«Акименко проти України»: ЄСПЛ визнав рішення про продовження строку тримання Заявника під вартою ex facie недійсним з огляду на перевищення судом повноважень (ст. 5 Конвенції, заява № 32567/11, від 04.07.2019)

06.04.2020 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України Р.В. Акименко, звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на порушення Конвенції внаслідок незаконного тримання під вартою на підставі рішення неуповноваженого суду.

У 2010 р. Заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочину, під час досудового розслідування строк тримання Заявника під вартою неодноразово продовжувався апеляційним судом – спочатку до дев`ять, а потім до дванадцяти місяців.

Згідно чинного на момент подій законодавства, строк досудового тримання особи під вартою до дев’яти місяців міг бути продовжений суддею апеляційного суду, а до вісімнадцяти місяців – суддею Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Під час розгляду справи в ЄСПЛ Уряд стверджував, що продовження строку тримання Заявника під вартою до дванадцяти місяців саме апеляційним судом не суперечило законодавству, бо мало додатково санкціонуватися суддею вищого суду.

ЄСПЛ підкреслив, що пункт 1 статті 5 Конвенції встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання матеріальних та процесуальних норм національного законодавства під час обмеження свободи особи. Тлумачення та застосування відповідного законодавства є компетенцією національних органів влади, проте якщо невиконання внутрішнього законодавства тягне за собою порушення Конвенції, ЄСПЛ може і повинен розглядати, чи було дотримано відповідне законодавство. ЄСПЛ також послався на рішення «Ассанідзе проти Грузії», у якому наголошував, що заарештована або затримана особа повинна мати можливість скористатися різними гарантіями, передбаченими статею 5 Конвенції, підкреслив важливість відповідності будь-яких рішень, прийнятих національними судами у сфері статті 5 Конвенції процесуальним та матеріальним вимогам, встановленим законодавством, а також наголосив на тому, що будь-яке позбавлення волі має відповідати меті статті 5 Конвенції, а саме не було свавільним.

ЄСПЛ констатував, що постанова про взяття під варту вважається недійсною ex facie, якщо недолік в постанові становив «грубе та очевидне порушення» у розумінні практики ЄСПЛ (постанови, ухвалені судом з перевищенням повноважень, або коли зацікавлену сторону не було повідомлено про засідання та ін.). Якщо ж порушення не є грубим і очевидними, недоліки в постанові про взяття під варту можуть бути усунені вищими національними судами в ході судового розгляду, в такому випадку постанови є prima facie дійсними та ефективними.

ЄСПЛ відзначив, що у справі Заявника апеляційний суд допустив грубе та очевидне порушенняв розумінні усталеної практики ЄСПЛ, оскільки відповідно до національного законодавства не мав права продовжувати строк тримання Заявника під вартою на строк понад дев`ять місяців, відповідне право мав лише вищий суд.

З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки тримання заявника під вартою не здійснювалося відповідно до закону.

Аналізуйте судовий акт: «Моорен проти Німеччини» [ВП] (Mooren v. Germany [GC]), заява № 11364/03

«Ассанідзе проти Грузії» [ВП] (Assanidze v. Georgia [GC]), заява № 71503/01

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «АКИМЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF AKYMENKO v. UKRAINE)

(Заява № 32567/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

04 липня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Акименко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Йонко Грозєв (Yonko Grozev), Голова,
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,

та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 червня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 32567/11), яку 18 травня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини (далі – Конвенція) громадянин України,
пан Роман Володимирович Акименко (далі – заявник).

2. Заявника представляв захисник пан П.М. Собина, юрист, який практикує у м. Охтирка. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3. 03 грудня 2015 року про скаргу заявника на тримання під вартою з 25 квітня до 25 липня 2011 року було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1977 році та проживає у м. Охтирка.

5. 26 липня 2010 року заявника затримали за підозрою в ухиленні від сплати податків. Досудове тримання його під вартою неодноразово продовжувалося. Зокрема, 18 лютого 2011 року Апеляційний суд Сумської області продовжив його на дев’ять місяців (до 25 квітня
2011 року).

6. 22 квітня 2011 року суддя Апеляційного суду Сумської області виніс ще одну таку постанову про продовження, цього разу на дванадцять місяців (тобто до 25 липня 2011 року). Ця постанова оскарженню не підлягала.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

7. Стаття 156 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року у редакції, чинній на момент подій (втратив чинність 20 листопада
2012 року з набранням чинності новим кодексом), обмежувала початкові строки досудового розслідування до двох місяців, проте передбачала можливість продовження строку досудового тримання:
(1) до чотирьох місяців – суддею того суду, який виніс постанову про застосування до відповідної особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою; (2) до дев’яти місяців – суддею апеляційного суду; та (3) до вісімнадцяти місяців – суддею Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

8. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 25 квітня до 25 липня 2011 року було незаконним відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення ...»

A. Прийнятність

9. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

10. Заявник стверджував про незаконність тримання його під вартою з 25 квітня до 25 липня 2011 року, зокрема, у зв’язку з тим, що запобіжний захід було обрано апеляційним судом, який відповідно до національного законодавства не був уповноваженим ухвалювати таке рішення.

11. Уряд заперечив проти цього аргументу. На його думку, продовження строку тримання заявника під вартою до дванадцяти місяців суддею апеляційного суду не суперечило положенням національного законодавства щодо продовження строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців, та мало б санкціонуватися суддею Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

12. Суд повторює, що вирази «законний» та «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції по суті посилаються на національне законодавство та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних та процесуальних норм. Хоча саме національні органи влади (зокрема, суди) повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції недотримання національного законодавства призводить до порушення Конвенції, тому Суд може та повинен розглянути, чи було дотримано такий закон (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 171, ЄСПЛ 2004‑II). Для оцінки дотримання пункту 1 статті 5 Конвенції має проводитись принципова відмінність між ex facie недійсними постановами про тримання під вартою – наприклад, ухваленими судом з перевищенням повноважень, або коли зацікавлену сторону не було повідомлено належним чином про судове засідання, – та prima facie дійсними та ефективними постановами про тримання під вартою, якщо тільки вони не були скасовані вищестоящим судом. Постанова про тримання під вартою вважатиметься ex facie недійсною, якщо помилка у постанові становила «грубе та очевидне порушення» у винятковому розумінні, визначеному практикою Суду (див. рішення у справі «Моорен проти Німеччини» [ВП] (Mooren v. Germany) [GC],
заява № 11364/03, пункт 75, від 09 липня 2009 року з подальшими посиланнями).

13. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд не може не погодитись з аргументом Уряду (пункт 11). Він також зазначає, що відповідне процесуальне законодавство (див. пункт 7) чітко уповноважувало суддю апеляційного суду продовжувати строк досудового тримання під вартою підозрюваного до дев’яти місяців. Воно не надавало судді зазначеного суду право виносити постанову про будь-яке подальше тримання під вартою, яке виходило за межі цього строку, надаючи таке право судді Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ.

14. З цього випливає, що тримання заявника під вартою з 25 квітня до 25 липня 2011 року здійснювалося не «відповідно до процедури, встановленої законом». З огляду на важливість права на свободу та особисту недоторканість, закріпленого пунктом 1 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що відповідна помилка становила «грубе та очевидне порушення». Отже, було порушено це положення.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

15. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

16. Заявник вимагав 13 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.

17. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

18. Заявник не вимагав компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.

19. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 липня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря

Йонко Грозєв

(Yonko Grozev)
Голова


Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/07/26/20190726122820-31.docx

6748
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
1