Чи можуть захистити наші права судді, які не можуть захистити власні?

Можливо, висловлені у цій статті думки здадуться дещо нетиповими. Але від того, що відбувається зараз у судовій системі України, що називається, накипіло. А, можливо, краще буде сказати: від того, що відбувається навколо судової системи.

Останнім часом у цій галузі було кілька гучних скандалів, від затримання у справі про корупцію голови Верховного Суду Князєва, до ДТП за участі судді, у якій загинув військовослужбовець Національної Гвардії. Але я не ставлю за мету розбирати ці справи стосовно того, чи наявна вина затриманих суддів. Мене, як практикуючого адвоката, у цій ситуації цікавить інше. І чому спостерігати за тим, що відбувається, можна лише із крайнім здивуванням. Як оцей котик на фото (див. нижче).

Після того, як вибухнув «корупційний скандал у Верховному Суді», я почув та прочитав багато заяв. Від самого Верховного Суду, від органів, які мають повноваження щодо кар’єри суддів, тощо. Не кажучи вже про політиків, - це окрема історія. У цих заявах було багато правильних слів про нетерпимість до корупції. Але не було жодного слова про презумпцію невинуватості.

Складалося враження, що в очах не лише «громадськості», але й колег, якщо особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, сама є суддею, то на неї ця загально правова гарантія не розповсюджується. Бо про це просто ніхто не згадав. Навіть формально.

Я очікував, що хоча б з якогось боку, - Верховного Суду, ВРП, ВККС, органів суддівського самоврядування, - прозвучить щось на кшталт: ми, звісно, засуджуємо та вважаємо неприйнятною корупцію, ми повністю співпрацюємо з органами слідства, але наголошуємо на необхідності чіткого дотримання презумпції невинуватості у цій справі, незалежно від персоналій. Але жодної заяви саме із таким акцентом не пригадую.

Потім у новинних стрічках чи не основне місце зайняла ДТП за участі судді на блокпосту. І знову, - при усій трагічності ситуації, - я почув і прочитав заяви із правильними словами, у тому числі щодо неприпустимості пиятики за кермом. Але жодного слова про те, що й у цьому випадку необхідно дотримуватися презумпції невинуватості, не почув.

При цьому уся преса та «активісти» у соцмережах волали про сп’яніння, як про доведений факт, при тому, що, як потім писали, експертиза з цього приводу не була готова навіть на момент розгляду апеляції на запобіжний захід…

Гадаєте, нехай, мовляв, усі вони пишуть, що хочуть..? Але питання у іншому. І якраз на прикладі справи щодо ДТП на блокпосту це видно найбільш яскраво. У цій справі кидається у вічі одна особливість.

(Фото: штучний інтелект.)

Як, у більшості випадків, розслідуються справи про подібні ДТП? (Я вже їх надивився багато, так сталося, що ця категорія справ у мене – основна адвокатська спеціалізація.) Кримінальне провадження розпочинається за відповідною частиною ст..286 КК. Проводяться відповідні слідчі дії, у тому числі й експертизи. Якщо отримуються докази перебування водія у стані сп’яніння, то відбувається перекваліфікація на ст..286-1 КК. І це логічно, оскільки з самого початку очевидним є лише факт ДТП із відповідними наслідками. А вже по тому отримуються докази, що підтверджують наявність відповідної кваліфікуючої ознаки.

Чому у даному випадку було навпаки? Я глибоко переконаний: через «суспільний хайп», зокрема й у соцмережах. Який, у свою чергу, був спричинений, передусім, професійною належністю водія. (Випадки ДТП на блокпостах з самого початку воєнного стану в Україні, на жаль, не рідкість.)

Мало того, наскільки можна судити з публікацій у ЗМІ, при обранні запобіжного заходу уваги цій обставині не було приділено… При тому, що одна з обставин, яка оцінюється слідчим суддею при обранні запобіжного заходу, - це обґрунтованість підозри. І от підозра оголошена за статтею КК, яка передбачає відповідальність за вчинення ДТП саме у стані сп’яніння, експертизи щодо наявності цього стану немає…

У той час, коли «громадськість» переконана у наявності якоїсь суддівської кругової поруки, виявляється, що суддівська спільнота не в змозі забезпечити дотримання елементарної презумпції невинуватості навіть щодо «своїх». І от тепер ми підходимо до того, заради чого написана ця стаття.

Якщо, - ані на рівні публічних заяв, ані у будь-якій іншій якості, - суддівська спільнота не може забезпечити дотримання презумпції невинуватості щодо власних членів, - чи може розраховувати на її дотримання щодо себе доставлений до суду звичайний громадянин?! Ось це хвилює мене, як глобальна проблема (із якою доводиться часто стикатися на рівні конкретних справ). Набагато більше за те, чим, у результаті, закінчиться «справа про три мільйони», та за те, чи був тверезий суддя, який потрапив у ДТП на блокпосту. Ця стаття не є матеріалом на захист затриманих суддів, і я не маю інформації щодо подробиці справ щодо них. Але не можу не писати про те, що лежить на поверхні.

Бо чи може пацієнт довіряти лікарю, який не в змозі зцілити себе самого? Або якщо ви, приміром, приїхали на автосервіс, та побачили, що майстер приїхав на власній автівці, яка уся у дірках та димить, чи будете ви вважати, що він полагодить вашу «ластівку»? Таких прикладів можна навести багато.

Виступаючи на тематичній конференції, член Вищої ради правосуддя Оксана Блажівська зазначила, що «судді мають навчитися гідно сприймати зауваження суспільства щодо діяльності судової системи, а також, виважено і аргументовано відповідати на неконструктивну критику, що, у свою чергу, сприятиме підвищенню авторитету органів судової влади» (цитата з матеріалу на сайті Судова лада України, посилання: https://rg.vl.court.gov.ua/press/news/1435362/ ).

І от, читаючи це, ми підходимо до розуміння причин такого явища.

Ми ще пам’ятаємо, як на початку становлення судової системи незалежної України великої уваги приділялося незалежності суддів. Чому? Тому що дуже добре пам’ятали радянську реальність, коли суддя де-факто був залежний від партійних та державних органів, де існувало «телефонне право». І це дуже істотно впливало на захист судами прав конкретних людей. Тому було впроваджено механізми захисту незалежності суддів.

Не можна заперечувати того, що дехто з суддів користувався цим з метою власної вигоди. Але після 2014 року розпочалося одразу кілька процесів.

По-перше, шельмування, зокрема, й суддів у ЗМІ. По-друге, з’явилися «громадські» та, зокрема, «антикорупційні» активісти, які дозволяли собі висловлювання й дії, що у ряді випадків виходили за межі правового поля. Причому іноді це було без доказів. Взагалі, моє переконання, що, принаймні частина цієї публіки керується мотивами елементарної заздрості, про що я вже писав, зокрема, тут: https://protocol.ua/ru/grustnie_razmishleniya_ob_ukrainskoy_korruptsii/. Тобто, знов-таки, суддям фактично відмовляли у презумпції невинуватості.

Виріс цілий прошарок діячів, які, фактично, поставили себе й над законом, і над необхідністю доводити свої твердження, але при цьому вимагаючи ухвалення рішень, процесуальних або кадрових, які вони вважають правильними. Популярність у громадськості «антикорупційних гасел» та небажання розбиратися у справедливості тверджень таких осіб підігрівають ситуацію. Фактично, у багатьох випадках відбувається атака на суд. Іноді – з ідеологічних мотивів. Іноді – це стосується розгляду конкретної справи.

Щоб опиратися тиску натовпу, потрібно мати психологічну стійкість. Чи усі судді мають такі якості? Це питання було б виключним, якби не той факт, що сам добір та оцінювання суддів відбувається «за участі громадськості», причому оцінка відбувається не лише за професійними якостями, а за критерієм так званої «доброчесності», тобто досить суб’єктивним, під невідповідність якому, за суб’єктивною думкою «громадськості», можна підвести що завгодно. Включно із бажанням відстояти, власне, суддівську незалежність.

У результаті ми приходимо до того, з чого починали. До залежності суддів, тільки не від партійних органів, як було за часів Радянського Союзу, а від «громадської думки», право визначати яку частково присвоєно «громадськими активістами» та ЗМІ.

При цьому ми досить часто можемо побачити, коли особи, які не є учасниками справи, вимагають від суду винести те чи інше рішення способами, які не передбачені процесуальним законом. Зокрема – й влаштовуючи «акції протесту» біля судів. Але суд – не парламент, не Офіс президента, не уряд, це не політичний орган. Він має ухвалювати рішення, керуючись зовсім іншими принципами. Моє переконання: такі дії мають розцінюватися як втручання у діяльність суду. Але чи бачимо ми відповідні повідомлення з боку суддів, та відповідну реакцію ВРП та органів прокуратури?

При цьому на рівні, як у цитаті вище, констатується фактична неможливість реально відстояти точку зору судової влади навіть у випадках несправедливої критики. І знову постає питання: якщо судді не в змозі домогтися справедливості щодо себе, чи можливо це щодо інших?

Ми у пів кроці від вирішального впливу свавілля юрби, замаскованого під «громадську думку», на систему правосуддя у частині винесення конкретних рішень у конкретних справах. Від того, щоб судді побоювалися винести справедливе та законне рішення, якщо воно буде «непопулярним» та викличе протести. Від того, щоб, наприклад, особи, які належать до «непопулярних» етнічних або соціальних груп, взагалі не могли розраховувати на правосуддя, саме через такий тиск. І тут потрібно поставити питання: а хто буде наступним?

Ця ситуація, на жаль, не помічається «міжнародними експертами», а політиками не помічається, очевидно, свідомо, через бажання, з одного боку, загравати із «громадськістю», - популізм ніхто не скасовував, - а з другого боку – використати це для постановки судової влади під контроль.

От тільки із такими тенденціями, як скоро настане час, коли, прийшовши до суду, ми не зможемо розраховувати на справедливість не через корупцію, а через те, що для самих суддів стане неможливим «піти проти» як держави (в особі органів досудового слідства або тих, що складають адмінпротоколи, чи просто у справах, де орган державної влади є стороною), так і натовпу, що зібрався під будівлею суду, або навіть масових дописів у соцмережах?

В мене відповіді немає. Поки що.

Автор статті: Володарский Вадим Леонидович