Вчені століттями шукали "Атлантиду пісків", але знайшли її інші

Десь під дюнами Аравійської пустелі - принаймні, так стверджує легенда - лежить місто, яке зруйнував сам Бог. Майже століття його розшукували найвідоміші дослідники світу: одна команда навіть стверджувала, що знайшла його. Про це пише Popular Mechanics.

Цікаво, що легенда бере свій початок у стародавньому арабському фольклорі. Убар, як кажуть, був багатим, укріпленим містом-оазою на торговому шляху пахощів, його вода підтримувала неймовірно високі вежі, через які проходили каравани ладану та мірри, що прямували з Південної Аравії до Середземномор’я. Потім воно зникло - це було божественне покарання за жадібність і аморальність.

При цьому історичні дані також вказують на те, що колись у пустелі Руб-ель-Халі, найбільшій у світі суцільній піщаній пустелі, процвітав оазис.

Зазначається, що західне захоплення Убаром почалося в 1931 році, коли британський дослідник Бертрам Томас вирішив стати першим європейцем, який перетнув Руб-ель-Халі. Його бедуїнські провідники розповідали йому історії про загублене місто, і Томас був заінтригований - він позначив на своїх картах караванні шляхи, які, за їхніми словами, вели до Убара, та опублікував свої знахідки в "Географічному журналі", назвавши місто "Атлантидою пісків".

Це поклало початок пошукам, які привернули таких людей, як Лоуренс Аравійський (Томас Едвард Лоуренс), британських дослідників Гаррі Сент-Джона Філбі та Вілфреда Тезігера, а також американського дослідника Венделла Філліпса. Усі вони шукали цю "Атлантиду пісків", але жодна з їхніх спроб не увінчалася успіхом.

Потім, у 1980-х роках, кінорежисер і археолог-аматор Ніколас Клепп зібрав команду, до якої увійшли авантюрист сер Ранульф Файнс та археолог Юріс Зарінс. Використовуючи супутникові знімки NASA, вони простежили стародавні караванні шляхи, що сходилися до місця в Омані, яке називається Шишр.

Саме режисер керував розкопками, які в підсумку виявили укріплені поселення, зруйновані вежі та залишки постійного колодязя. У статті New York Times за 1992 рік йдеться:

"Керуючись стародавніми картами та точними спостереженнями з космосу, археологи й дослідники виявили загублене місто глибоко в пісках Аравії, - про дослідників, - і вони практично впевнені, що це Убар, легендарний торговий центр, де процвітала торгівля ладаном, що існував тисячі років тому".

Важливо, що Тезігер писав про це місце ще десятиліття тому. Геологи нафтової компанії задокументували його зруйновану фортецю в 1940-х роках і відкинули її як кандидата на роль Убара. Сама фортеця, ймовірно, була збудована в 1500-х роках, хоча команда Клеппа стверджувала, що вона розташована над набагато давнішим поселенням.

Саудівські чиновники публічно поставили під сумнів ці твердження, а ЮНЕСКО класифікує Шишр як середньовічне поселення. Ніщо з того, що там було знайдено, не доводить, що це було чимось більшим, ніж добре укріплений торговий пост, не кажучи вже про легендарний мегаполіс.

Але команда Клеппа не здалася. У дослідженні 2007 року, опублікованому в журналі Remote Sensing in Archaeology, археологи написали, що в Шишрі були виявлені артефакти з Персії, Риму та Греції, а також восьмикутна фортеця, пов’язана з торгівлею пахощами. І хоча вони не знайшли жодних слідів піщаної бурі, вони виявили карстову воронку - ту, що поглинула головні ворота, - яка, ймовірно, утворилася через те, що мешканці осушили ґрунтові води.

Зарінс запропонував більш витончене пояснення: історичні тексти описують Убар як регіон і народ, а не як окреме місто. Шишр, стверджував він, все ще може бути частиною цієї головоломки.

Зазначається, що з переходом торгівлі на морські шляхи замість безводної пустелі та вичерпанням ґрунтових вод Шишр, ймовірно, канув у небуття, і його загибель цілком могла закласти основу для легенди про Убар. Але якщо Убар ще можна знайти, він, можливо, досі лежить серед пісків пустелі Руб-ель-Халі.

У 1973 році польські національні новини були сповнені хвилювання, коли археологи готувалися відкрити гробницю шанованого польського монарха Казимира IV Ягеллона.

Всього через кілька днів після відкриття гробниці четверо з 12 дослідників, які увійшли до склепу, загинули. Через 10 тижнів ця цифра зросла до 10. Зрештою, через кілька років загинули 15 осіб, які або перебували всередині гробниці, або працювали з тілом у лабораторії.