30.03.2017 | Автор: Веб-ресурс "Протокол"
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Звернення стягнення шляхом передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателю на підставі рішення суду є неправильним застосуванням ст. 39 ЗУ «Про іпотеку» (ВСУ від 22 березня 2017р. у справі № 6-2967цс16)

Звернення стягнення шляхом передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателю на підставі рішення суду є неправильним застосуванням ст. 39 ЗУ «Про іпотеку» (ВСУ від 22 березня 2017р. у справі № 6-2967цс16)  - vsu_zvernennya_styagnennya_shlyahom_peredachi_predmetu_ipoteki_u_vlasnist_ipotekodergatelyu_na_pidstavi_rishennya_sudu_e_nepravilnim_zastosuvannyam_st_39_zu_pro_ipoteku_58dc2d8e98910.jpg

Фабула судового акту: У переважній кількості випадків боржники – іпотекодавці добровільно не передають предмет іпотеки іпотекодержателю займаючи позицію або повної бездіяльності або тотального оскарження всіх законних дій банку направлених на стягнення предмету іпотеки. Під добровільної передачею розуміється договірний (позасудовий) спосіб, який може відбутись за день і полягає в укладанні договору про задоволення вимог іпотекодержателя або у застосуванні іпотечного застереження – надання власником нерухомості права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки третій особі та підписати договір купівлі-продажу від імені продавця.   

Стандартна процедура стягнення предмету іпотеки через суд може займати роки, тому іпотекодержателі намагаються всіляко вигадати способи за допомогою яких її прискорити, зокрема не зв’язуватись із виконавчою службою та не проводити торги. Однією із таких розповсюджених схем є позов до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його передачі у власність іпотекодержателю. Ця схема підкріплюється рядом відповідних положень договору іпотеки, які потім використовуються у суді. 

Проте, ВСУ, в тому числі і у цій справі, вважає такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки протиправним і таким, що суперечить ст. 39 ЗУ «Про іпотеку» - «реалізація предмету іпотеки за рішенням суду».  При цьому стаття 37 ЗУ «Про іпотеку» - "передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки" не передбачає стягнення предмету іпотеки через суд, а передбачає тільки договірний порядок набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, тобто за згодою (підписом) іпотекодавця.

Отже, «прийняття у власність на підставі рішення суду» не працює. Так сказав ВСУ! 

Аналізуйте судовий актІпотека не припиняється якщо кредитор не скористався своїм правом на підставі рішення суду про задоволення вимог за рахунок предмета цієї іпотеки, виключний перелік підстав припинення іпотеки міститься в ст. 17 ЗУ «Про іпотеку» (ВСУ, 22.02.2017)

У рішенні про стягнення предмету іпотеки суд ВІДРАЗУ повинен встановити початкову ціну нерухомості для її подальшого продажу на прилюдних торгах (ВСУ у справі №6-2839цс16 від 21 грудня 2016р.)

Банк БЕЗ торгів може визнати право власності «ЗА СОБОЮ» на предмет іпотеки та таким чином припинити права боржника на це майно (ВСУ від 28 вересня 2016 р. у справі №6-1243цс16)

Стягнення предмету іпотеки допускається без судового рішення, і навіть в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя, проте не на підставі постанови держвиконавця (ВСУ у справі №6-1680цс16 від 28 вересня 2016р.)

Можна отримати і рішення про стягнення заборгованості за кредитом, і рішення про стягнення предмету іпотеки і це не свідчить про подвійність стягнення з боржника (ВССУ у справі № 6-11043св14)

При зверненні стягнення виселення осіб з іпотечного жилого приміщення без надання іншого постійного житла допускається тільки у випадку, якщо це приміщення було придбане за кредитні кошти (ВСУ від 14 грудня 2016р. у справі № 6-1141цс16)

Правова позиція ВСУ від  у справі № 6-2967цс16: Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті  328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку».

 

                                                                                                             

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

     22 березня 2017 року                                                                                                                                                                                м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М.,

 

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність, виселення та усунення перешкод у здійсненні права власності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність, виселення та усунення перешкод у здійсненні права власності.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 21 серпня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти в розмірі 39 тис. 600 доларів США строком до 21 серпня 2022 року.

На забезпечення виконання зазначеного договору між ними 21 серпня 2007 року було укладено договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира за АДРЕСА_1.

8 грудня 2011 року АКІБ «УкрСиббанк» відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі й за вказаним кредитним договором ПАТ «Дельта Банк», на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами.

Позивач зазначав, що ОСОБА_1 не виконувала умов кредитного договору, унаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 51 тис. 414 доларів США 70 центів, що станом на 24 червня 2014 року складало 610 тис. 717 грн 79 коп.

 Посилаючись на вказані обставини, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність; визнати за ПАТ «Дельта Банк» право власності на вищезазначену квартиру; виселити та зняти з реєстрації місця проживання та перебування ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та проживають разом з нею; зобов'язати ОСОБА_1 передати позивачу правовстановлюючі документи на вказану квартиру.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 21 травня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 21 серпня 2007 року у розмірі 51 414 доларів США 70 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 24 червня 2014 року складало 610 тис. 717 грн 79 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки – однокімнатну квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 34,9 кв. м, житловою площею 17,4 кв. м, шляхом передачі вказаного предмета іпотеки у власність іпотекодержателю – ПАТ «Дельта Банк».

Зобовязано ОСОБА_1 передати ПАТ «Дельта Банк» правовстановлюючі документи на квартиру.

На час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня  2014 року (далі – Закон України «Про мораторій») виконання рішення відстрочено. У решті вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 травня 2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку».

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 березня, 2 листопада 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку встановленому цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що 21 серпня  2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти у розмірі 39 тис. 600 доларів США строком до 21 серпня 2022 року.

На забезпечення виконання зазначеного договору 21 серпня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира за АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 належним чином умов кредитного договору не виконувала, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, яка станом на 24 червня 2014 року становила 51 414 доларів США 70 центів, з яких: заборгованість за кредитом – 36 941 доларів США 11 центів; заборгованість за відсотками - 14 473 доларів США 59 центів; прострочена заборгованість за кредитом - 8 216 доларів США 16 центів та відсотками - 9 499 доларів США 15 центів, що згідно з офіційним курсом НБУ становило 610  тис. 717 грн 79 коп.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що квартира, яка є предметом іпотеки, є єдиним місцем проживання ОСОБА_1 та її доньки, а тому за правилами Закону України «Про мораторій» на неї не може бути звернуто стягнення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що згідно з положеннями частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Разом з тим у наданих постановах від 30 березня, 2 листопада 2016 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу.

Отже, висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не відповідають висновкам, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду України, щодо застосування статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частинах першій, третій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).            У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у частині вирішення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Задовольняючи вимоги ПАТ «Дельта Банк», апеляційний суд виходив з того, що ПАТ «Дельта Банк» є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», проте, на чому ґрунтуються такі висновки, в рішенні не зазначив.

 Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що право вимоги до ОСОБА_1 належить йому на підставі укладеного 8 грудня 2011 року з АКІБ «УкрСиббанк» договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором (а.с. 2).

Разом з тим матеріали справи не містять жодних доказів зазначеному. Не свідчить про це й виписка з договору (а.с. 46-47).

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 травня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Апеляційного суду Одеської області.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів:

0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
Популярні події
ЕСПЧ