Ухвала

21 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 143/591/20

провадження № 61-17299св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Погребищенське",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальність "Погребещинське", яка підписана представником Щавінським Костянтином Станіславовичем, на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в складі колегії суддів:

Сопруна В. В., Войтка Ю. Б., Матківської М. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ТОВ "Погребещинське" звернулось з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про переведення прав та обов'язків орендаря.

Позов мотивований тим, що 15 листопада 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Погребищенське" укладено договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 3,5683 га (кадастровий номер 0523484700:04:001:0024), яка розташована на території Розкопанської сільської ради Погребищенського району Вінницької області. Сторони погодили строк дії договору на 10 років. Договір зареєстрований у Вінницькій регіональній філії центру ДЗК, про що у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі було вчинено запис від 20 липня 2010 року за № 041005100049. У відповідності до умов договору оренди землі від 15 листопада 2009 року, а також положень Закону України "Про оренду землі ", ТОВ "Погребищенське" реалізувало переважне право перед іншими особами на поновлення договору оренди землі.

20 січня 2020 року в період дії договору від 15 листопада 2009 року, ОСОБА_1 уклав договір оренди землі від 20 січня 2020 року з ОСОБА_2, тим самим проігнорував переважне право ТОВ "Погребищенське". 30 січня 2020 року за ОСОБА_2 зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:04:001:0024 строком на 10 років. ТОВ "Погребищенське" вважало, що було порушено його переважне право на укладення договору оренди землі.

ТОВ "Погребищенське":

просило перевести права і обов'язки орендаря за договором оренди землі від 20 січня 2020 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 09 вересня 2020 року в складі судді: Бойко А. В., позов ТОВ "Погребещинське" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про переведення прав та обов'язків орендаря задоволено.

Переведено на ТОВ "Погребищенське" права і обов'язки орендаря за договором оренди землі від 20 січня 2020 року (запис від 30 січня 2020 року № 35435023), який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,5683 га (кадастровий номер 0523484700:04:001:0024), яка розташована на території Розкопанської сільської ради Погребищенського району Вінницької області.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ТОВ "Погребищенське" відповідно до пункту 8 договору оренди землі від 15 листопада 2009 року, а також положень Закону України "Про оренду землі" реалізувало своє переважне право перед іншими особами на поновлення договору оренди землі, оскільки направило ОСОБА_1 лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проектом додаткової угоди. В свою чергу ОСОБА_1 ще в період дії договору оренди землі від 15 листопада 2009 року уклав з ОСОБА_2 новий договір оренди від 20 січня 2020 року та за ОСОБА_2 30 січня 2020 було зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:04:001:0024 строком на 10 років. Внаслідок укладення договору оренди землі від 20 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 порушено переважне право ТОВ "Погребищенське". Відповідно до частини 2 статті 5 ЦПК України, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При обранні способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. У даному випадку судом враховано, що ефективним способом захисту, який забезпечуватиме відновлення порушеного переважного права ТОВ "Погребищенське", є позов про переведення прав та обов'язків орендаря, який потрібно застосовувати за аналогією закону (статті 8, 362 ЦК України), а відтак позовні вимоги ТОВ "Погребищенське" підлягають задоволенню в повному обсязі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено, рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 09 вересня 2020 рокускасовано.

В задоволенні позову ТОВ "Погребищенське" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про переведення прав та обов'язків орендаря відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що пунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (частина 2 статті 16 ЦК України). Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, ТОВ "Погребищенське" посилалось на невизнання орендодавцем його права, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі", внаслідок чого останнім було укладено договір оренди цієї самої земельної ділянки з іншим орендарем. За змістом статті 33 Закону України "Про оренду землі" по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Реалізація зазначеного переважного права на поновлення договору оренди можлива лише за умови дотримання встановлених цією нормою певної процедури і строків. З огляду на загальні засади цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (статті 3, 12, 13, 14, 15, 20 ЦК України; статті 4, 5, 13, 19, 49 ЦПК України) необхідно дійти висновку про те, що в разі невизнання орендодавцем права орендаря, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі", на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк таке право підлягає захисту судом за позовом орендаря шляхом визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі пункту 2 частини 2 статті 16 ЦК України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 6-55цс15, постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року справа № 365/396/17. ОСОБА_1 в період дії договору оренди землі від 15 листопада 2009 року (зареєстрований 20 липня 2010 року) уклав з ОСОБА_2 новий договір оренди від 20 січня 2020 року, який 30 січня 2020 року було зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:04:001:0024 строком на 10 років. Таким чином, колегія суддів, приходить до висновку про відсутність правових підстав для застосування у даному випадку такого способу захисту прав, як переведення прав та обов'язків орендаря за договором оренди землі. Отже, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач обрав спосіб захисту своїх прав, який не передбачений законом.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2020 року ТОВ "Погребищенське" подало касаційну скаргу, яка підписана представником Щавінським К. С., в якій просило скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні полягає в тому, що при оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність. Тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При визнанні недійсним договору оренди, який порушує переважне право, жодним чином не відновлюються інтереси особи, переважне право якої порушене.

Оскільки визнання правочину недійсним спрямоване на захист та відновлення майнових прав особи. Визнання правочину недійсним вчиненого з порушенням переважного права не поновлює порушеного переважного права, тому що договір не завжди є наслідком здійснення переважного права і немає будь-яких передумов для зобов'язання власника земельної ділянки (орендодавця) укласти договір оренди із суб'єктом переважного права (орендарем). За цих підстав, закономірною є неприйнятність та неефективність такого способу для захисту переважного права.

Ефективним способом захисту, який забезпечуватиме відновлення порушеного переважного права, є позов про переведення прав і а обов'язків наймача, який потрібно застосовувати за аналогією закону.

Вказує, що позивач звернувся із позовом до суду за півтора місяці до закінчення строку дії первинного договору оренди, при цьому заявило вимоги, які могли забезпечити поновлення його права користування відповідною земельною ділянкою (на підставі судового рішення орендар зможе зареєструвати право оренди в реєстрі речових прав на нерухоме майно). Визнання недійсним договору оренди укладеного орендодавцем з третьою особою не поновлює права користування попереднього орендаря відповідною земельною ділянкою, яке станом на дату винесення рішення судом першої інстанції вже перестало існувати. З огляду на обставини справи, які встановлені судами при вирішенні спору, ефективним способом захисту, який забезпечуватиме відновлення порушеного переважного права, є позов про переведення прав та обов'язків наймача, який потрібно застосовувати за аналогією закону (статті 8, 362 ЦК України).

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження:

суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду: від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18;

скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 6-55цс15 та постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі № 365/396/17 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Фактичні обставини

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ТОВ "Погребищенське" 15 листопада 2009 року укладено договір оренди земельної ділянки, площею 3,5683 га (кадастровий номер 0523484700:04:001:0024) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Розкопанської сільської ради Погребищенського району Вінницької області.

Вказаний договір був зареєстрований у Вінницькій регіональній філії центру ДЗК, про що у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі було вчинено запис від 20 липня 2010 року за № 041005100049.

Згідно пункту 8 договору, договір укладено на 10 років та він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 41 договору).

У травні 2020 року позивачем ТОВ "Погребищенське" на адресу ОСОБА_1 направлено лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі, у якому відповідача ОСОБА_1 повідомлено про бажання позивача скористатись своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі та додано проект додаткової угоди до договору оренди землі.

20 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір оренди вказаної земельної ділянки та 30 січня 2020 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером undefined строком на 10 років.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

У постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року в справі № 6-55цс15 вказано, що:

"10 лютого 2012 року ПП "Таврія" повідомило ОСОБА_1 про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк та надіслало проект додаткової угоди.

ОСОБА_1 протягом одного місяця після закінчення строку дії вказаного договору оренди з листом щодо заперечення в поновленні цього договору до ПП "Таврія" не звертався.

26 березня 2012 року ОСОБА_1 уклав договір оренди зазначеної земельної ділянки з ФГ "Скорук М. А." строком на 5 років з дня реєстрації цього договору. Зазначений договір оренди зареєстрований у відділі Державного комітету земельних ресурсів у Нікопольському районі Дніпропетровської області 27 березня 2012 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги ПП "Таврія", суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вважав, що ПП "Таврія" має переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк у порядку статті 33 Закону України "Про оренду землі" та що це порушене право підлягає захисту шляхом визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Скорук М. А.", відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України та частини 2 статті 15 Закону України "Про оренду землі".

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (частина 2 статті 16 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, ПП "Таврія" посилалось на невизнання орендодавцем його переважного права, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі", унаслідок чого останнім було укладено договір оренди цієї самої земельної ділянки з іншим орендарем.

Переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, буде порушене, зокрема, в разі укладення договору оренди з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право. Отже, з огляду на загальні засади цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (статті 3, 12, 13, 14, 15, 20 ЦК України; статті 3, 4, 5, 11, 15, 31 ЦПК України) необхідно дійти висновку про те, що в разі невизнання орендодавцем права орендаря, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі", на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк таке право підлягає захисту судом за позовом орендаря шляхом визнання недійсним договору оренди цієї самої земельної ділянки, укладеного орендодавцем з іншим орендарем, на підставі пункту 2 частини 2 статті 16 ЦК України. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, постановляючи ухвали, надані заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, установивши факт належного виконання ПП "Таврія" умов договору оренди землі, дотримання ним строків і процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк, ненадіслання орендодавцем у встановлений законом строк відмови в поновленні договору оренди на новий строк та укладення орендодавцем договору оренди з іншим орендарем на таких самих умовах, які запропоновані ПП "Таврія", суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що обраний позивачем у цій справі спосіб захисту, зокрема звернення до суду з позовом до орендодавця та нового орендаря про визнання недійсним укладеного ними договору оренди земельної ділянки, яка раніше перебувала в оренді в позивача, є неналежним, та про відсутність у позивача правових підстав захистити своє порушене право в такий спосіб".

Тобто, в справі № 6-55цс15 Верховний Суд України зробив висновок про те, що належним способом захисту порушеного переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк в разі укладення договору оренди з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право є позов про визнання другого договору оренди недійсним.

Колегія суддів не погоджується із вказаним висновом Верховного Суду України в справі № 6-55цс15 з таких підстав.

Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк. Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов'язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється (частина 1 статті 777 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 490/7071/16-ц (провадження № 61-25815св18) зазначено, що "усталеним є розуміння переважного права як такого суб'єктивного цивільного право, яке надає його носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб'єктивне право".

Сутністю переважного права є укладення договору найму на новий строк, з встановленням умов за домовленістю сторін. Тобто переважне право стосується укладення нового договору найму на новий строк і з новими умовами.

Метою встановлення переважного права наймача на укладення договору є створення конструкції в цивільному законодавстві, за допомогою якої наймач матиме додаткові механізми, спрямовані на забезпечення стабільного користування річчю.

При реалізації переважного права наймача умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється. Переважне право наймача припиняється у випадку, якщо предмет найму необхідний для потреб його власника.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Порушення переважного права може мати місце при укладенні власником договору найму:

із новим наймачем при отриманні письмового повідомлення попереднього наймача про бажання реалізувати переважне право;

у випадку недосягнення згоди щодо плати за майбутнім договором та інших умов з іншим наймачем на більш сприятливих умовах, ніж ті, що пропонувалися при реалізації переважного права;

із новим наймачем, за умови повідомлення попереднього наймача про необхідність використовувати предмет договору найму для власних потреб.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За схожих відносин у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 909/337/19 (провадження № 12-35гс20) вказано, що:

"якщо власником предмета найму (оренди) порушено передбачене частиною 2 статті 777 ЦК України переважне право наймача (орендаря) на придбання переданої у найм (оренду) речі, належним способом захисту відповідного переважного права наймача (орендаря) буде позов про переведення на останнього прав та обов'язків покупця відповідної речі. Отже, до спірних правовідносин щодо захисту передбаченого частиною 2 статті 777 ЦК України переважного права наймача (орендаря) на придбання предмета найму (оренди) за аналогією закону підлягають застосуванню положення частиною 2 статті 777 ЦК України, яка регулює подібні правовідносини, а саме визначає порядок захисту переважного права співвласника майна на придбання частки іншого співвласника при її відчуженні останнім. Звідси для захисту переважного права наймача (орендаря), який належним чином виконує свої обов'язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду), належним способом захисту є переведення на наймача (орендаря) прав та обов'язків покупця відповідної речі. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)".

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 статті 16 ЦК України).

Згідно частини 1 та 2 статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При визнанні недійсним договору оренди, який порушує переважне право, жодним чином не відновлюються інтереси особи, переважне право якої порушене. Оскільки визнання правочину недійсним спрямоване на захист та відновлення майнових прав особи. Визнання правочину недійсним вчиненого з порушенням переважного права не поновлює порушеного переважного права, тому що договір не завжди є наслідком здійснення переважного права і немає будь-яких передумов для зобов'язання власника земельної ділянки (орендодавця) укласти договір оренди із суб'єктом переважного права (орендарем). За цих підстав, закономірною є неприйнятність та неефективність такого способу для захисту переважного права. Натомість ефективним способом захисту, який забезпечуватиме відновлення порушеного переважного правана укладення договору оренди на новий строк, є позов про переведення прав та обов'язків наймача, який потрібно застосовувати за аналогією закону (статті 8, 362 ЦК України).

Тому колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року в справі № 6-55цс15 та вказати, що визнання правочину недійсним вчиненого з порушенням переважного права на укладення договору оренди на новий строк не поновлює порушеного переважного права, а тому такий спосіб неефективний для захисту переважного права. Ефективним способом захисту, який забезпечуватиме відновлення порушеного переважного права на укладення договору оренди на новий строк, є позов про переведення прав та обов'язків наймача, який потрібно застосовувати за аналогією закону (статті 8, 362 ЦК України).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 143/591/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук