Тяганина під час досудового розслідування є підставою для стягнення моральної шкоди на користь потерпілого (ВС/КЦС у справі № 201/7621/17 від 04.11.2020)

Фабула судового акту: Тяганина при проведенні досудового розслідування кримінальних проваджень нажаль є досить розповсюдженим явищем.

Через бездіяльність посадових осіб до обов’язків яких входить проведення такого розслідування потерпілі фактично позбавлені права реалізацію своїх прав, винні особи не несуть встановленої законом відповідальності, а невінні особи – довести свою непричетність до вчинення злочину.

На мою думку найбільш вразливою стороною у даній ситуації є саме потерпілий. Адже саме він зазнав шкоди внаслідок вчиненого стосовно нього злочину і, через недбалість працівників правоохоронних органів не може отримати справедливу сатисфакцію.

Нормами передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Статтею 1177 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

У рішенні, що проаналізовано у цьому дописі, Касаційний цивільний суд висловив свою думку щодо застосування вказаних норма.

У даній справі особою, у квартирі якої під час проведення обшуку було викрадено належні йому речі, до суду було подано позовну заяву до прокуратури області, ГУ НП в області та управління Держказначейства про відшкодування майнової шкоди.

Позовну заяву було вмотивовано тим, що даний обшук проведено без достатніх правових підстав, а приміщення, де проводився обшук, є його власністю, житлом і місцем діяльності адвоката.

Про вчинення злочину під час обшуку ним подано відповідну заяву, на підставі якої проводилося досудове розслідування, яке ніяких результатів не дало, кошти йому не повернуті, численні скарги на слідчого та інших учасників розслідування судами підтримувалися, скасовувалися незаконні постанови слідчого про закриття кримінальних проваджень, але справа за більш ніж шість років так і не була вирішена, досудове розслідування належним чином не проведено, ухвали суду про це не виконані. Протягом тривалого часу він намагався повернути належне йому майно (кошти), однак відповідачі від цього ухилялися.

Суд першої інстанції вказаний позов задовольнив.

Приймаючи таке рішення місцевий суд послався на те, що майнові права позивача унаслідок протиправних дій посадових осіб органів досудового розслідування (відповідачів) були порушені за наслідками кримінального провадження, проведенням обшуку, викраденням майна позивача; позивач неодноразово звертався до відповідачів з приводу повернення викраденого майна, але останніми так нічого і не встановлено, майно не повернуто. Бездіяльність органів слідства, що полягала у несвоєчасному розслідуванні кримінального провадження і неповернені майна, свідчить про спричинення позивачу шкоди у зв`язку з неможливістю отримати викрадене під час обшуку майно. Майно це вибуло із володіння поза волею позивача під час виконання процесуальної дії - обшуку, що проводився в квартирі позивача в порядку кримінального процесуального закону.

Згідно п. 1 ч. 1 та ч. 2 статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду.

З таким рішення не погодився апеляційний суд і у задоволенні позову відмовив.

Приймаючи таке рішення суд апеляційної інстанції послався на те, що до теперішнього часу кримінальне провадження не закінчене, винні особи не встановлені, повідомлення про підозру у вчиненні злочину не пред`явлено. Таким чином, особи, винні у вчиненні крадіжки, яка, на переконання позивача, була скоєна під час проведення обшуку у його квартирі, не встановлені, кримінальне провадження не закінчено, а отже, не може бути безумовною підставою для покладення на державу відповідальності за шкоду, завдану конкретними невстановленими особами, на підставі статті 1177 ЦК України, у даному випадку.

За скаргою позивача справу було переглянуто у касаційному порядку.

Касаційний цивільний суд задовольнив позовні вимоги потерпілого та своє рішення вмотивував наступним.

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

Отже отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. При цьому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним.

і змісту позовної заяви вбачається, що позивач звернувся до суду, мотивуючи позовні вимоги, зокрема й тим, що він має право на відшкодування шкоди від держави за те, що досудове розслідування проводиться тривалий час (шість років) і є неефективним, що підтверджено чисельними постановам слідчих суддів. Таким чином, позивач вказує, що його право порушено, в тому числі внаслідок неефективного розслідування кримінальної справи особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

У касаційній скарзі заявник, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного зобов`язання щодо проведення ефективного розслідування злочину, де заявник є потерпілим.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті поряд із негативним зобов`язанням, невиконання Україною якого позивач не оскаржив, держава має позитивні зобов`язання гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих зобов`язань є самостійною підставою відповідальності держави.

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); $ 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови.

Суди попередніх інстанцій встановили певні факти, які можуть свідчити про надмірну тривалість досудового розслідування. Так, дев`ять разів ухвалами слідчих суддів була констатована бездіяльність органу досудового розслідування. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження наданої суду органом досудового розслідування зазначено, що постанова слідчого про закриття кримінального провадження скасована слідчим суддею у цьому кримінальному провадженні на теперішній час ведеться слідство.

Отже встановлені судами попередніх інстанцій факти можуть свідчити про надзвичайну тривалість досудового розслідування у справі, яка не є занадто складною (майно, про викрадення якого заявив позивач, знаходилося в квартирі). Розслідування тривало з 19 липня 2013 року, що на дату звернення до суду позивача з позовною заявою у 2017 році становило більше 4 років. За такий строк орган досудового розслідування мав би або закрити провадження, або звернутися до суду з обвинувальним актом.

Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо ,а тому позовні вимоги є обґрунтованими.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС стягнув 10 000 гривень моральної шкоди за бездіяльність державних виконавців, яка призвела до невиконання рішення суду майже 9 років (ВС/КЦС справа № 761/7165/17 від 12.08.2020 р).

Складання незаконного протоколу про адмінправопорушення ВЖЕ не є притягненням до адмінвідповідальності, а тому про відшкодування моральної шкоди можна забути (ВС/КЦС у справі № 312/262/18 від 21.10.2020)

Незаконне складання адмінпротоколів є притягненням до адмінвідповідальності, а отже і підставою для стягнення моральної шкоди (ВС/КЦС у справі № 640/16169/17 від 05.02.2020)

Право на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення ЄСПЛ презюмується (ВС/КАС у справі № 818/607/17 від 24.03.2020)

Шкода, завдана втратою тимчасово вилученого слідчим майна, відшкодовується власникові цього майна за рахунок коштів Державного бюджету України (ВС/КЦС,№ 569/4199/15-ц, 20.11.19)

У спорах про стягнення шкоди спричиненої незаконними діями органу слідства відповідачем є ДЕРЖАВА, а не Держказначейство (ВС/ВП № 641/8857/17 від 25.03.2020)

Шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовується в повному розмірі (Червонозаводський райсуд м.Харкова, № 646/701/17, 12.07.19)

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 201/7621/17

провадження № 61-13725св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової В. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: прокуратура Дніпропетровської області, Головне управління Національної поліції у Дніпропетровській області, Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019 року, прийняту у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до прокуратури Дніпропетровської області, Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області, Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про відшкодування майнової шкоди.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 19 березня 2012 року працівниками органу досудового розслідування, в рамках відкритого кримінального провадження, у нього в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 проводився обшук, під час якого були викрадені його особисті кошти та цінні речі, а саме: грошові кошти у сумі 8 000 доларів США, грошові кошти у сумі 700 фунтів Великобританії, коштовні прикраси у кількості десяти штук, загальною вартістю більше 45 000 грн, золота чоловіча обручка, запонки виробництва фірми «Ted Lapidus», ліхтар «Хальціон», вартістю близько 1 800 грн х 3 = 5 400 грн, шланг піддуву сухого костюма DUI вартістю близько 320 грн х 3 = 960 грн, безрукавка-утеплювач неопренова 3 мм для підводного плавання 160 грн х 3 = 480 грн, тесак саперний красномідний, виготовлений на початку ХІХ століття, вартістю приблизно 5 000 грн х 3 = 15 000 грн.

Вважав, що обшук проведено без достатніх правових підстав, а приміщення, де проводився обшук, є його власністю, житлом і місцем діяльності адвоката.

Про вчинення злочину під час обшуку ним подано відповідну заяву, на підставі якої проводилося досудове розслідування, яке ніяких результатів не дало, кошти йому не повернуті, численні скарги на слідчого та інших учасників розслідування судами підтримувалися, скасовувалися незаконні постанови слідчого про закриття кримінальних проваджень, але справа за більш ніж шість років так і не була вирішена, досудове розслідування належним чином не проведено, ухвали суду про це не виконані. Протягом тривалого часу він намагався повернути належне йому майно (кошти), однак відповідачі від цього ухилялися.

Позивач, посилаючись на положення статей 8 1177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у редакції, чинній на день виникнення спірних правовідносин, просив суд стягнути з держави на свою користь завдану йому бездіяльністю органів досудового розслідування майнову шкоду у розмірі 302 175 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого 2019 року, ухваленого у складі судді Антонюка О. А., позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 майнову шкоду, завдану бездіяльністю органів досудового розслідування у кримінальному провадженні, в сумі 302 175 грн.

Судові витрати віднесено за рахунок держави.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що майнові права ОСОБА_1 унаслідок протиправних дій посадових осіб органів досудового розслідування (відповідачів) були порушені за наслідками кримінального провадження, проведенням обшуку, викраденням майна позивача; позивач неодноразово звертався до відповідачів з приводу повернення викраденого майна, але останніми так нічого і не встановлено, майно не повернуто. Бездіяльність органів слідства, що полягала у несвоєчасному розслідуванні кримінального провадження і неповернені майна, свідчить про спричинення позивачу шкоди у зв`язку з неможливістю отримати викрадене під час обшуку майно. Майно це вибуло із володіння поза волею позивача під час виконання процесуальної дії - обшуку, що проводився в квартирі позивача в порядку кримінального процесуального закону.

Пославшись на положення пункту першого частини першої та частину другу статті 1 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019 року апеляційну скаргу прокуратури Дніпропетровської області задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого 2019 року скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Дніпропетровської області судовий збір у розмірі 4 532,63 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що до теперішнього часу кримінальне провадження не закінчене, винні особи не встановлені, повідомлення про підозру у вчиненні злочину не пред`явлено. Таким чином, особи, винні у вчиненні крадіжки, яка, на переконання позивача, була скоєна під час проведення обшуку у його квартирі, не встановлені, кримінальне провадження не закінчено, а отже, не може бути безумовною підставою для покладення на державу відповідальності за шкоду, завдану конкретними невстановленими особами, на підставі статті 1177 ЦК України, у даному випадку.

Апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції неправильно застосовані у даній справі норми статті 1177 ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», що призвело до неправильного вирішення спору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019 року, залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого 2019 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції застосовано норму статті 1177 ЦК України у редакції, яка не діяла на час виникнення правовідносин, тобто станом на 19 березня 2012 року. Крім того, судом неправильно застосовано положення статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ «Петро Якович Петльований проти України», заява №54904/08.

Суд апеляційної інстанції, використавши редакцію статті 1177 ЦК України, яка не діяла на час виникнення спірних правовідносин (редакція до 09 червня 2013 року), вказав як підставу для задоволення позову необхідність застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду», однак у позові відсутнє посилання на цей Закон.

Стверджує, що обставини його справи є діаметрально протилежними до обставин справи ЄСПЛ, застосованої судом апеляційної інстанції, у якій у заявника були відсутні законні сподівання на компенсацію через невиконання умов законодавства.

Вважає, що суд апеляційної інстанції мав у відповідності до вимог частини шостої статті 263 ЦПК України застосувати висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 920/715/17(провадження № 12-199гс18), прийняту за аналогічними правовідносинами.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У серпні 2019 року прокуратура Дніпропетровської області подала відзив на касаційну скаргу, який відповідно до вимог статті 395 ЦПК України не може бути взятий до уваги, оскільки не містить підпису уповноваженої особи.

У серпні 2019 року Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване судове рішення без змін, як таке, що ухвалене без порушень норм матеріального та процесуального права.

У вересні 2019 року Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване судове рішення без змін, як таке, що ухвалене без порушень норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

26 липня 2019 року ухвалою судді Верховного Суду Сердюка В. В. відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

У вересні 2020 року, згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа передана колегії суддів: Коломієць Г. В. ( суддя-доповідач), Гульку Б. І., Луспенику Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що 19 березня 2012 року слідчо-оперативною групою під керівництвом слідчого Слідчого відділу по розслідуванню ОВС і ЗСОГ та ЗО Слідчого управління Головного управління міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області у квартирі АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_1 на праві власності, у присутності понятих здійснено обшук, про що складено відповідний протокол.

Звернувшись до суду з позовними вимогами, ОСОБА_1 стверджує, що при проведенні обшуку у квартирі були викрадені належні йому грошові кошти та інші цінні речі на значну суму, а саме : грошові кошти в сумі 8 000 доларів США, з них сума в 5 000 доларів США купюрами номіналом по 100 доларів США, сума в 3 000 доларів США купюрами номіналом по 50, 20, 10, 5, 2, 1 доларів США; грошові кошти в сумі 700 фунтів Великобританії; коштовні прикраси у кількості десяти штук, загальною вартістю більше 15 000 грн х 3 = 45 000 грн, золота чоловіча обручка; запонки виробництва фірми «Теd Lapidus»; ліхтар «Хальціон» вартістю близько 1 800 грн х 3 = 5 400 грн, розрахований на проведення глибоководних робіт на глибині до 100 метрів; шланг піддуву сухого костюма DUI вартістю близько 326 грн х 3 = 960 грн, безрукавка-утеплювач неопренова 3 мм для підводного плавання - 160 грн х 3 = 480 грн і тесак саперний красномідний випуску початку XIX століття, орієнтовно 1837 року, та вартістю приблизно 5 000 грн, 5 000 грн х 3 = 15 000 грн.

20 березня 2012 року ОСОБА_1 до прокуратури Дніпропетровської області направлено заяву про скоєння злочину за № 57-АЗ, в якій він просив порушити кримінальну справу на підставі частини п`ятої статті 185 КК України по факту таємного викрадення чужого майна.

Встановлено, що 21 березня 2012 року адвокат ОСОБА_1., а 03 травня 2012 року адвокат Карчагін С. В. зверталися до прокуратури Дніпропетровської області із заявами щодо порушення вимог кримінально-процесуального закону при проведенні обшуку. Вказували, що 09 березня 2012 року слідчо-оперативною групою відповідно до постанови Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2012 року проведено обшук у приміщенні по АДРЕСА_3 , де вони здійснюють адвокатську діяльність. При цьому під час проведення обшуку були вилучені адвокатські провадження, зокрема, товариства з обмеженою відповідальністю «ІКОСтрит», товариства з обмеженою відповідальністю ТК «Югос», товариства з обмеженою відповідальністю з ІІ «Юромаш» та інші, які не мають відношення до розслідуваної кримінальної справи та товариства з обмеженою відповідальністю «Агростар». Також під час обшуку в офісному приміщенні, де здійснюється адвокатська діяльність, були вилучені кошти у сумі 11 700 доларів США, які їм належать. Заявники зазначали, що під час проведення обшуків були порушені їх професійні права та гарантії адвокатської діяльності, передбачені Законом України «Про адвокатуру».

Постановою заступника начальника відділу прокуратури Дніпропетровської області від 31 травня 2012 року відмовлено у порушенні кримінальної справи відносно оперативних уповноважених по особливо важливих справах Управління по боротьбі з організованою злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 за зверненням адвокатів ОСОБА_1 та Карчагіна С. В. щодо порушення вимог кримінально-процесуального закону при проведенні у них, за місцем їх мешкання та роботи, обшуків та порушення їх професійних прав та гарантій адвокатської діяльності, передбачених Законом України «Про адвокатуру», за ознаками злочинів, передбачених частиною третьою статті 364 КК України, тобто зловживання владою чи службовими повноваженнями, вчиненого працівником правоохоронного органу, та злочину, передбаченого частиною другою статті 397 КК України, втручання у діяльність захисника, вчиненого службовою особою з використанням свого службового становища, у зв`язку із відсутністю складу злочину.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 31 травня 2012 року вищевказану постанову скасовано, відмовний матеріал № 21/1-83пр-12 направлено у прокуратуру Дніпропетровської області для проведення додаткової перевірки.

19 липня 2013 року до Єдиного реєстру судових рішень було внесено відомості про вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 185 КК України, та відкрито кримінальне провадження № 12013040680003308.

Починаючи з 2013 року, вказане кримінальне провадження декілька разів закривалося на підставі статті 284 КПК України у зв`язку із відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 185 КК України.

У судовому порядку постанови органу досудового розслідування скасовувалися із направленням для подальшого досудового розслідування.

Станом на час розгляду справи кримінальне провадження не закінчене, винні особи не встановлені, повідомлення про підозру у вчиненні злочину не пред`явлено.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення судів у повній мірі не відповідають.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади органів місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на бездіяльність посадових осіб органів державної влади, а також бездіяльність самих органів державної влади. Позивач вважає, що шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, а також тривалим проведенням досудового розслідування, невстановленням особи, яка скоїла злочин, підлягає відшкодуванню державою за рахунок Державного бюджету України.

Статтями 1173 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Однак, правовими підставами для задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначав статтю 1177 ЦК України.

Статтею 1177 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

У 2005 році Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року (не була ратифікована). Втім ця Конвенція передбачає обов`язок держави щодо виплати компенсації не всім потерпілим від злочину, а лише фізичним особам - жертвам насильницьких злочинів.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 30 вересня 2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України», заява № 54904/08, Суд зауважив, що відповідно до ЦК України питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною, і ці умови частково викладені у першому пункті статті 1177 ЦК України, який містить слова «якщо особа, яка вчинила злочин, не ідентифікована або неплатоспроможна». Подальші умови полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу. Такий закон має також містити процедуру присудження та сплати компенсації. Ясно видно з цих застережень, що право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене вищевказаною статею Кодексу, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним. Практика національних судів підтверджує, що за відсутності закону, який формулює такі положення, право на компенсацію не може виникнути згідно зі статтею 1177 ЦК України, як окремо взятою.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими - фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

Такий висновок зроблено у пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року по справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18),

Таким чином, ЄСПЛ проаналізував положення статті 1177 ЦК України у редакції, чинній до 09 червня 2013 року (тобто саме в тій редакції, яку вважає необхідним застосувати заявник щодо спірних правовідносин, на момент їх виникнення) та вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. При цьому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним.

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, заявник просив застосувати до спірних правовідносин висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18).

Спростовуючи доводи заявника, колегія суддів вважає за потрібне зазначити таке.

У справі, яка переглядалася касаційним судом 12 березня 2019 року правовідносини, що складися між сторонами, виникли щодо відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування. У своїй постанові від 12 березня 2019 року Велика Пала Верховного Суду вказала: «необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.»

