Арештувати власне майно з метою уникнення боргу не вдасться (ВС/КЦС № 755/5333/20 від 24.02.2021)

Фабула судового акту: За загальним визначенням забезпеченням позову є сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.

Цивільним процесуальним законом одним із заходів такого забезпечення визначено арешт на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України).

Отже Цивільний процесуальний кодекс чітко визначає приналежність майна на який може бути накладено арешт як захід забезпечення позову, але у даній справі позивач який є боржником за кредитним договором перед банком вирішив будь-яким шляхом убезпечити належне йому майно від накладення на нього стягнення і ось, що з цього вийшло (спойлер – аж нічого).

У даній справі суд розглядав позов боржника про визнання недійсним договору позики та договору іпотеки.

Одночасно із поданням позовної заяви позивачем до суду було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на належні йому квартиру та паркомісце, які є предметом іпотеки.

Суд першої інстанції вказану заяву задовольнив мотивувавши своє рішення тим, що не вжиття вказаного заходу може ускладнити або зробити неможливим подальше виконання рішення суду у зв`язку з існуванням можливості реалізації відповідачем нерухомого майна.

Апеляційний суд визнав таку позицію обґрунтованою.

На вказані рішення банківською установою було подано касаційну скаргу, яку обґрунтовано тим, що вказані рішення суперечать вимогам п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, яка передбачає, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що належать відповідачеві.

Крім того, позивач звернувся до суду з позовною заявою немайнового характеру, проте заява про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що була задоволена судом, відповідає виключно позовним вимогам майнового характеру, що не є співмірним із заявленими позовними вимогами.

Касаційний цивільний суд із доводами відповідача погодився.

Приймаючи таке рішення КЦС у своїй постанові вказав наступне.

З аналізу ст. 149 ЦПК України випливає, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

У статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Проте при задоволенні заяви позивача про накладення арешту на нерухоме майно та заборони їх відчуження, суди не звернули уваги, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що належить відповідачеві. Тому є помилковим накладення арешту на майно особи, яка не є відповідачем у справі. Предметом позову у цій справі є позовні вимоги немайнового характеру про визнання недійсними договорів. В разі задоволення позову рішення суду не підлягатимуть примусовому виконанню, а тому суди помилково вважали, що незабезпечення позову в обраний спосіб ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду. Отже, такий захід забезпечення позову не відповідає змісту порушеного, на думку позивача, права, та не є співмірним із заявленими вимогами в цій справі.

Аналізуйте судовий акт: Недопустимим є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні (ВС/КЦС у справі № 642/2581/17 від 09.12.2020)

Обеспечение иска как 100% вариант остановить продажу исполнительной службой имущества должника + судебный пример положительной юридической защиты обеспечения иска в апелляционном порядке

Немотивована ухвала про забезпечення позову має наслідок дисциплінарну відповідальність судді, який виніс таку ухвалу (ВП/ВС у справі № 9901/241/19 від 6 лютого 2020р.)

Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 755/5333/20

провадження № 61-17180св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року в складі судді Яровенко Н. О.та постанову Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Желепи О. В., Кулікової С. В., Олійника В. І.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог, рішень суду першої та апеляційної інстанцій

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та договору іпотеки.

Разом з позовною заявою ОСОБА_1 до суду подана заява про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 та заборони її відчуження; накладення арешту на машиномісце №7 (підвал) (літера А), загальною площею 19.9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , гараж № НОМЕР_1 та заборони його відчуження.

Заява мотивована тим, що відповідач має намір звернути стягнення на предмет іпотеки, оскільки строк повернення коштів за договором позики спливає 09 квітня 2020 року, а також, за даними інтернет - ресурсу «OLX», 24 лютого 2020 року опубліковано оголошення про продаж спірної квартири, тому існує ризик з боку відповідача ОСОБА_2 подальшого відчуження квартири на користь третіх осіб або вчинення інших протиправних дій, що значно ускладнить розгляд справи та відновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 13 квітня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено.

Накладено арешт на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 та заборонено її відчуження.

Накладено арешт на нерухоме майно, а саме на машиномісце № НОМЕР_1 (підвал) (літера А), загальною площею 19.9 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 та заборонено його відчуження.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову суди виходили з того, що відсутність заходів забезпечення, про які просить заявник, може ускладнити або зробити неможливим подальше виконання рішення суду у зв`язку з існуванням можливості реалізації відповідачем нерухомого майна.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що на момент звернення з заявою про забезпечення позову позивач просив накласти арешт на належне йому майно, що суперечить вимогам пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України, яка передбачає, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що належать відповідачеві.

Крім того, позивач звернувся до суду з позовною заявою немайнового характеру, проте заява про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що була задоволена судом, відповідає виключно позовним вимогам майнового характеру, що не є співмірним із заявленими позовними вимогами.

Позивачем не надано жодного належного обґрунтування своїй вимозі про необхідність забезпечення позову шляхом накладання арешту та заборони, а всі його доводи не підтвердженні належними, допустимими, достовірними доказами згідно з статтями 77 79 ЦПК України.

Таким чином, обраний позивачем вид забезпечення позову не є співмірним з заявленими позовними вимогами.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі, в якій зазначено, шо наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

15 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

У статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) зазначено, що «умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача».

Разом з тим, при задоволенні заяви позивача про накладення арешту на нерухоме майно та заборони їх відчуження, суди не звернули уваги, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що належить відповідачеві. Тому є помилковим накладення арешту на майно особи, яка не є відповідачем у справі. Предметом позову у цій справі є позовні вимоги немайнового характеру про визнання недійсними договорів. В разі задоволення позову рішення суду не підлягатимуть примусовому виконанню, а тому суди помилково вважали, що незабезпечення позову в обраний спосіб ускладнить чи унеможливить виконання рішення суду. Отже, такий захід забезпечення позову не відповідає змісту порушеного, на думку позивача, права, та не є співмірним із заявленими вимогами в цій справі.

За таких обставин рішення судів про накладення арешту на нерухоме майно підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні вимог заяви про забезпечення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви.

Відповідно до підпунктів «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив 420,00 грн судового збору, у зв`язку з задоволенням якої сплачений судовий збір підлягає стягненню на його користь з ОСОБА_1 .

Керуючись статями 400 402 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року скасувати.

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені на сплату судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 420,00 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року втрачають законну силута подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді