Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.12.2020 року у справі №450/2349/18

Ухвала

Іменем України

24 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 450/2349/18

провадження № 61-18920ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" до ОСОБА_1, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання недійсним та скасування рішення виконкому Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Українська залізниця"), яке змінило назву на Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця"), звернулося до суду з указаним позовом, в якому, з урахуванням уточнених вимог, просило: визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 26 листопада 1997 року № 100 в частині передання у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1261 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель в межах села Підбірці Пустомитівського району Львівської області; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії IV-ЛВ № 052910, виданий ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку; визнати недійсним договір дарування спірної земельної ділянки від 25 квітня 1999 року серії АВА № 400340, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ЛВ № 21050 від 28 квітня 1999 року.

Позов ПАТ "Українська залізниця" мотивовано тим, що на замовлення Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця "), правонаступником якого є ПАТ "Українська залізниця", з метою оформлення правовстановлюючих документів на право користування земельними ділянками у 2015 році було розроблено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,34511 га під об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів-Красне" від 1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м в адміністративних межах села Підбірці Пустомитівського району Львівської області. В результаті виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО "Львівська залізниця" на вказаній ділянці становить 14,0050 га.

Однак в результаті польового обстеження та при аналізі інформації з електронної бази Державного земельного кадастру виявлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які перебувають у приватній власності громадян. Так, зведеним інвентаризаційним планом земельної ділянки смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на ділянці "Львів-Красне" від 1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м в адміністративних межах села Підбірці Пустомитівського району встановлено, що земельна ділянка площею 0,1261 га, кадастровий номер 4623683800:02:001:0269, розташована по АДРЕСА_1, частина якої площею 0,0827 га перетинається зі смугою відведення залізниці, належить на праві власності ОСОБА_1, право власності на яку в останньої виникло на підставі договору дарування земельної ділянки серії АВА № 400340 від 25 квітня 1999 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, за яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1261 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель в межах села Підбірці Пустомитівського району Львівської області. Після укладення договору дарування ОСОБА_1 зареєструвала право власності на вказану земельну ділянку, у зв'язку з чим їй було видано державний акт на право приватної власності на землю серії ЛВ №21050 від 28 квітня 1999 року. Передана в дар земельна ділянка належала дарувальнику на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії IV-ЛВ № 052910, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 28 травня 1998 року за № 895, який, у свою чергу, був виданий ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 26 листопада 1997 року № 100. Оскільки оспорюваний державний акт на право приватної власності на землю серії ЛВ № 21050 від 28 квітня 1999 року, виданий ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 25 квітня 1999 року, який в свою чергу укладений на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії IV-ЛВ № 052910, виданого ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 26 листопада 1997 року № 100, то вимоги про скасування двох державних актів та договору дарування є похідними і залежать від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого вони видані. Чинне законодавство, яке діяло на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення в межах села Підбірці Лисиничівської сільської ради, не передбачало обов'язкового виготовлення та отримання державного акта на землю, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі. Залізниця як суміжний користувач не погоджувала ні проекту відведення земельної ділянки, ні акта встановлення і узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі, а також не надавала погодження на вилучення земельної ділянки, за яку сплачує земельний податок, та зміну її цільового призначення. Лисиничівська сільська рада під час прийняття оспорюваного рішення порушила норми пункту б частини 4 статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), відповідно до яких до земель державної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, належать, зокрема землі під державними залізницями. Майно залізниці є державною власністю і закріплене за нею на праві повного господарського відання, а отже, сільська рада не мала правових підстав приймати оспорюване рішення, порушуючи право землекористування залізниці.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що доводи ПАТ "Українська залізниця" про те, що воно є належним користувачем землями смуги відведення за напрямком "Львів-Красне" від 1464 км + 227 м до 1466 км + 535 м в адміністративних межах села Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, не підтверджені належними доказами, а тому таке право не підлягає судовому захисту, оскільки не є порушеним.

Постановою Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ "Українська залізниця" задоволено частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 листопада 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав.

Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ПАТ "Українська залізниця", однак відмовив у задоволенні позову у зв'язку з пропуском ПАТ "Українська залізниця" позовної давності. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), відповідно до положень статті 71 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР) встановлюється в три роки. Закінчення позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права. За загальним правилом статті 76 ЦК УРСР, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Апеляційний суд встановив, що ПАТ "Українська залізниця" не надало доказів того, що воно не мало об'єктивної можливості довідатися про оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває в загальному доступі. ПАТ "Українська залізниця" звернулося з позовом через 21 рік з часу ухвалення оспорюваного рішення селищної ради. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (стаття 75 ЦК УРСР).

11 грудня 2020 року АТ "Українська залізниця" подало засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга АТ "Українська залізниця" мотивована тим, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог залізниці, однак помилково відмовив у задоволенні позову у зв'язку із закінченням позовної давності. АТ "Українська залізниця" дізналося про порушення відповідачами свого права на спірну земельну ділянку 29 грудня 2016 року з моменту отримання акта про виконання внутрішнього зобов'язання з інвентаризації земельних ділянок. Суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17 та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини 1 та абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пункту 1 частини 1 та абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд застосував правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року у справі № 450/1435/15-ц, про те, що відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК України. Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Таким чином, у спірних правовідносинах щодо позовної давності застосовуються правила ЦК УРСР, якщо на час набрання чинності ЦК України не сплив строк пред'явлення позовних вимог. Відповідно до статті 71 ЦК УРСР, що діяв до 01 січня 2004 року, позовна давність - це строк, у межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з вимогою про його захист. Згідно зі статтею 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права (ЦК УРСР чи ЦК України), і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права. За загальним правилом статті 76 ЦК УРСР, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Апеляційним судом встановлено, що ПАТ "Українська залізниця" просило визнати незаконним та скасувати рішення Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 26 листопада 1997 року. При цьому з позовом ПАТ "Українська залізниця" звернулося лише 26 липня 2018 року, тобто після спливу позовної давності (майже через 21 рік з часу його прийняття).

Встановивши, що спірна земельна ділянка належить до земель транспорту і перебувала в користуванні ПАТ "Українська залізниця", а тому не могла бути передана у приватну власність, апеляційний суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Разом з тим, встановивши, що ПАТ "Українська залізниця" звернулося з позовом після спливу позовної давності та не надало доказів того, що воно не мало об'єктивної можливості довідатися про оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває в загальному доступі, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у зв'язку із закінченням позовної давності до пред'явлення позову.

При цьому висновки апеляційного суду узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, про те, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Враховуючи наведене, аргументи заявника про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, згідно з якими виходячи з принципу змагальності, відповідач мусив довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше, є неспроможними, тому що принцип змагальності був застосований апеляційним судом щодо доведення обставин дотримання/спливу позовної давності.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційний судом правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем, не заслуговують на увагу, так як за правилами статті 75 ЦК УРСР, чинної на час виникнення спірних правовідносин, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Висновки апеляційного суду в цій справі не суперечать викладеним правовим висновкам Верховного Суду.

Посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц також не заслуговує на увагу, оскільки викладені в ній правові висновки стосуються земель водного фонду, вимоги про повернення яких необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця. Натомість позовні вимоги в цій справі стосуються повернення земель, які не відносяться до водного фонду.

Із змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.

ЄСПЛ зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі "Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції", пункти 37,38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі "Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії").

Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.

У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження не підлягає окремому розгляду клопотання АТ "Українська залізниця" про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 листопада 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року.

Керуючись пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" до ОСОБА_1, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання недійсним та скасування рішення виконкому Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко