Ухвала

16 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 334/3161/17

провадження № 61-10638св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вартанова Олеся Степанівна, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_5, на рішення Ленінського районного суду

м. Запоріжжя від 16 листопада 2018 року у складі судді

Гнатюк О. М., та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня

2019 року в складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вартанова О. С., ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання свідоцтва про право власності (правочину) недійсним.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири, укладеного 21 листопада 2011 року між представником власника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 як продавцем та позивачем як покупцем, ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_1 придбав та прийняв у власність належну продавцю квартиру

АДРЕСА_1. Приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С. 24 листопада 2016 року було видано свідоцтво, зареєстровано за № 5980, відповідно до якого посвідчено, що ОСОБА_2 належить на праві власності майно - квартира загальною площею 44,2 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, яке придбано ОСОБА_2 за 202 674,90 грн, що раніше належало ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Шаповаловою О. Г. 25 жовтня 2006 року за № 54149. Зазначене майно, яке належить позивачеві на праві приватної власності, відчужене особою, яка на момент відчуження 24 листопада 2016 року не була та не могла бути його володільцем та власником - ОСОБА_6, оскільки зазначене майно вже було відчужено позивачу за договором купівлі-продажу у листопаді 2011 року.

У зв'язку з викладеним, просив визнати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, видане ОСОБА_2 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С. від 24 листопада 2016 року, зареєстровано в реєстрі за № 5980, недійсним.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня

2019 року, відмовлено в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до

ОСОБА_2, треті особи: Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вартанова О. С., ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання свідоцтва про право власності (правочину) недійсним.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позивач не зареєстрував за собою право власності на спірне нерухоме майно, тому у нього відсутнє право власності на квартиру

АДРЕСА_1. Враховуючи належність квартири на момент її примусової реалізації ОСОБА_6, що підтверджується даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, які перевірялися нотаріусом під час видачі свідоцтва, заявлені позовні вимоги є безпідставними.

Аргументи учасників справи

У грудні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду

м. Запоріжжя від 16 листопада 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив судові рішення скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення його позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення суперечать статті 334 ЦК України. Рішення суду, на підставі якого ОСОБА_2 видане оспорюване свідоцтво про право власності нотаріуса, на момент розгляду справи скасовано, а тому у суду першої інстанції були всі підстави для визнання його недійсним. У позивача були перешкоди у реєстрації прав власності, оскільки за боргами колишнього власника органами ДВС на майно були накладені арешти та заборони.

У березні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Зазначає, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності. Посилається на аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, Великої Палати Верховного Суду України від 12 березня

2019 року у справі № 911/3594/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 березня 2019 року № 925/1121/17 та від 04 вересня 2019 року у справі № 916/675/15-г.

У березні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість судових рішень.

Рух справи

УхвалоюВерховного Суду від 19 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких мотивів.

Суди встановили, що 21 листопада 2011 року між ОСОБА_6, від імені якого діє представник ОСОБА_7, як продавцем та позивачем як покупцем укладено договір купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Пянтковською О. Г. та зареєстровано в реєстрі за № 7630, за яким ОСОБА_6 продав,

а ОСОБА_1 купив та прийняв у власність належну продавцю квартиру АДРЕСА_1.

18 листопада 2016 року державним виконавцем ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ

у Запорізькій області складений акт про проведення електронних торгів ВП № ~organization0~ від 18 листопада 2016 року, що відбулися 15 лютого 2016 року за лотом № 120579 - квартира АДРЕСА_3 із зазначенням переможця електронних торгів - ОСОБА_2.

Відповідно до свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вартанова О. С.

24 листопада 2016 року на підставі акту державного виконавця про проведення електронних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого Дніпровським відділом ДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області, посвідчила, що ОСОБА_2 належить на праві власності майно, що складається з квартири загальною площею 44,2 кв. м, житловою площею

25,77 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, що нею придбано за 202
674,90 грн та яке раніше належало ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Шаповаловою О. Г. 25 жовтня

2006 року за № 54149.

За договором купівлі-продажу від 24 липня 2017 року ОСОБА_2 продала,

а ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_1.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна містяться наступні записи щодо власників квартири за адресою: АДРЕСА_2: з 9 листопада

2016 року - ОСОБА_6, форма власності - приватна, частка - 1/1;

з 24 листопада 2016 року - ОСОБА_2, форма власності - приватна, частка 1/1; з 24 липня 2017 року - ОСОБА_3, форма власності - приватна, частка 1/1; з 24 жовтня 2017 року - ОСОБА_4, форма власності - приватна, частка 1/1.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зроблено висновок, що "законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів.. для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня

2007 року) чинним був ~law22~, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

А тому ОСОБА_1, яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном".

У частині першій, другій статті 182 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід

і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Згідно з частинами 1 -3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01 липня

2004 року № 1952-IV (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до частинами 1 -3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до статті 210 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правочин підлягає державній реєстрації лише

у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

У частинах 3 та 4 статті 334 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає

у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Згідно частини 3 статті 640 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності

і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Відповідно до 657 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває

в податковій заставі.

У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано, що "згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п'ятий пункту

3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи

з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу".

Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" від 11 лютого 2010 року № 1878-VI внесені зміни як до ЦК України щодо виключення державної реєстрації договору та закріплення державної реєстрації права (зокрема, статті 334, 657 ЦК України), так і викладено в новій редакції ~law26~. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" від 11 лютого 2010 року № 1878-VI набрав чинності 01 січня 2013 року.

Колегія суддів вважає, що тлумачення вказаних норм дає підстави для висновку, що до 01 січня 2013 року:

державна реєстрація права власності на нерухоме майно не була безумовною умовою виникнення права власності у набувача такого майна за договором купівлі-продажу;

договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягав нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Право власності на нерухоме майно виникало з моменту здійснення державної реєстрації договору купівлі-продажу (частина 4 статті 334 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин);

для визначення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК України чи ~law28~), слід застосовувати частину 2 статті 4 ЦК України, що закріплює пріоритет норм ЦК України над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК України над нормами інших законів, підтримувався як Конституційним Судом України (рішення від 13 березня

2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанова Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 у справі № 6-59цс13, постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Відповідно до статті 4 ЦК України ~law29~ не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня

1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба з'ясувати неоднозначні моменти і адаптувати норми законодавства до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня

2013 року).

Відповідно до частини 4 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада

2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 334/3161/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов