25.07.2018 | Автор: Олександр Боков
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Відповідач, не подаючи на вимогу суду відповідний доказ, не спростовує в такий спосіб твердження позивача, а суд в такому випадку може оцінити обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ (ВС/КГС, № 915/1145/17, 17.07.18)

Фабула судового акта: Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду висловився щодо розподілу обов’язків доказування у справі, в якій товариство з обмеженою відповідальністю в особі керуючого санацією – арбітражного керуючого звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ про визнання недійсним ліцензійного договору (Договір) про передачу прав на використання торговельної марки.

Позовні вимоги були мотивовані, зокрема, тим, що: оспорюваний правочин підписаний зі сторони ліцензіара неуповноваженою особою за відсутності доказів його схвалення юридичною особою; у договорі підроблено дату його укладення; наявний дефект відтиску печатки позивача, що міститься на договорі; ліцензіар продовжував повноцінне використання майнових прав за свідоцтвом на торговельну марку у такий спосіб, якби цей договір не приймався до виконання і не укладався взагалі.

Апеляційний господарський суд, скасувавши негативне для позивача судове рішення, прийняв нове – про задоволення позову, з чим погодився і Верховний Суд.

Як видно з матеріалів справи, встановивши, що для проведення технічної експертизи документа (реквізитів документа, друкарських форм) необхідний його оригінал, який на вимогу суду відповідачем не був наданий, апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про неможливість проведення експертного дослідження (за відсутності об'єкта дослідження).

При цьому суд зауважив, що у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

З огляду на викладене, врахувавши розподіл обов'язків доказування, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем не спростовано твердження позивача щодо дати укладення Договору. Наведене також стосується і доведення обставин щодо справжності відтиску печатки позивача на Договорі, а також повноважень особи, яка підписала Договір на день його укладення.

Отже позовні вимогі про визнання Договору недійсним з підстав, передбачених приписами ч.ч. 1, 2, 3, 5  ст. 203 ЦК України, ч. 1 ст. 215 ЦК України є законними та обгрутованими.

Верховний Суд, виходячи, вірогідно, з пов’язаності питань, нагадав, - приписами ч. 2 ст. 42 ГПК України унормовано, що учасники справи зобов'язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази, згідно з вимогами ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Аналізуйте судовий акт:

«Носко і Нефедов проти Росії»: тягар доведення відсутності підбурювання покладається на сторону обвинувачення (п. 1 ст. 6 Конвенції, заяви № 5753/09 і № 11789/10, від 30 жовтня 2014р.)

ВС/КЦС: Якщо покупець, маючи реальну можливість виявити очевидні дефекти товару, не скористався цим правом до передання йому товару, то тягар доведення коли саме вони виникли, покладається на покупця (ВС/КЦС,№ 215/46/16-ц, 28.02.18)

Експертиза призначається лише у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші докази, які знаходяться у матеріалах справи чи неможливо застосувати інші засоби доказування. В противному випадку – це затягування справи (ВГСУ, №909/714/16)

Застосування у господарському судочинстві принципу змагальності сторін судом апеляційної інстанції ( судді Київського апеляційного господарського суду Остапенко О. М., Жук Г. А., Руденко М. А.)

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2018 року

м. Київ

Справа №  915/1145/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Хоменко І.М.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Вікра"

представник позивача -  Сидоренко С.О., адвокат (дов. від 05.07.2018),                                                                            

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Вікра.",

представник відповідача - не з'явився,

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра."

на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.05.2018 (головуючий суддя Аленін О.Ю., судді:  Богатир К.В., Таран С.В.)

у справі № 915/1145/17

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра" (далі - ТОВ "Вікра")

до товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра." (далі - ТОВ "Вікра.")

про визнання правочину недійсним.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

ТОВ "Вікра" в особі керуючого санацією - арбітражного керуючого звернулося до господарського суду Миколаївської області з позовом до ТОВ "Вікра." про визнання недійсним ліцензійного договору від 08.06.2011 про передачу прав на використання торговельної марки.

Позовні вимоги мотивовані, зокрема, тим, що: оспорюваний правочин підписаний зі сторони ліцензіара (ТОВ "Вікра") неуповноваженою особою за відсутності доказів його схвалення юридичною особою; договір має підроблену дату його укладення; має місце дефект відтиску печатки позивача, що міститься на Договорі; ліцензіар продовжував повноцінне використання майнових прав за свідоцтвом на торговельну марку у такий спосіб, якби цей договір не приймався до виконання і не укладався взагалі.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 11.12.2017 зі справи   № 915/1145/17  у задоволенні позову відмовлено з посиланням на сплив позовної давності для звернення з даним позовом до суду, про застосування якої заявлено відповідачем у справі.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14.05.2018 рішення місцевого господарського зі справи № 915/1145/17 скасовано, прийнято нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним ліцензійний договір від 08.06.2011 про передачу прав на використання торговельної марки. Стягнуто з відповідача на користь позивача 1600,00 грн. судового збору за подання позовної заяви та 2400,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

ТОВ "Вікра.", посилаючись на порушення судом попередньої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд касаційної інстанції судовий акт попередньої інстанції зі справи скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі. Так, згідно з доводами відповідача, викладеними у касаційній скарзі:

- апеляційним господарським судом залишено поза увагою те, що сторонами під час підписання спірного правочину були визначені всі істотні умови, обумовлені чинним на час його укладення законодавством для такого виду договорів;

- суд апеляційної інстанції в порушення приписів статей 253-261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) неправомірно не застосував позовну давність до спірних правовідносин;

- судом не враховано те, що подана відповідачем до суду нотаріально засвідчена копія ліцензійного договору від 08.06.2011 про передачу прав на використання торговельної марки є належним та допустимим доказом у справі.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

17.07.2018 Судом одержано клопотання за підписом ліквідатора ТОВ "Вікра" Клименка М.А. про відкладення розгляду касаційної скарги для надання можливості представнику позивача ознайомитися з матеріалами справи, у зв'язку з тим, що підприємством-банкрутом та особисто ліквідатором не отримано касаційної скарги ТОВ "Вікра.", що не дає можливості підготувати відзив на касаційну скаргу.

У судовому засіданні 17.07.2018 клопотання ТОВ "Вікра" Судом не задоволено, з огляду на те, що з моменту отримання копії ухвали від 22.06.2018 про відкриття касаційного провадження та призначення касаційної скарги ТОВ "Вікра." до розгляду  у судовому засіданні 17.07.2018, представник ТОВ "Вікра" (у тому числі, особисто ліквідатор) мав можливість та достатньо часу для того, щоб скористатися своїми правами та ознайомитися з матеріалами справи.

Перевіривши на підставі встановлених попередньою судовою інстанцією обставин справи правильність застосування нею норм матеріального та процесуального права, заслухавши доповідь судді - доповідача та пояснення представника позивача, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- ТОВ "Вікра" є власником свідоцтва на знак для товарів і послуг від 10.02.2011    № 134989 (знак зареєстрований для товарів і послуг 6, 19, 35 класів МКТП);

- ТОВ "Вікра" як ліцензіаром та ТОВ "Вікра." як ліцензіатом укладено ліцензійний договір від 08.06.2011 про передачу прав на використання торговельної марки (далі - Договір) за свідоцтвом України від 10.02.2011 № 134989 на знак для товарів і послуг;

- відповідно до преамбули вказаного договору, беручи до уваги те, що ліцензіар є власником свідоцтва України від 10.02.2011 № 134989 на торговельну марку (знак для товарів і послуг), а ліцензіат бажає отримати на умовах цього договору дозвіл у вигляді виключної ліцензії на використання торговельної марки (знак для товарів і послуг), на яку було отримано свідоцтво в цілях виготовлення, використання, ввезення, пропозиції до продажу, продажу та іншого введення в господарський обіг товарів і послуг з використанням торговельної марки відповідно до переліку класів товарів і послуг, зазначених у свідоцтві,  укладено Договір;

- згідно з пунктом 1 Договору ліцензіар надає ліцензіату за винагороду на термін дії цього договору виключну ліцензію (виключні права) на використання торговельної марки щодо усіх товарів і послуг, зазначених у свідоцтві за класами МКТП;

- при цьому ліцензіату надається право на: використання торговельної марки на території України; видачу невиключних ліцензій (субліцензій) на використання торговельної марки на території України третім особам (пункт 2 Договору);

- відповідно до пунктів 3 та 4 Договору ліцензіар має право здійснювати контроль за використанням торговельної марки, виробляти концепцію, встановлювати обов'язки та давати вказівки ліцензіату щодо використання торговельної марки. Ліцензіат зобов'язаний використовувати торговельну марку відповідно до положень цього договору й отриманої від ліцензіара документації. Ліцензіат має право застосовувати торговельну марку спільно з торговельною маркою, власником якої він є. Ліцензіат має право використовувати торговельну марку за умови, що якість товарів і послуг, які позначаються цією маркою, не буде нижчою за якість товарів і послуг, які виготовляються і надаються ліцензіаром під тією ж маркою;

- пунктами 12 та 14 Договору передбачено, що вся документація, необхідна і достатня для використання торговельної марки передається ліцензіаром уповноваженому представнику ліцензіата російською або українською мовами в 1 (одному) примірнику протягом 10 днів з дня підписання цього договору. Передача документації підтверджується актом приймання-передачі за підписами повноважених представників обох сторін;

- згідно з пунктом 15 Договору за надання права на використання торговельної марки ліцензіат сплачує ліцензіару винагороду у розмірі, порядку і строки, визначені у розмірі 500,00 грн. одноразово;

- у відповідності до пункту 27 Договору цей договір укладений і набуває чинності з дати його підписання сторонами та діє до 02.12.2020.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним.

Згідно з приписами частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У відповідності до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Як унормовано статтею 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин першої - третьої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

У відповідності до частин п'ятої та шостої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як унормовано приписами статті 1107 ЦК України розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється, зокрема, на підставі ліцензійного договору.

Згідно з приписами статті 1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.

Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.

У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України.

Якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.

Умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними.

Згідно з приписами частини першої статті 1110 ЦК України ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності.

В обґрунтування позовних вимог позивач в особі керуючого санацією - арбітражного керуючого посилався, зокрема, на те, що: оспорюваний правочин підписаний зі сторони ліцензіара (ТОВ "Вікра") неуповноваженою особою за відсутності доказів його схвалення юридичною особою; договір має підроблену дату його укладення; має місце дефект відтиску печатки позивача, що міститься на Договорі; ліцензіар продовжував повноцінне використання майнових прав за свідоцтвом на торговельну марку у такий спосіб, якби цей договір не приймався до виконання і не укладався взагалі.

З огляду на зміст заявлених позовних вимог та обставин, які входять до предмета доказування у межах вирішення даного спору, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для призначення у даній справі технічної експертизи документа - Договору.

Згідно з матеріалами справи суд апеляційної інстанції (як і суд першої інстанції) неодноразово витребовував у відповідача оригінал Договору (у зв'язку з посиланням позивача на відсутність у нього такого оригіналу), проте відповідач вимог суду не виконав, надавши при цьому нотаріально засвідчену  копію Договору.

Встановивши, що для проведення технічної експертизи документа (реквізитів документа, друкарських форм) необхідний його оригінал, який на вимогу суду відповідачем не наданий, апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про неможливість проведення експертного дослідження (за відсутності об'єкта дослідження).

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній з 15.12.2017) доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з приписами статті 74 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Відповідно до частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 81 ГПК України будь-яка особа, в якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня вручення ухвали.

У разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Як унормовано приписами частини другої статті 42 ГПК України, учасники справи зобов'язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Згідно з приписами частини першої статті 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

З огляду на викладене, врахувавши розподіл обов'язків доказування, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем не спростовано твердження позивача про те, що оспорюваний правочин не було укладено 08.06.2011, як і не доведено обставин його укладення 08.06.2011 (або 16.08.2011, як безпосередньо зазначав відповідач).

Наведене також стосується і доведення обставин щодо справжності відтиску печатки позивача на Договорі, а також повноважень особи, яка підписала Договір від імені позивача (ОСОБА_6.), на його укладення (саме на момент фактичного підписання цього правочину).

Таким чином, апеляційний господарський суд дійшов неспростовного висновку про наявність підстав для визнання Договору недійсним з підстав, передбачених приписами частин першої, другої, третьої, п'ятої статті 203 ЦК України, частини першої статті 215 ЦК України.

Водночас у розгляді справи судом першої інстанції відповідач посилався на сплив позовної давності, у зв'язку з чим просив у задоволенні позову відмовити.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Згідно з приписами частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З посиланням на пропуск позивачем позовної давності для звернення з даним позовом до суду, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив. При цьому суд зазначив про те, що про порушення свого права позивач дізнався у день вчинення правочину (укладення Договору).

Однак, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, відповідачем не доведено обставин укладення оспорюваного правочину 08.06.2011 (або 16.08.2011, як безпосередньо зазначав відповідач).

У зв'язку з цим посилання суду першої інстанції на те, що про порушення свого права позивач довідався безпосередньо у день укладення Договору (при цьому достеменно встановити дату або період його укладення, за відсутності оригінала документа та його технічної експертизи, не видається за можливе) і позовна давність є такою, що сплинула, є формальним, певною мірою декларативним та таким, що не узгоджується із встановленими обставинами справи.

Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із статтею 309 ГПК України у відповідній редакції суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишити касаційну скаргу ТОВ "Вікра." без задоволення, а рішення апеляційного господарського суду - без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін судовий акт попередньої інстанції, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вікра." залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.05.2018  у справі  № 915/1145/17  - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя                                                                                                 І. Булгакова

Суддя                                                                                                  Б. Львов

Суддя                                                                                                   В. Селіваненко

1
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення