Активні дії щодо доведення своєї невинуватості та оскарження судових рішень не можуть свідчити про щире каяття (ВС/ККС у справі № 199/6365/19 від 15.11.2021)

Фабула судового акту: Щире каяття як обставину, яка пом’якшує покарання визначено нормами ст. 66 КК України.

При цьому закон про кримінальну відповідальність не містить у собі визначення, що саме є щирим каяттям, а тому наявність такої ознаки залежить виключено від волі суду та оцінки ним поведінки винної особи.

Хоча у даному випадку, на мою думку, суд зайняв дещо тенденційну позицію…

У даній справі особу було засуджено за скоєння ДТП у стані алкогольного сп’яніння під час якого пасажиру, який перебував у салоні авто було спричинені тяжкі тілесні ушкодження за ч. 2 ст. 286 КК України до 4 років позбавлення волі

Апеляційний суд даний вирок змінив та звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

На таке рішення суду апеляційної інстанції прокурором було подано касаційну скаргу, яку, зокрема, вмотивовано тим, засуджений вину в повному обсязі не визнав, з місця вчинення кримінального правопорушення зник, правдиві показання не надав, а навпаки намагався спростувати обставини події, а тому обставина, яка пом’якшує покарання, а саме щире каяття, до нього застосована бути не може.

Окремо слід зазначити, що потерпіла заперечувала проти задоволення касаційної скарги.

Натомість Касаційний кримінальний суд визнав доводи сторони обвинувачення слушними, касаційну скаргу задовільнив та у своїй постанові зазначив наступне.

Так, згідно з якою розкаяння передбачає, крім визнання собою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Щире каяття — це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.

У зв’язку з наведеним можна зробити висновок, що щире каяття — це певний психічний стан особи винного, коли він засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, і це об’єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню завданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.

Однак з матеріалів кримінального провадження убачається, що засуджений не визнав усіх обставин кримінального правопорушення, зокрема оскаржував вирок місцевого суду та просив закрити кримінальне провадження, посилаючись у тому числі на недопустимі докази, зібрані під час досудового розслідування, і неправдиві показання певних свідків про подію злочину, тобто не надав критичної оцінки своїй протиправній поведінці, формально вказавши на визнання своєї винуватості, що не узгоджується із вказаними мотивами стосовно визначення щирого каяття.

Аналізуйте судовий акт: ВС/ККС: Заява про беззаперечне визнання вини складається ВИКЛЮЧНО у присутності захисника (ВС/ККС у справі № 185/7793/20 від 06.10.2021)

Обвинувачений «шкодує, що так сталося», отже - «щиро покаявся» (ВС/ККС у справі №161/17452/19 від 11.05.2021)

Повне визнання вини ще не свідчить про щире каяття, адже каяття включає в себе щирий жаль щодо вчиненого злочину та осуд своєї поведінки (ВС/ККС у справі № 520/16394/16-к від 27.04.2021)

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

15 листопада 2021 року м.Київ №199/6365/19

Верховний Суд колегією суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — ЄРЕМЕЙЧУКА С.В.,
суддів: БОРОДІЯ В.М., СТОРОЖЕНКА С.О. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу прокурора відділу Дніпропетровської обласної прокуратури Філя О.І., на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25.03.2021 щодо Особи 1, Інформація 1, громадянина України, уродженця Російської Федерації, який проживає за Адресою 1, зареєстрованого там само, засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 Кримінального кодексу.

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами обставини

За вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 30.11.2020 Особу 1 засуджено за ч.2 ст.286 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на 4 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на 2 роки.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, речових доказів та процесуальних витрат.

За вироком, Особа 1 27.02.2019, близько 4:50, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, чим заздалегідь позбавив себе можливості об’єктивно оцінювати дорожню обстановку і координувати свої дії, керуючи технічно справним легковим автомобілем Subaru Outback, реєстраційний №1, належним на праві приватної власності Особі 2, здійснював рух по вологому асфальтобетонному покриттю проїзної частини вул. Маршала Малиновського з боку мосту №2 через Дніпро у напрямку Мерефо-Херсонського мосту м.Дніпра.

Під час руху Особа 1, не маючи будь-яких перешкод технічного і фізичного характеру для забезпечення безпечного руху, при відсутності зовнішніх факторів, які би змушували його порушувати вимоги Правил дорожнього руху, не діяв таким чином, щоб не наражати на небезпеку життя і здоров’я громадян, не обрав безпечної швидкості руху транспортного засобу, не врахував дорожньої обстановки, щоб мати змогу постійно контролювати рух та безпечно керувати автомобілем, втратив контроль над його керуванням та виїхав на тротуар праворуч за напрямком свого руху, де передньою частиною автомобіля здійснив наїзд на стовп без номера, розташований на відстані 27 м від електроопори №1/1302 за напрямком від Мерефо-Херсонського мосту м.Дніпра до мосту №2 через Дніпро.

Своїми діями водій Особа 1 грубо порушив вимоги пп.1.3, 1.5, 2.3 «б», 2.9 «а», 12.1 ПДР. Порушення водієм Особою 1 п.12.1 ПДР має причинний зв’язок із настанням дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої пасажиру Особі 3 спричинено тяжке тілесне ушкодження за ознакою небезпеки для життя.

ДАС ухвалою від 25.03.2021 змінив вирок місцевого суду в частині призначення покарання та постановив вважати Особу 1 засудженим за ч.2 ст.286 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на 4 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на 2 роки. На підставі ст.75 КК звільнив Особу 1 від відбування основного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки. В іншій частині вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. Обґрунтовуючи доводи, викладені у касаційній скарзі, зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно дійшов висновку щодо можливості застосування до Особи 1 положень ст.75 КК, у зв’язку з чим застосував закон, який не підлягав застосуванню.

На думку касатора, апеляційний суд не у повній мірі врахував характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, належним чином не надав оцінки обставинам, які пом’якшують та обтяжують покарання, зокрема вчиненню кримінального правопорушення в стані алкогольного сп’яніння, що призвело до заподіяння потерпілому тяжких ушкоджень. Крім цього, прокурор вважає безпідставним визнання судом апеляційної інстанції обставиною, що пом’якшує покарання, щире каяття, оскільки Особа 1 вину в повному обсязі не визнав, з місця вчинення кримінального правопорушення зник, правдиві показання не надав, а навпаки намагався спростувати обставини події. Також прокурор наголошує на тому, що думка потерпілого під час призначення покарання не є вирішальною, а враховується в сукупності з іншими обставинами вчиненого кримінального правопорушення. Узагальнюючи свої доводи, прокурор вважає, що покарання, призначене Особі 1 із застосуванням ст.75 КК, не відповідає стст.50, 65 цього кодексу, а отже, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню.

Позиції інших учасників судового провадження

До початку касаційного розгляду від засудженого Особи 1 і потерпілого Особи 3, надійшли заперечення на касаційну скаргу прокурора, в яких вони наводять аргументи стосовно необґрунтованості та безпідставності викладених у ній доводів та вказують на законність і вмотивованість оскаржуваного прокурором судового рішення.

У судовому засіданні прокурор Костюк О.С. підтримав доводи, викладені у касаційній скарзі, захисник Собко С.Ю. та засуджений Особа 1 заперечили проти її задоволення <…>.

Мотиви Суду

Висновки про доведеність винуватості Особи 1 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК, за вчинення якого його засуджено, та кваліфікація його дій за цим законом прокурором у касаційному порядку не оскаржуються.

Доводи касаційної скарги прокурора щодо необґрунтованого застосування апеляційним судом вимог ст.75 КК колегія суддів вважає слушними.

Відповідно до стст.50 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Згідно з приписами ст.75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Приймаючи рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням, апеляційний суд взяв до уваги відшкодування Особою 1 шкоди потерпілому та визнання ним своєї винуватості у вчиненому, позитивні дані про особу засудженого, а також перебування у нього на утриманні малолітньої дитини. Також суд зважив на позицію потерпілого, який просив призначити покарання Особі 1, не пов’язане з позбавленням волі, та показав, що претензій майнового та/або іншого характеру до засудженого не має. Отже, до обставин, які пом’якшують покарання, суд відніс щире каяття і добровільне відшкодування шкоди, а до обставин, які його обтяжують, — учинення злочину у стані алкогольного сп’яніння.

Проте колегія суддів вважає, що апеляційний суд недостатньо врахував обставини вчинення злочину, а саме характер порушень вимог ПДР, адже засуджений свідомо сів за кермо транспортного засобу в стані алкогольного сп’яніння, рухався у населеному пункті, що могло спричинити більш тяжкі наслідки, однак засуджений байдуже до цього поставився. Зокрема, як убачається зі встановлених судами фактичних обставин, Особа 1 виїхав на тротуар, де могли перебувати пішоходи і зупинився лише після наїзду на стовп. До того ж, одразу залишив місце вчинення дорожньо-транспортної пригоди, викликавши собі таксі.

ВС неодноразово зазначав, що вчинення злочину, передбаченого ст.286 КК, водієм, який керує транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, зазвичай виключає застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням.

За таких обставин навіть позитивна характеристика, наявність на утриманні малолітньої дитини і відшкодування шкоди потерпілому не можуть бути визнані достатніми підставами для застосування до Особи 1 положень ст.75 КК та звільнення від відбування призначеного покарання.

Крім того, апеляційний суд не взяв до уваги, що вчинене Особою 1 кримінальне правопорушення належить до суспільно небезпечних злочинів у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, а тому позиція потерпілого у справі щодо покарання, яке винний повинен понести за скоєне, під час вирішення цього питання судом не є вирішальною.

Також колегія суддів уважає доцільними посилання прокурора на послідовну практику ВС, згідно з якою розкаяння передбачає, крім визнання собою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Щире каяття — це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.

У зв’язку з наведеним можна зробити висновок, що щире каяття — це певний психічний стан особи винного, коли він засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, і це об’єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню завданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.

Однак з матеріалів кримінального провадження убачається, що Особа 1 не визнав усіх обставин кримінального правопорушення, зокрема оскаржував вирок місцевого суду та просив закрити кримінальне провадження, посилаючись у тому числі на недопустимі докази, зібрані під час досудового розслідування, і неправдиві показання певних свідків про подію злочину, тобто не надав критичної оцінки своїй протиправній поведінці, формально вказавши на визнання своєї винуватості, що не узгоджується із вказаними мотивами стосовно визначення щирого каяття.

Таким чином, висновки суду про звільнення Особи 1 на підставі ст.75 КК від відбування основного покарання є неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність, оскільки звільнення не сприяє меті покарання — виправленню засудженого і попередженню нових злочинів та є невиправдано м’яким заходом примусу, який не можна вважати справедливим, пропорційним і співрозмірним ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі винного.

Враховуючи викладене, касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а ухвала апеляційного суду щодо Особи 1 — скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції на підставі пп.2, 3 ч.1 ст.438 Кримінального процесуального кодексу, під час якого необхідно врахувати, що застосування щодо засудженого в цьому кримінальному провадженні положень ст.75 КК є неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність, що мало наслідком невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м’якість.

Керуючись стст.376 433 434 436 438 441 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу прокурора Дніпропетровської обласної прокуратури Філя О.І. задовольнити.

Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 25.03.2021 щодо Особи 1 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді