Як реалізується ініціатива президента щодо звільнення засуджених для оборони країни.

Півтора тижні тому президент України Володимир Зеленський заявив, що засуджених із бойовим досвідом звільнятимуть, щоб вони могли брати участь в обороні країни.

5 березня Департамент виконання кримінальних покарань Мін’юсту повідомив, що президент уже помилував 363 засуджених, які відбували покарання у виправних центрах і мали нетривалі строки покарання.

Але в умовах воєнного часу виконання задуму все ж наштовхнулося на чимало перешкод. Соцмережами ширяться обурення в’язнів, чиї заяви про помилування досі не розглянуто.

Голова ГО «Альянс української єдності» Олег Цвілий входить до Громадської ради при Мін’юсті і займається правами засуджених.

Він розповідає що процес звільнення починався немасово і непублічно. Вибірково і у швидкому порядку звільняли спеціалістів, професіоналів військової справи. Потім правозахисники стали наполягати, що потрібно не обмежуватися невеликою кількістю людей, бо патріотів ширше коло. Далі робота пішла більш системно.

З Києва установам виконання покарань дали вказівку, щоб адміністрації збирали потенційно корисних людей, в яких є бажання, досвід, невеликі тюремні строки і ненасильницькі статті. Хоча, як розповідає Цвілий, в індивідуальному порядку вже помилувані особи, які сиділи і за вбивства. Жодного довічника поки не звільнили.

Згадайте новину: Вже видають й будуть видавати зброю для захисту України всім бажаючим – Президент Зеленський

Олег Цвілий каже, що на місцях адміністрації установ виконання покарань часто взагалі не інформували в’язнів про ініціативу президента.

«Багато де заяви просто не приймали. Не брали, сміялися. Та і зараз сміються, що це все дурниці. Величезна кількість в’язнів все ж таки зголосилася. Але потрібно про людину щось дізнатися. Функція рекомендації була також покладена на адміністрацію установи, де знаходять в’язні. І тут виникла проблема не тільки в тому, що їхні заяви не передають. А й з тим, що через “потрібних людей”, через особисту неприязнь заяви блокують. Я вийшов на Комісію помилування при президенті і пояснив причину. Ми домовилися, що засуджені надсилають мені заяви, я відправляю на них (на Комісію з питань помилування — ред.). Вони роблять запит на установу і установі немає інших варіантів, звісно, як надсилати якусь характеристику з цього приводу, давати оцінку засудженому… Я маю надію, що там, де нормальна людина, і просто зарубує адміністрація, буде братись усна моя характеристика», — розповідає Цвілий.

Механізм прийняття рішення виглядає так, що в’язень пише заяву, адміністрація колонії передає її Комісії при Президентові України у питаннях помилування. Потім Комісія направляє списки президенту, який їх підписує. Після цього рішення про помилування надсилають в установи виконання покарань і людину мають звільнити.

За помилуваними приїжджає представник або Збройних сил, або Територіальної оборони. Якщо колишній засуджений мав значний бойовий досвід, то знайомі забирають його у свою частину. Інші долучаються до Територіальної оборони.

Що чекає колишніх в’язнів після війни — це питання наразі ще до кінця не врегульоване. Ті, хто вже сьогодні помилувані, вважаються помилуваними повністю. Але кількість в’язнів, які хочуть долучитися до захисту країни, зростає. І, очевидно, що є ризик помилки. Тому робоча група підготувала проект рішення для президента, в якому пропонується, щоб особу звільнили від відбуття покарання, якщо під час оборони країни вона гарно себе проявила, мала досягнення. А в’язням рекомендують писати в заяві, що після війни вони зобов’язуються повернутися в місця позбавлення волі.

Наразі в Офісі президента підготовлено проект указу про звільнення від кримінальної відповідальності або відбування покарання осіб, які виявили бажання захищати Україну від збройної агресії Російської Федерації.

У проекті указу президента зазначено, що після закінчення воєнного стану особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або подальшого відбуття покарання, якщо під час участі у бойових діях вона проявила мужність і героїзм, була представлена до державної нагороди чи заохочена військовим командуванням, отримала тяжке або середньої тяжкості поранення.

Ось, що говорять в‘язні, які бажають захищати країни.

Дмитро, Бердичівська виправна колонія (№ 70), Житомирська область: У нас тут виявили бажання стати на захист України майже 150 чоловік. Нікого не випустили.Так, я писав заяву на ім’я начальника тюрми ще 25.02.2022, але ніякого просування нема. Просто мені сидіти ще 4 роки і 10 місяців, але після звільнення вже нікуди йти, бо в мій дім попала ракета.

Віталій, Полицька виправна колонія (№76), Рівненська область: У нас така ж ситуація, ми під Білоруським кордоном. Мені остався рік до звонка, я не за свободу свою хочу іти воювати, а за землю свою, за рідних!! Краще я загину на полі бою, чим тут прийде москаль і розстріляє!! В Колонії закінчуються продукти, посилок немає, голод і холод!!! Люди всі на нервах!!

Сергій, колишній в’язень Полицької виправної колонії (№76), Рівненська область: Засуджені спокійно себе поводять, незважаючи на те, що не хватає їжі, проблеми з посилками та побаченнями! Багато засуджених, в тому числі і мій знайомий, рвуться до бою, стати на захист країни. Це люди, які дійсно хочуть захищати свій народ, вони не за помилування просяться, тому що, наприклад, мій знайомий пройшов комісію на УДЗ і чекає на суд. Розумієте, він міг би і досидіти, йому рік остався і таких багато, але їх не відпускають! Натомість, да, в колонії помилували двох осіб, колишні АТОшники, один із них дезертир, стаття 408, якщо не помиляюсь. Де справедливість?! Він вже втік,тобто зрадник!

Дмитро, Городищенська виправна колонія №96, Рівненська область: З установи нікого не звільнили. Говорять, що максимальний рівень безпеки, говорять усно, що є кому захищати! Писав помилування у зв’язку з призовом мене до лав ЗСУ — так начальник відділення відмовився приймати! Умови утримання? Як кормили кукурудзою та перловкою, так і кормлять, роботи як не було, так і нема, пільг не було, але кажуть, що й не буде! Стіни сипляться, підлога гниє, нема коштів, війна! Ось так і сидимо! Блатні як жили так і живуть, а ми відбуваємо цей термін.

Євген Черепанов, Одеська виправна колонія (№14): Прошу зарахувати мене в якості добровольця до лав Збройних сил України для виконання військового обов’язку… Щоб повноважні особи не думали, що я хочу скористатися скрутним положенням в державі. Прошу розробити механізм тимчасового дострокового звільнення… По завершенню конфліту [зобов’язуюсь] повернутись до колонії і відбувати до кінця строк покарання.

Андрій Костюченко, Бердичівська ВК-70, Житомирська область: Наразі перебуваю в місцях позбавлення волі максимального рівня безпеки, являюсь далеко не зразковим громадянином своєї країни, так як неодноразово чинив злочини, направленні на заволодіння чужим майном незаконним способом. Лишилося до звільнення всього лише 8 місяців. Але, зважаючи на воєнні дії в моїй країні, прошу звільнити мене з-під варти та дати можливість бути максимально корисним своїй Батьківщині. Я не вимагаю дати скоріш мені зброю. Я спроможний на все, що допоможе українцям. Хай то найгарячіша точка в Україні чи волонтерська діяльність, допомога рятувальникам. Не прошу помилування. Досиджу строк після закінчення війни, якщо живий лишусь (цілком усвідомлюю небезпеку і ризик, але готовий життя покласти заради Батьківщини). Бойового досвіду як такого не маю, в армії не служив. Але військовою справою захоплювався ще з дитинства. Можу й хочу бути корисний захисникам, всьому народові українському, а не сидіти як щур в норі.

Поки не вирішено питання про звільнення, в’язні беруть у руки телефони і планшети й долучаються до інформаційної війни.

Тиждень тому в мережі TikTok виклали відео, як у Харківського СІЗО №27 зшили синьо-жовтий прапор і з вигуками «Слава Україні!» просунули його крізь ґрати. «Повесим мы его сюда и будем ждать, когда по нам еб…нут… Так как взрывы идут, а выпускать нас никто не собирается… По крайней мере мы опредились, кто и за кого», — кажуть арештанти.

9 березня від арештантів надійшло звернення: «Обращаются к правительству Украины граждане Украины, которые находятся в СИЗО-27, г. Харьков. Мы находимся в полной изоляции от внешнего мира, телевизоры не работают, электричество отключено, нет окон, питание 2 раза в день. О том что происходит в родном городе, слышим только ночью, когда взрываются снаряды возле домов наших родных. Мы вас просим обратить внимание на людей которые находятся в одной камере по году, а то и больше без приговоров. Кто как не они могут считаться сложенным коллективом (отрядом), которые всю жизнь ходят по лезвию ножа, привыкли и не бояться рисковать. С СИЗО заявления с обращениями не уходят, администрацию видим редко, а когда видим, то никаких внятных ответов не слышим. Просим, Вас, принять меры и дать возможность защитить наши семьи».

Експерт Харківської правозахисної групи Андрій Діденко підкреслює, що сьогодні є реальна проблема з захистом прав людини в місцях позбавлення волі.

«Деякі установи пенітенціарної системи перебувають в гарячих точках, або взагалі на непідконтрольних територіях, з ними немає зв’язку, або обмежений, персонал не виконує свої обов’язки. Деякі установи перебувають на межі загрози життя і гуманітарної катастрофи. Наприклад Старобільське СІЗО Луганської області. Інформація із Старобільського СІЗО (від в’язнів) якимось чином вийшли на зв’язок: «Зайшли співробітники ФСБ. З камер вигребли все. Обшуки проводили старі співробітники під контролем співробітника ФСБ». Отже, окремі співробітники залишилися працювати. Начальника установи немає. Так що ховайтеся якнайкраще. В окремих випадках, застосовували силу, оскільки була незгода щодо окремих речей, які засуджені використовували за часів України. Їжі немає. Погрожували, якщо хтось буде рипатися, пристрелять. Вербування до лав терористів, поки не було. Більше нічого не сказали. Зараз зв’язку немає. Один в один сценарій Донецького СІЗО у 2014 році, але без вербування засуджених. Нагадаю, що в 2014 році майже 15 тисяч ув’язнених в Луганській і Донецькій областях громадян України опинилися в заручниках», — розповідає правозахисник.

Джерело: Судовий репортер