Ухвала

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 205/578/14-ц

провадження № 61-10184св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н.О., Журавель В. І., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, ОСОБА_6,

представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7,

третя особа - орган опіки та піклування Ленінської районної у

м. Дніпропетровську ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року в складі колегії суддів:

Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_5,

ОСОБА_6, третя особа - орган опіки та піклування Ленінської районної у

м. Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Позовна заява мотивована тим, що 22 червня 2007 року між банком та

ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № DNG0G100002220, відповідно до умов якого останній надано кредит у розмірі 24 000,00 доларів США під 12 % річних, з кінцевим терміном повернення до 22 червня 2027 року. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, між сторонами укладено іпотечний договір, предметом якого є нерухоме майно, а саме - будинок, загальною площею 54,30 кв. м, житловою 23,30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_4 своїх зобов'язань, станом на 02 грудня

2013 року, утворилась заборгованість у розмірі 23 826,43 доларів США, що еквівалентно 190 373,18 грн.

З урахуванням викладеного, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило звернути стягнення на предмет іпотеки: будинок, загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу указаного будинку банком з укладенням

від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, а також виселити відповідачів, які зареєстровані та проживають у спірному житловому будинку.

Справа переглядалась судами попередніх інстанцій та судом касаційної інстанції неодноразово.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня

2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 грудня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року рішення Ленінського районного суду м.

Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 грудня 2014 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня

2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та недоведеними.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня

2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок, загальною площею

54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, який розташований за адресою:

АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки від 22 червня 2007 року № DNG0G100002220) ПАТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами державних дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.

У частині позовних вимог про виселення ОСОБА_4 та неповнолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_6, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 - відмовлено.

Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено до закінчення дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"

від 03 червня 2014 року.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що у зв'язку з невиконанням своїх зобов'язань боржником за кредитним договором, позов про звернення стягнення на предмет застави є обґрунтованим.

17 серпня 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, належним чином не перевірив надані докази у справі та неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У лютому 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з наступних підстав.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами установлено, що 22 червня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № DNG0G100002220, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 24 000,00 доларів США, з кінцевим строком повернення кредиту - не пізніше 22 червня 2027 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12 % річних. 22 червня 2007 року укладено іпотечний договір, предметом якого є: будинок, загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, який розташований за адресою:

АДРЕСА_1

Пунктом 18.8.1 вказаного договору передбачено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

Відповідно до пункту 18.9 договору іпотеки сторони дійшли згоди, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки і в разі дострокового розірвання кредитного договору або зміни його умов, при наявності невиконаних зобов'язань на момент розірвання.

Звертаючись до суду з позовом, ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалось на те, що станом на 02 грудня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі

23 826,43 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом у розмірі

22 052,29 доларів США, заборгованість за процентами за користування кредитом - 602,62 доларів США, заборгованість з пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29
доларів США та штраф (процентна ставка) - 1 133,10 доларів США.

Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу указаного будинку банком з укладенням

від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, а також виселити відповідачів, які зареєстровані та проживають у спірному житловому будинку.

Частиною 2 статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом частини 1 статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку", згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Зі змісту статті 38 Закону України "Про іпотеку" вбачається, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку";

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

У постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16 зроблено висновок, що обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ "КБ "Приватбанк" обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року в справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18), не вбачаючи підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року в справі № 6-1851цс15, зробила висновок, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36,37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

Вирішуючи даний спір, апеляційний суд виходив із положень частини 2 статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України "Про іпотеку", вважаючи можливим звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 22 травня 2018 року в справі № 922/2416/17, погодившись із правовим висновком, висловленим Верховним Судом України у постанові від 05 квітня 2017 року (провадження № 6-3034цс16), вважав, що обрання певного способу правового захисту, у тому числі й позасудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

У постанові від 18 жовтня 2018 року в справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зважаючи на те, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий, відповідно, для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що таким договором не передбачено іншого порядку), дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин між сторонами та вірно застосував закон, що їх регулює.

Верховний Суд вважає, що не може бути по різному відбуватися кваліфікація такого способу захисту як визнання права власності на предмет іпотеки та надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки. Якщо визнання права власності на предмет іпотеки кваліфікується як позасудовий, то, з урахуванням правового висновку Великої Палати у постанові від 21 березня 2018 року в справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18), має бути кваліфікований як позасудовий такий спосіб звернення на предмет іпотеки як надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки.

Тому Верховний Суд вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16 і кваліфікації виключно як позасудового такого способу звернення на предмет іпотеки як надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Тому Верховний Суд вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування норм Закону України "Про іпотеку" в контексті кваліфікації виключно як позасудового такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки як надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 403,404, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 205/578/14-ц за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_4, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи - Орган опіки та піклування Ленінської районної у м.

Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н.О. Антоненко

В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. П. Курило