Шлюбний договір – дрібниці… Майно подружжя все одно має ділитись, тому що Україна не Європа за думкою Верхового Суду (ВС/КЦС № 755/19197/18 від 26.02.2020)

Фабула судового акту: Одне з тих судових рішень, яке не надає відповіді на питання, а навпаки ще більше поглиблює проблему правозастосування.

Нажаль таких рішень з’являється все більше і більше.

Але ж маємо працювати саме з тим, з чим маємо.

Нормами ч. 1 ст. 93 Сімейного кодексу України визначено, що шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки.

Виходячи із цих положень нібито все ясно та зрозуміло – шлюбний договір є формою угоди, якою врегульовано майнові відносини саме подружжя, як під час їх перебування у шлюбі так і після його розірвання. При цьому виходячи з принципу свободи договору майно, набуте подружжям можна і не ділити.

Проте, та ж стаття 93 СК містить і такий «підводний камінь» - шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Саме тут і виникає питання – а що ж таке «надзвичайно невигідне матеріальне становище»? А це чергове оціночне поняття через наявність якого і відсутність чітких законодавчих обмежень шлюбні договори перетворюються у нікчемний папірець хоч і нотаріально посвідчений.

У даній справі колишня дружина звернулась із позовом до свого чоловіка про визнання окремого положення укладеного між ними шлюбного договору про непоширення дії статті 60 СК України на нерухоме майно хоч і набуте подружжям під час шлюбу, яке вважатиметься особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно придбане та зареєстроване, а саме: власністю відповідача є квартира; житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, дві земельні ділянки, що розташована за адресою, а також побутова техніка, кухонне начиння, меблі, інші речі, що знаходяться за адресами вказаного нерухомого майна.

Одночасно подружжя домовилися про непоширення дії статті 60 СК України на транспортні засоби та нерухоме майно, які будуть придбані подружжям після укладення шлюбного договору, та вважатимуться особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я придбані та/або зареєстровані, розпорядження таким майном та особистими майновими правами здійснюється на його власний розсуд.

Позовні вимоги було вмотивовано тим, що вказані пункти шлюбного договору порушують її права, ставлять у вкрай невигідне матеріальне становище та суперечать вимогам чинного законодавства.

Суди першої та касаційної інстанцій такі вимоги задовольнили.

Не погоджуючись із такими рішеннями відповідач оскаржив їх у касаційному порядку при цьому мотивував свої доводи тим, що не звернув належної правової уваги на те, що майно, яке є предметом спірного договору, належало йому на праві власності ще до моменту укладання правочину. Таким чином, за шлюбним договором жодній стороні не передавалося будь-які об`єкти нерухомого майна, а лише було визначено його правовий режим.

Крім того, позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що умови договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Проте, Касаційний цивільний суд не визнав аргументи необґрунтованими та касаційну скаргу залишив без задоволення виходячи з того, що положеннями ст. 9 визначено загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Водночас відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частинами другою, третьою та п’ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Частинами четвертою, п’ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.

Доводи касаційної скарги про те, що договір відповідає вимогам чинного законодавства є необґрунтованими, оскільки пункти 4, 5 спірного шлюбного договору суперечать вимогам статей 93, 97 СК України, у зв`язку з тим, що їх зміст ставить позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачає перехід права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.

Аналізуйте судовий акт: СУД: Чому суд відмовив у визнанні спільною сумісною власністю доходів, отриманих одним з подружжя як фізичною особою-підприємцем (Полтавський апеляційний суду від 03.02.2020 р., 17.02.2020 р., справа № 554/3416/19)

СУД: Після розірвання шлюбу частина витрат, понесених одним із подружжя на погашення кредиту, мають бути стягнуті з іншого з подружжя (рішення Київського районного суду м. Полтави від 10.01.2020 р., справа № 552/5968/19)

Укладати шлюбний договір через представника НЕЗАКОННО (ВС/КЦС № 757/10715/17-ц від 25.09.2019)

Згідно з ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ВС/КЦС, № 522/25760/16-ц,15.05.19)

Постанова

Іменем України

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 755/19197/18

провадження № 61-18343св19

Верховний суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Людмила Леонідівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 14 травня 2019 року у складі судді Коваленка К. В., постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Ігнатченко Н. В., Кулікової С. В., та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Заришняк Г. М., Кулікової С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л., у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати частково недійсним із моменту вчинення шлюбний договір, а саме: пункти 4, 5 правочину.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із 26 вересня 2009 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

18 липня 2018 року між сторонами укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л., який було зареєстровано у відповідному реєстрі № 2999.

Відповідно до пункту 4 шлюбного договору подружжя домовилося про непоширення дії статті 60 СК України на нерухоме майно хоч і набуте подружжям під час шлюбу, яке вважатиметься особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно придбане та зареєстроване, а саме: власністю відповідача є квартира АДРЕСА_1 ; житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка, що розташована за адресою:

АДРЕСА_2 , площею 0,25 га; земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,21 га.

Також власністю відповідача за шлюбним договором є побутова техніка, кухонне начиння, меблі, інші речі, що знаходяться за адресами вказаного нерухомого майна.

Пункт 5 спірного договору вказує, що подружжя домовилися про непоширення дії статті 60 СК України на транспортні засоби та нерухоме майно, які будуть придбані подружжям після укладення шлюбного договору, та вважатимуться особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я придбані та/або зареєстровані, розпорядження таким майном та особистими майновими правами здійснюється на його власний розсуд.

Посилаючись на те, що вказані пункти шлюбного договору порушують її права, ставлять у вкрай невигідне матеріальне становище та суперечать вимогам чинного законодавства, просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 14 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано частково недійсним шлюбний договір від 18 липня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрований у реєстрі № 2999, а саме: пункт 4, пункт 5 вказаного договору, з моменту вчинення правочину.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції на підставі положень частини четвертої статті 93 СК України вважав, що вказані пункти спірного правочину ставлять ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки договором не визнано право власності позивача на будь-яке нерухоме майно, у зв`язку з чим наявні правові підстави для задоволення позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Баришівського районного суду Київської області від 14 травня 2019 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції вважав, що рішення районного суду відповідає обставинам справи, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права на підставі повного та всебічного вивчення доказів.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року виправлено описку у вступній частині постанови Київського апеляційного суду

від 02 жовтня 2019 року, а саме: замість «суддів: Ігнатченко Н. В.,

Кулікової С. В.» зазначено «суддів: Заришняк Г. М., Кулікової С. В.».

Короткий зміст вимог касаційної скарги

15 жовтня 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Баришівського районного суду Київської області від 14 травня 2019 року, постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2019, і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. При цьому посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду 16 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції, зупинено дію рішення Баришівського районного суду Київської області

від 14 травня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду

від 02 жовтня 2019 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У жовтні 2019 року цивільну справу № 755/19197/18 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга, з урахуванням пояснень до касаційної скарги, мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо визнання недійсними пунктів шлюбного договору базуються на неправильному розумінні і тлумаченні умов спірного правочину та положень статей 93 97 103 СК України.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, не звернув належної правової уваги на те, що майно, яке є предметом спірного договору, належало ОСОБА_2 на праві власності ще до моменту укладання правочину. Таким чином, за шлюбним договором жодній стороні не передавалося будь-які об`єкти нерухомого майна, а лише було визначено його правовий режим.

Крім того, позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що умови договору ставлять ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають дійсним обставинам справи та суперечать правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14, постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 756/7489/15-ц, відповідно до якої норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які не спростовують обґрунтовані та законні рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

У відзиві ОСОБА_1 просить суд про розгляд справи за участю сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 до ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 26 вересня 2009 року, що підтверджується актовим записом № 619 відділу реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві

18 липня 2018 року між ОСОБА_1 до ОСОБА_2 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрований у реєстрі № 2999.

Відповідно до пункту 4 шлюбного договору від 18 липня 2018 року подружжя домовилося про непоширення дії статті 60 СК України на нерухоме майно хоч і набуте подружжям під час шлюбу, яке вважатиметься особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно придбане та зареєстроване.

Власністю ОСОБА_2 є:- квартира АДРЕСА_1 ;

- житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ;

- земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,25 га, кадастровий номер земельної ділянки: 32220287302:24:029:0013 із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд;

- земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,21 га, кадастровий номер земельної ділянки: 32220287302:24:029:0014 з цільовим призначенням - для ведення особистого підсобного господарства.

Також власністю ОСОБА_2 за шлюбним договором є побутова техніка, кухонне начиння, меблі, інші речі, що знаходяться за адресами вказаного нерухомого майна.

Пункт 5 шлюбного договору передбачає, що подружжя домовилися про непоширення дії статті 60 СК України на транспортні засоби та нерухоме майно, що буде набуте подружжям, а саме: нерухоме та рухоме майно, що підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, які будуть придбані подружжям після укладення шлюбного договору, побутова техніка, кухонне приладдя, меблі, картини, інші речі, що будуть знаходитися за адресами такого нерухомого майна та вважатимуться особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я придбані та/або зареєстровані, і розпорядження таким майном та особистими майновими правами здійснюється на його власний розсуд.

У спірному правочині сторони зазначили, що цей шлюбний договір сторонами прочитаний, суть його зрозуміла сторонам, зміст прав та обов`язків, правові наслідки роз`яснено нотаріусом.

При цьому судами також встановлено, що в той самий день було укладено ще декілька договорів, зокрема договір дарування позивачем своєї квартири АДРЕСА_3 відповідачу; договір дарування відповідачем частини квартири АДРЕСА_4 спільній дитині - ОСОБА_3 ; одним із договорів визнано право власності за позивачем на належну їй іншу Ѕ частину цієї квартири.

При цьому судами при розгляді справи не встановлено наявності у подружжя будь-якого іншого шлюбного майна, ніж те, що визначено у шлюбному договорі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акту законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм Цивільного кодексу України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9 103 СК України, статей 203 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.

У справі, що переглядається, встановивши, що за умовами спірного шлюбного договору усе нерухоме та рухоме майно (квартира, житловий будинок, дві земельні ділянки, побутова техніка, кухонне обладнання, меблі, інші речі, що знаходяться у зазначеній нерухомості (п. 4 договору); транспортні засоби, нерухоме та рухоме майно, що підлягає реєстрації, особисті майнові права, які придбані подружжям після укладання шлюбного договору, побутова техніка, меблі, картини, інші речі (п. 5 договору) придбане у шлюбі належить відповідачу, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку що спірними умовами вказаного правочину позивач поставна у надзвичайно невигідне становище порівняно з відповідачем та положеннями закону.

При цьому, оскільки шлюбний договір є видом цивільного договору то, на нього також розповсюджуються положення статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки, зловживання правом, дотримання моральних засад суспільства тощо.

Доводи касаційної скарги про те, що договір відповідає вимогам чинного законодавства є необґрунтованими, оскільки пункти 4, 5 спірного шлюбного договору суперечать вимогам статей 93 97 СК України, у зв`язку з тим, що їх зміст ставить ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачає перехід права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.

Таким чином, передання відповідачу у власність вказаного у пунктах 4, 5 шлюбного договору майна поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсними відповідних положень шлюбного договору.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна правова оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 міститься клопотання про розгляд справи за участю відповідача та його представника.

ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому також міститься клопотання про розгляд справи за участю позивача.

У задоволенні клопотань необхідно відмовити з таких підстав.

Згідно з частиною першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Оскільки розгляд справи Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду здійснюється у порядку спрощеного позовного провадження та необхідність виклику учасників справи для надання пояснень відсутня, підстави для задоволення клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін та за участю ОСОБА_2 , ОСОБА_1 і її представника ОСОБА_4 також відсутні.

Ухвалою Верховного Суду 16 жовтня 2019 року зупинено дію рішення Баришівського районного суду Київської області від 14 травня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Оскільки Верховний Суд залишає без змін рішення Баришівського районного суду Київської області від 14 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, а тому дія скасованих судових рішень підлягає поновленню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про розгляд справи за його участю відмовити.

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за її участю відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Баришівського районного суду Київської області від 14 травня 2019 року, постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Баришівського районного суду Київської області

від 14 травня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду

від 02 жовтня 2019 року

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді