цій справі його завдання полягає у вирішенні того, чи могло оскаржуване застосування національних процесуальних норм бути передбачуваним з точки зору заявника (див. згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункт 26, та рішення у справі «Мушта проти України» (Mushta v. Ukraine), заява № 8863/06, пункт 41, від 18 листопада 2010 року).

44. Суд повторює свої висновки у низці справ проти України щодо того, що зазначені гарантії, закріплені у статті 6, є застосовними до цивільних проваджень в апеляційних судах (див., наприклад, рішення у справі «Воловік проти України» (Volovik v. Ukraine), заява № 15123/03, пункти 53–61, від 6 грудня 2007 року).

45. У цьому контексті Суд зазначає, що статті 69 та 70 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року містять загальні норми щодо обчислення процесуальних строків. Зокрема, обчислення строку починається з наступного дня після проголошення оскаржуваного рішення і закінчується в останній день строку. Частина друга статті 294 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, яка на момент подій передбачала, що заява про апеляційне оскарження мала бути подана протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали, не містила жодних застережень щодо застосування загальних норм, передбачених статтями 69 і 70. Таким чином, заявник виправдано очікував, що п’ятиденний строк, застосовний у його справі, розпочнеться 03 червня 2006 року, тобто наступного дня після проголошення ухвали від 02 червня 2006 року, і закінчиться 07 червня 2006 року, на п’ятий повний день цього строку. Більш того, тлумачення заявника відповідних процесуальних норм не здається абсолютно необґрунтованим, зокрема, з огляду на роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, надані згодом у 2008 році (див. пункт 22).

46. Як вбачається з ухвали від 25 липня 2006 року, апеляційний суд визначив дату проголошення оскаржуваної ухвали початковою датою для відліку строку, і, таким чином, встановив, що він закінчився 06 червня 2006 року. Оскаржувана ухвала апеляційного суду не містила жодних пояснень чи обґрунтувань, чому у справі заявника не була застосована загальна норма щодо початку перебігу процесуальних строків, яка містилась у статті 69 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року. Ухвала Верховного Суду України також не містила пояснення щодо цього. Дійсно певна невизначеність у застосуванні цих положень могла бути спричинена формулюванням відповідних процесуальних норм, а їхнє тлумачення судами у справі заявника, яке відрізнялось від тлумачення заявника, не було свавільним. Проте жоден з підходів не може бути визнаний таким, що ґрунтується на усталеній практиці, і на той час відповідна судова практика не була єдиною (див. пункт 21).

47. Тому Суд вважає, що за обставин цієї справи застосування апеляційним судом процесуальних обмежень не було чітким та передбачуваним з точки зору заявника, а отже, не відповідало принципу юридичної визначеності. Ніщо у поведінці заявника не може виправдати покладення на нього тягаря наслідків цієї невизначеності.

48. Суд також вважає, що за цих обставин заявнику не можна дорікати тим, що він не подав новий цивільний позов після закриття Вищим адміністративним судом України провадження у справі за його адміністративним позовом від 28 жовтня 2008 року (див. пункт 18), як зауважував Уряд. Не було продемонстровано, що новий позов з тих самих питань, що й перший цивільний позов заявника, був би розглянутий цивільними судами, зокрема, з огляду на загальний трирічний строк для подання цивільних позовів, оскільки, як вбачається з відповідних положень, провадження, за результатами якого було проголошено ухвалу про відмову в розгляді позову, не зупиняло перебіг такого строку (див. пункти 19, 20). У будь-якому випадку, за таких обставин необґрунтовано вимагати від заявника порушувати нове цивільне провадження для виправлення ситуації, спричиненої проблематичним підходом судів у обчисленні строків для подання апеляційних скарг. Отже, Суд відхиляє долучені раніше до розгляду справи по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункти 33 та 35).

49. Твердження Уряду, що заявник мав подати заяву про поновлення відповідного строку (див. пункт 38) також має бути відхилене, оскільки на момент подій він не міг обґрунтовано передбачати, що коли він подав свою заяву про апеляційне оскарження, цей строк вже закінчився. Отже, те, що заявник вважав, що діяв згідно з відповідною процедурою, не було необґрунтованим (див. згадане рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), пункт 41). Крім того, він оскаржив у Верховному Суді України порядок обчислення строку апеляційним судом, але жодної конкретної відповіді з цього приводу надано не було (порівняйте з ситуа-цією у згаданому рішенні у справі «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункти 15 і 18).

50. Таким чином, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з ухвалою апеляційного суду від 25 липня 2006 року про залишення позову заявника без розгляду.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

51. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

52. Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції згідно з процедурою. Отже, Суд вважає, що підстав присуджувати йому будь-яку суму у зв’язку з цим немає.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до суті заперечення Уряду про вичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю провадження щодо компанії «O».

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю доступу до суду стосовно позовів заявника щодо компанії «Л».

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Cправа «Кравченко проти України»
(Заява № 46673/06)

СТРАСБУРГ
30 червня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ
30.09.2016

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кравченко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (), Голова,
Ганна Юдківська (),
Ерік Мьосе (),
Фаріс Вегабовіч (),
Сіофра О’Лірі (),
Карло Ранцоні (),
Мартіньш Мітс (), судді,
та Клаудія Вестердік (), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 07 червня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 46673/06), яку 07 листопада 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Станіслав Семенович Кравченко (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. А. Санжара - юрист, який практикує у м. Дніпродзержинську. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився, зокрема, за пунктом 1 статті 6 Конвенції на незаконність та тривалість провадження у його справі.

4. 09 листопада 2010 року про скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність доступу до суду та надмірну тривалість провадження було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1939 році та проживає у м. Дніпро.

6. Він був колишнім акціонером двох приватних компаній «О» та «Л», які були ліквідовані за рішеннями інших акціонерів. Відповідно міські органи влади виключили компанії з реєстру юридичних осіб. Заявник ініціював кілька судових проваджень у зв’язку з цим.

A. Провадження щодо компанії «О»

7. 21 квітня 2003 року заявник ініціював провадження у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська (далі - районний суд) проти міської ради та трьох приватних осіб, оскаржуючи ліквідацію компанії, вимагаючи повернення його акцій та виплати компенсації. Заявник декілька разів змінював свої позовні вимоги.

8. У ході провадження, близько двадцять з п’ятдесяти засідань були перенесені за клопотанням однієї чи кількох сторін або через їхню неявку. У період з липня 2005 року по лютий 2007 року не було проведено жодного засідання у зв’язку з очікуванням однією або іншою стороною-відповідачем результатів розгляду касаційної скарги на процесуальне рішення. У період з травня 2007 року по липень 2008 року суди трьох інстанцій вирішували питання, чи слід розглядати справу в рамках цивільного або господарського провадження. У результаті було вирішено, що справа має розглядатися відповідно до норм цивільного законодавства і розгляд по суті був відновлений у серпні 2008 року.

9. Загалом, провадження тривало понад сім років і вісім місяців, остаточне рішення було ухвалено Верховним Судом України 29 грудня 2010 року. Цей суд залишив без змін рішення районного суду від 30 червня 2010 року та Апеляційного суду Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) від 16 вересня 2010 року, відхиливши позовні вимоги заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Суди встановили, що не було порушено права заявника як акціонера компанії «О».

B. Провадження щодо компанії «Л»

1. Цивільний позов

10. У січні 2005 року заявник подав у районний суд цивільний позов до міської ради та кількох приватних осіб, оскаржуючи ліквідацію компанії «Л» та розпорядження органів влади з цього питання. Він також вимагав відновлення компанії як юридичної особи, відшкодування його частки акцій та ухвалення рішення про визнання протоколу загальних зборів акціонерів недійсним.

11. 02 червня 2006 року суд у присутності заявника вирішив залишити його позов без розгляду, встановивши, що він по суті стосувався питання, розглянутого ним у провадженні за адміністративним позовом заявника (див. пункти 15 та 16).

12. 07 червня 2006 року заявник подав до апеляційного суду заяву про апеляційне оскарження ухвали від 02 червня 2006 року. 16 червня 2006 року він подав апеляційну скаргу, в якій зазначалося, inter alia, що ця ухвала невірна, оскільки його адміністративний позов стосувався лише частини питань, порушених у цивільному позові.

13. 25 липня 2006 року апеляційний суд залишив апеляційну скаргу заявника без розгляду, встановивши, що заява про апеляційне оскарження була подана поза межами п’ятиденного строку, передбаченого пунктом 2 статті 294 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (див. пункт 20). Згідно з ухвалою апеляційного суду відповідний строк розпочався у дату проголошення оскаржуваного рішення.

14. 09 жовтня 2006 року Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, встановивши відсутність порушення з боку судів нижчої інстанції.

2. Адміністративний позов

15. У листопаді 2005 року заявник подав у районний суд адміністративний позов до голови міської ради, вимагаючи скасування розпорядження про виключення компанії «Л» з реєстру юридичних осіб.

16. 17 квітня 2006 року суд, розглянувши справу згідно з Кодексом адміністративного судочинства України 2005 року, відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю, встановивши, що оскаржуване рішення було законним. Суд також зазначив, що заявник стверджував про неправомірність розпорядження акціонерів про ліквідацію компанії, яке не може розглядатися в рамках адміністративного провадження. Суд також зазначив, що позов заявника був поданий із запізненням, хоча не вважав за необхідне відмовляти у його розгляді на цій підставі.

17. 20 вересня 2006 року апеляційний суд залишив без змін постанову від 17 квітня 2006 року.

18. 28 жовтня 2008 року Вищий адміністративний суд України скасував постанови нижчестоящих судів та закрив провадження. Він встановив, що позов не мав розглядатися в рамках адміністративного провадження, оскільки він по суті стосувався майнового спору. Вищий адміністративний суд України зазначив, що позов заявника міг бути розглянутий відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Цивільний кодекс України 2003 року

19. Статті 257 та 261 Кодексу передбачають, що строк для подання цивільного позову становить три роки і відлік цього строку починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Відповідно до частини першої статті 265, якщо суд залишає позов без розгляду, перебіг позовної давності не зупиняється.

B. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року

20. Відповідні витяги з Цивільного процесуального кодексу України 2004 року в редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 67. Види процесуальних строків

«1. Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо не визначені законом, - встановлюються судом.».

Стаття 69. Початок перебігу процесуальних строків

«1. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або [з дати] настання події, [з якою пов’язано його початок].».

Стаття 70. Закінчення процесуальних строків

«...

5. Останній день строку триває до 24 години ...

6. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку.».

Стаття 73. Поновлення та продовження процесуальних строків

«1. Суд поновлює або продовжує строк, … за клопотанням сторони … у разі його пропущення з поважних причин.

2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, …, до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою.

3. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути … подано той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.».

Стаття 207. Залишення заяви без розгляду

«1. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо:

...

(4) спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

...

2. Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно».

Стаття 294. Строки апеляційного оскарження

«...

2. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали…

3. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків … залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи … не знайде підстав для поновлення строку …».

C. Приклади з національної судової практики щодо застосування Цивільного процесуального кодексу України 2004 року в частині, яка стосується строків подання апеляційної скарги

21. З рішень, опублікованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень України, вбачається, що на час подій судова практика стосовно обчислення строків апеляційного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року не була єдиною. Наприклад, у своїй ухвалі від 13 липня 2006 року, якою апеляційна скарга у цивільній справі (№ 22-4456/2006) була залишена без розгляду, як така, що подана після закінчення строків, Апеляційний суд Запорізької області встановив, що, оскільки оскаржувана ухвала суду першої інстанції була постановлена 26 травня 2006 року, останній день для подання заяви про апеляційне оскарження був 31 травня 2006 року. В іншій цивільній справі (№ 22ц-628) Апеляційний суд Чернівецької області застосував аналогічний підхід у своїй ухвалі від 27 липня 2006 року, встановивши, що строк подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 06 липня 2006 року закінчився 11 липня 2006 року. Однак у своїй ухвалі від 14 липня 2006 року, яка також стосувалася цивільної справи (№ 22-2324), Апеляційний суд Луганської області встановив, що останній день для подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 05 червня 2006 року був 09 червня 2006 року.

D. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» (від 24 жовтня 2008 року)

22. Відповідна частина Постанови передбачає:

«З метою однакового та правильного застосування Цивільного процесуального кодексу України [2004 року] при розгляді справ в апеляційному порядку Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

...

5. Передбачені статтею 294 [Цивільного процесуального кодексу України 2004 року] строки на апеляційне оскарження рішення чи ухвали суду першої інстанції необхідно обчислювати з урахуванням визначеного статтею 69 [Кодексу] правила … та з дотриманням вимог … статті 70 [Кодексу]. Для ухвал, які постановляються не в судовому засіданні, зазначені строки обчислюються з дня їх постановлення.

...».

ПРАВО

I. ТРИВАЛІСТЬ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО КОМПАНІЇ «О»

23. Заявник скаржився на надмірну тривалість провадження щодо компанії «О» всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

24. Уряд заперечив проти цього твердження, зазначивши, inter alia, що заявник та інші сторони вплинули на загальну тривалість провадження, яка не була нерозумною.

25. Оскаржуване провадження, яке розпочалось у квітні 2003 року та закінчилось у грудні 2010 року, тривало більше семи років та восьми місяців у судах трьох інстанцій (див. пункти 7 та 9).

A. Прийнятність

26. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

27. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

28. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що оскаржуване провадження було безсумнівно важливим для заявника. Воно також відзначалися певною складністю, особливо з огляду на порушені юридичні питання та кількість учасників провадження. Проте сама по собі складність не може виправдати загальну тривалість провадження.

29. Суд також вважає, що, хоча заявник спричинив деякі затримки у провадженні, головним чином, внесенням змін до своїх позовних вимог, поданням апеляційних скарг та клопотань про відкладення кількох судових засідань, національні суди несуть основну відповідальність за дві істотні затримки загальною тривалістю приблизно три роки у період з липня 2005 року по лютий 2007 року, а також з травня 2007 року по липень 2008 року, під час яких не було проведено жодного судового засідання по суті справи (див. пункти 8 та 9).

30. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувались питання, подібні питанням у цій справі (див. згадане рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France).

31. Розглянувши всі надані матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку в цій справі. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість оскаржуваного провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з цим.

II. ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ДОСТУПУ ДО СУДУ СТОСОВНО ЙОГО ПОЗОВІВ ЩОДО КОМПАНІЇ «Л»

32. Заявник скаржився на відсутність доступу до суду стосовно його позовів щодо компанії «Л». Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції.

A. Прийнятність

33. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні йому національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він не подав до суду новий цивільній позов стосовно компанії «Л», хоча судові рішення щодо його адміністративного позову достатньо чітко вказали, що це питання мало вирішуватися відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року.

34. Заявник не погодився.

35. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане з суттю скарги заявника про відсутність доступу до суду, і тому його слід долучити до розгляду Судом цієї частини заяви по суті.

36. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

37. Заявник скаржився, що ухвала апеляційного суду від 25 липня 2006 року суперечила відповідним процесуальним нормам, і що суди незаконно відмовили у розгляді по суті його позовних вимог стосовно компанії «Л».

38. Уряд стверджував, що ухвала апеляційного суду від 25 липня 2006 року відповідала вимогам законодавства, і що заявник повинен був подати заяву про поновлення строку для подання своєї апеляційної скарги на ухвалу від 02 червня 2006 року.

39. Суд зазначає, що цивільні та адміністративні позови заявника стосувалися, головним чином, процедури ліквідації компанії, акціонером якої був заявник, що включала в себе різні рішення інших акціонерів та міської ради (див. пункт 6). Як вбачається з рішень національних судів, зокрема, ухвали Вищого адміністративного суду України, це питання мало розглядатися в рамках цивільного провадження (див. пункт 18). Це не було оскаржено заявником у переконливій та обґрунтованій формі, і Уряд, як вбачається, не заперечував. Суд також не знаходить підстав вважати інакше. Більше того, саме національні органи влади, зокрема суди апеляційної та першої інстанцій мають вирішувати проблеми тлумачення національних процесуальних норм (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 28, ЄСПЛ 1999-I, та «Перез проти Франції» [ВП] (Perez v. France) [GC], заява № 47287/99, пункт 82, ЄСПЛ 2004-I).

40. Суд також зазначає, що заявник не міг домогтися розгляду його цивільного позову щодо компанії «Л», оскільки зрештою його апеляційна скарга на ухвалу від 02 червня 2006 року, якою його позов було визнано таким, що не підлягав розгляду, була залишена без розгляду внаслідок застосування процесуальних обмежень. Зокрема, ухвалою апеляційного суду від 25 липня 2006 року було встановлено, що заявник не дотримався п’ятиденного строку для подання заяви про апеляційне оскарження, як це вимагалося на момент розгляду справи (див. пункти 13 і 20). Основна скарга заявника полягала в тому, що залишення його апеляційної скарги без розгляду суперечило національному законодавству і Конвенції та призвело до порушення його права на доступ до суду (див. пункти 32 і 37).

41. З огляду на це Суд повторює, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте ці обмеження не повинні перешкоджати здійсненню цього права у спосіб або такою мірою, за яких буде порушена його суть. Вони повинні переслідувати законну мету, і має існувати розумна пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення у справах «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03, пункт 22, від 28 березня 2006 року, і «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), заяви № 17160/06 та № 35548/06, пункт 33, від 21 грудня 2010 року).

42. Норми, які регулюють строки подання апеляційних скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та юридичної визначеності. Зацікавлені сторони мають розраховувати на застосування таких норм. Проте відповідні норми або їх застосування не повинні перешкоджати використанню сторонами у справі доступних засобів юридичного захисту (див. згадані рішення у справах «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункт 23, і «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), пункт 34).

43. Суд зазначає, що, хоча сторони не дійшли згоди у тлумаченні та застосуванні конкретних процесуальних норм, немає необхідності з’ясовувати, чи правильно відповідні норми були застосовані національними судами. Суд вважає, що у цій справі його завдання полягає у вирішенні того, чи могло оскаржуване застосування національних процесуальних норм бути передбачуваним з точки зору заявника (див. згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункт 26, та рішення у справі «Мушта проти України» (Mushta v. Ukraine), заява № 8863/06, пункт 41, від 18 листопада 2010 року).

44. Суд повторює свої висновки у низці справ проти України щодо того, що зазначені гарантії, закріплені у статті 6, є застосовними до цивільних проваджень в апеляційних судах (див., наприклад, рішення у справі «Воловік проти України» (Volovik v. Ukraine), заява № 15123/03, пункти 53–61, від 6 грудня 2007 року).

45. У цьому контексті Суд зазначає, що статті 69 та 70 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року містять загальні норми щодо обчислення процесуальних строків. Зокрема, обчислення строку починається з наступного дня після проголошення оскаржуваного рішення і закінчується в останній день строку. Частина друга статті 294 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, яка на момент подій передбачала, що заява про апеляційне оскарження мала бути подана протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали, не містила жодних застережень щодо застосування загальних норм, передбачених статтями 69 і 70. Таким чином, заявник виправдано очікував, що п’ятиденний строк, застосовний у його справі, розпочнеться 03 червня 2006 року, тобто наступного дня після проголошення ухвали від 02 червня 2006 року, і закінчиться 07 червня 2006 року, на п’ятий повний день цього строку. Більш того, тлумачення заявника відповідних процесуальних норм не здається абсолютно необґрунтованим, зокрема, з огляду на роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, надані згодом у 2008 році (див. пункт 22).

46. Як вбачається з ухвали від 25 липня 2006 року, апеляційний суд визначив дату проголошення оскаржуваної ухвали початковою датою для відліку строку, і, таким чином, встановив, що він закінчився 06 червня 2006 року. Оскаржувана ухвала апеляційного суду не містила жодних пояснень чи обґрунтувань, чому у справі заявника не була застосована загальна норма щодо початку перебігу процесуальних строків, яка містилась у статті 69 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року. Ухвала Верховного Суду України також не містила пояснення щодо цього. Дійсно певна невизначеність у застосуванні цих положень могла бути спричинена формулюванням відповідних процесуальних норм, а їхнє тлумачення судами у справі заявника, яке відрізнялось від тлумачення заявника, не було свавільним. Проте жоден з підходів не може бути визнаний таким, що ґрунтується на усталеній практиці, і на той час відповідна судова практика не була єдиною (див. пункт 21).

47. Тому Суд вважає, що за обставин цієї справи застосування апеляційним судом процесуальних обмежень не було чітким та передбачуваним з точки зору заявника, а отже, не відповідало принципу юридичної визначеності. Ніщо у поведінці заявника не може виправдати покладення на нього тягаря наслідків цієї невизначеності.

48. Суд також вважає, що за цих обставин заявнику не можна дорікати тим, що він не подав новий цивільний позов після закриття Вищим адміністративним судом України провадження у справі за його адміністративним позовом від 28 жовтня 2008 року (див. пункт 18), як зауважував Уряд. Не було продемонстровано, що новий позов з тих самих питань, що й перший цивільний позов заявника, був би розглянутий цивільними судами, зокрема, з огляду на загальний трирічний строк для подання цивільних позовів, оскільки, як вбачається з відповідних положень, провадження, за результатами якого було проголошено ухвалу про відмову в розгляді позову, не зупиняло перебіг такого строку (див. пункти 19, 20). У будь-якому випадку, за таких обставин необґрунтовано вимагати від заявника порушувати нове цивільне провадження для виправлення ситуації, спричиненої проблематичним підходом судів у обчисленні строків для подання апеляційних скарг. Отже, Суд відхиляє долучені раніше до розгляду справи по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункти 33 та 35).

49. Твердження Уряду, що заявник мав подати заяву про поновлення відповідного строку (див. пункт 38) також має бути відхилене, оскільки на момент подій він не міг обґрунтовано передбачати, що коли він подав свою заяву про апеляційне оскарження, цей строк вже закінчився. Отже, те, що заявник вважав, що діяв згідно з відповідною процедурою, не було необґрунтованим (див. згадане рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), пункт 41). Крім того, він оскаржив у Верховному Суді України порядок обчислення строку апеляційним судом, але жодної конкретної відповіді з цього приводу надано не було (порівняйте з ситуа-цією у згаданому рішенні у справі «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункти 15 і 18).

50. Таким чином, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з ухвалою апеляційного суду від 25 липня 2006 року про залишення позову заявника без розгляду.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

51. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

52. Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції згідно з процедурою. Отже, Суд вважає, що підстав присуджувати йому будь-яку суму у зв’язку з цим немає.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до суті заперечення Уряду про вичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю провадження щодо компанії «O».

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю доступу до суду стосовно позовів заявника щодо компанії «Л».

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР

9017
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0