Таким чином, посилання в касаційній скарзі, що внаслідок бездіяльності державного органу щодо встановлення винних осіб у заподіянні йому шкоди та наявність причинного зв`язку між цими неправомірними діями та завданою шкодою, які ним були доведені в судовому засіданні суду першої інстанції, не можуть буди підставою для відшкодування майнової шкоди в порядку, визначеному статтею 1177 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки наявність причинного зв`язку між бездіяльністю державного органу під час проведення досудового слідства та заподіяною позивачу майновою шкодою може бути підставою для відшкодування моральної шкоди в порядку, визначеному статтею 1174 ЦК України.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування норми матеріального права, яка не діяла на час виникнення спірних правовідносин, та помилкове посилання на рішення ЄСПЛ у справі «Петро Якович Петльований проти України» спростовуються висновками, викладеними у цій постанові.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції врахував вказані вище норми матеріального права, встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення та дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за статтею 1177 ЦК України, оскільки Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими у зв`язку з відсутністю механізму відшкодування такої шкоди.

Хоча є правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що це не може бути безумовною підставою для покладення на державу відповідальності за шкоду, завдану невстановленими особами, на підставі статті 1177 ЦК України, однак незгода апеляційного суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для повної відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Таким чином, відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).

З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що він звернувся до суду, мотивуючи позовні вимоги, зокрема й тим, що він має право на відшкодування шкоди від держави за те, що досудове розслідування проводиться тривалий час ( шість років) і є неефективним, що підтверджено чисельними постановам слідчих суддів. Таким чином, позивач вказує, що його право порушено, в тому числі внаслідок неефективного розслідування кримінальної справи особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

У касаційній скарзі заявник, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного зобов`язання щодо проведення ефективного розслідування злочину, де заявник є потерпілим.

Зазначені вимоги ОСОБА_1 . Верховний Суд вважає такими, що доведені.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті поряд із негативним зобов`язанням, невиконання Україною якого позивач не оскаржив, держава має позитивні зобов`язання гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих зобов`язань є самостійною підставою відповідальності держави.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Суд апеляційної інстанції встановив, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач був визнаний потерпілим через викрадення його майна, триває. Тобто, у суду апеляційної інстанції не було відомостей про те, що держава провела об`єктивне та незалежне ефективне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); $ 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови.

Суди попередніх інстанцій встановили певні факти, які можуть свідчити про надмірну тривалість досудового розслідування. Так, дев`ять разів ухвалами слідчих суддів була констатована бездіяльність органу досудового розслідування. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження № 12013040680003308 від 19 липня 2013 року, наданої суду Дніпровським відділом поліції ГУ НП в Дніпропетровській області 21 вересня 2017 року зазначено, що 22 червня 2017 року постанова слідчого про закриття кримінального провадження скасована слідчим суддею Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, у цьому кримінальному провадженні на теперішній час ведеться слідство.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується, що встановлені судами попередніх інстанцій факти можуть свідчити про надзвичайну тривалість досудового розслідування у справі, яка не є занадто складною (майно, про викрадення якого заявив позивач, знаходилося в квартирі). Розслідування тривало з 19 липня 2013 року, що на дату звернення до суду позивача з позовною заявою у 2017 році становило більше 4 років. За такий строк орган досудового розслідування мав би або закрити провадження, або звернутися до суду з обвинувальним актом.

Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним та підлягає скасуванню.

Виходячи з вимог розумності та справедливості, з урахуванням тих обставин, що наведені вище, Верховний Суд вважає достатньою сатисфакцією стягнення з Держави грошової компенсації у розмірі 15 000 грн.

У свою чергу, згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 встановив фактичні обставини справи, однак неправильно застосував норми матеріального права, а тому рішення суду першої інстанції також підлягає скасуванню.

Отже, Верховний Суд, встановивши, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а суд касаційної інстанції згідно зі статтею 412 ЦПК України наділений повноваженнями змінити оскаржувані судові рішення або ухвалити нове рішення, дійшов висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції у цій справі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення за рахунок Держави грошової компенсації у розмірі 15 000 грн.

Керуючись статтями 400 409 412 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019 року, та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 лютого

2019 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі

15 000 (п`ятнадцять тисяч) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді