Ухвала

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 607/3693/17

провадження № 61-26019св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - Державний вищий навчальний заклад "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державного вищого навчального закладу "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України", яка підписана представником Борисом Тарасом Тарасовичем, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року у складі судді Дзюбича В. Л., та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року в складі колегії суддів: Сташківа Б. І., Дикун С. І., Костіва О. З.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року Державний вищий навчальний заклад "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України" (далі - ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.

Горбачевського МОЗ України") звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання.

Позовна заява мотивована тим, що 01 вересня 2006 року між сторонами укладено угоду № 06075 про підготовку фахівця з вищою освітою. Цією угодою передбачено обов'язок відповідача після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров'я, куди випускник буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до бюджету вартість навчання. Після закінчення навчання відповідача в університеті, на підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України" в червні 2012 року від 26 жовтня 2011 року, відповідач направлений на роботу в Збаразьку центральну районну комунальну лікарню Управління охорони здоров'я Тернопільської обласної державної адміністрації на посаду лікаря-хірурга. Наказом ректора Університету від 31 травня 2012 року на підставі результатів державних екзаменів присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.

Згідно наказу начальника Головного управління охорони здоров'я Тернопільської обласної державної адміністрації № 58-к від 21 червня 2012 року "Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури" відповідача було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні. В подальшому відповідно до наказу в. о. голови лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 118-к від 04 серпня 2015 року відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні, проте наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні відповідача звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно статті 38 КЗпП.

Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року вартість навчання відповідача становить 64 492,97 грн. Крім того, за період навчання в університет з вересня 2006 року по червень 2012 року відповідачу було нараховано та виплачено стипендію в розмірі 8 460,07 грн.

ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України" просив стягнути з ОСОБА_1 кошти в розмірі 72 953,04 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України" не доведено, що ОСОБА_1 не виконав умови угоди № 06075 від 01 вересня 2006 року, чим порушив свої зобов'язання перед навчальним закладом. Правових підстав для стягнення вартості навчання немає у зв'язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач, як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення з позовом Закон України "Про освіту" не містить умов про обов'язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.

Суд першої інстанції вказав, що згідно угоди № 06075, укладеної між сторонами
01.09.2006 року відповідач зобов'язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку.

Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.

Тобто умовами угоди передбачено відповідальність студента за відмову виїхати на місце працевлаштування за призначенням. Відповідач був зарахований в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні 21 червня 2012 року, 04 серпня 2015 року прийнятий на роботу на вказану посаду та звільнений із займаної посади 04 листопада 2016 року. Таким чином судом не встановлено того факту, що відповідач відмовився виїхати на місце працевлаштування за призначенням після закінчення навчання у Державному вищому навчальному закладі "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.

Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України". Матеріали справи не містять жодного письмового підтвердження цьому. Окрім того, угодою передбачено відшкодування вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, на даний час відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування. що положення угоди формувались відповідно до чинної на той час статтями 260, 403, 404 ЦПК України №105, Закону України "Про вищу освіту", суд вважає, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов'язали його відшкодувати вартість навчання.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І.

Я. Горбачевського МОЗ України" відхилено. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно Типової угоди № 06075 від 01 вересня 2006 року, відповідач зобов'язується прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів, вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод. Тобто, умовами угоди передбачено відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням. Відповідач не відмовлявся їхати за призначенням (дана обставина позивачем не заперечується і підтверджена матеріалами справи, де відповідач був зарахований в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної лікарні 21 червня 2012 року, 04 серпня 2015 року прийнятий на роботу на вказану посаду та звільнений із займаної посади 04 листопада 2016 року). За не відпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності угодою не передбачено. Змін та доповнень до угоди не вносилось. В рішенні Конституційного суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп-2004 зазначається, що справедливість-одна з основаних засад права та є вирішальною у визначенні права, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Стягнення коштів за навчання ставить в істотні не рівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття ~law29~ від 01 липня 2014 року і які продовжують навчання після прийняття ~law30~, а також порушують норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади.

Позивачем не доведено, що відповідач ОСОБА_1 не виконав умови угоди № 06075 від 01 вересня 2006 року, чим порушив свої зобов'язання перед навчальним закладом.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2017 року представник ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України" - Борис Т. Т. через засоби поштового зв'язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що при ухваленні судових рішень судами не було враховано і застосовано норми частини 3 статті 5 ЦК України, а тому суди дійшли помилкового висновку про те, що норма Закону (частина друга статті 52 Закону України "Про освіту" від 23 травня 1991 року), на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду вже не була чинною. Також позивач не погоджується з висновком судів про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686 (зокрема, пункту 21), як такого що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України "Про вищу освіту".

Рух справи

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2019 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

Суди встановили, що 30 червня 2006 року ОСОБА_1 звернувся до ректора ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України" із заявою про допуск його до участі у конкурсному відборі на денну форму навчання медичного факультету цього університету. У заяві відповідач зобов'язався в разі вступу до університету поїхати на роботу за державним розподілом, а в разі відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом повернути затрачені державою кошти на навчання.

01 вересня 2006 року сторони уклали типову угоду № 06075 про підготовку фахівців з вищою освітою, відповідно до якої вищий заклад освіти зобов'язується оформити студентові направлення на працевлаштування. Натомість студент зобов'язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.

Згідно протоколу від 26 жовтня 2011 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України" у червні 2012 року, ОСОБА_1 направлено на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні Управління охорони здоров'я Тернопільської обласної державної адміністрації.

Наказом ректора Університету від 31 травня 2012 року на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.

Відповідно до наказу начальника Головного управління охорони здоров'я Тернопільської обласної державної адміністрації № 58-к від 21 червня 2012 року "Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури" ОСОБА_1 було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.

Згідно до наказу в. о. голови лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 118-к від 04 серпня 2015 року відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.

Наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 107-к від 04 листопада 2016 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно статті 38 КЗпП.

Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року, зробленого позивачем, вартість навчання відповідача становила 64 492,97 грн.

За період навчання в університеті з вересня 2006 року до червня 2012 року ОСОБА_1 було нараховано та виплачено стипендію в загальному розмірі 8 460,07
грн.

Загальна сума коштів, затрачених на навчання ОСОБА_1, за розрахунками позивача становить 72 953,04 грн.

При відмові в задоволенні позовних вимог, суди вважали, що правових підстав для стягнення вартості навчання немає у зв'язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач, як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення з позовом Закон України "Про освіту" не містить умов про обов'язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до абзацу другого частини 2 статті 54 Закону України "Про вищу освіту" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Згідно абзацу шостого частини 6 статті 64 Закону України "Про вищу освіту" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Колегія суддів вважає, що недопустимим є стягнення стипендії із випускника, в тому випадку, коли він отримував академічну (державну) стипендію та не відпрацював 3 роки, з таких підстав:

(1) аналіз норм ЦК України дає можливість стверджувати, що законодавець встановлює специфічний правовий режим для стипендії. Це проявляється, зокрема, у:

використанні щодо стипендії таких формулювань як: "грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування" (пункт 1 частини 1 статті 1215 ЦК України); "інших соціальних виплат" (частина 1 статті 1227 ЦК України);

наданні для неповнолітніх самостійного права розпоряджатися стипендією та специфічному механізмі обмеження чи позбавлення цього права (стаття 31 ЦК України);

недопустимості повернення стипендії як безпідставно набутого майна (пункт 1 частини 1 статті 1215 ЦК України);

те, шо в справі, яка переглядається, заявлені позовні вимоги внаслідок невиконання укладеного договору в жодній мірі не впливає чи не змінює специфічний правовий режим стипендії встановлений ЦК;

(2) тлумачення абзацу другого частини 2 статті 54 та абзацу 6 частини 6 статті 64 Закону України "Про вищу освіту" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) свідчить, що:

законодавець розмежовує стипендії, що призначаються державою та стипендії, призначені юридичними та фізичними особами, які направили студента на навчання;

право на стипендію виникає через наявність в особи певних особистих "якостей", зокрема успішного навчання;

вочевидь, що з урахуванням специфічної правової природи, законодавець оперує словосполученням "забезпечуються стипендіями";

(3) аналіз Типової угоди № 06075 від 01 вересня 2006 року свідчить, що на випускника покладено обов'язок відшкодувати саме вартість навчання.

Вартість навчання - це вартість тих послуг, які надаються студенту в навчальному процесі. У законодавстві, чинному на момент виникнення спірних правовідносин, відсутній термін "витрати замовника".

Стипендія (лат. stipendium - оклад) - постійна чи тимчасова грошова виплата, що надається регулярно (зазвичай щомісяця) учням і студентам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Стипендія є матеріальною підтримкою (утримання) студента у вигляді грошових виплат. Якщо вартість навчання є витратами закладу освіти, то стипендія сплачується студенту.

Таким чином, до структури всіх витрат, передбачених пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367, отримана студентом стипендія не входить.

Тобто, стипендію не можна вважати ані витратами, ані вартістю навчання. Тому її стягнення з випускника, який не працював за направленням після закінчення вузу, не можливе. Тим більш неможливе стягнення персональної стипендії під час навчання, яка виплачується за особливі досягнення студента і представляє собою грошову виплату за результати навчання.

Тому отримана випускником вищого навчального закладу під час навчання академічна стипендія не входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові у разі неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням.

Варто зауважити, що необхідність вирішення виключної правової проблеми у цій справі Великою Палатою Верховного Суду обумовлена кількома аспектами.

По-перше, у судах першої та апеляційної інстанції перебуває значна кількість справ про стягнення витрат за навчання (у тому числі й стипендії). Зокрема:

справа № 274/2179/19 за позовом Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова доОсоба_1 про стягнення вартості навчання;

справа № 522/14891/19 за позовом Одеського Національного медичного університету до Особа_1 про стягнення витрат на навчання;

справа № 522/13894/18 за позовом Одеського Національного медичного університету до Особа_1 про стягнення суми витрат на навчання;

справа № 120/1660/20-а за позовом Харківського Національного університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба до Особа_1 про відшкодування витрат пов'язаних з утриманням;

справа № 420/3880/20 за позовом Інституту Військово-Морських Сил Національного університету "Одеська морська академія" до Особа_1 про стягнення витрат, пов'язаних з утриманням в вищому навчальному закладі;

справа № 522/6088/19 за позовом Одеського Національного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання;

справа № 607/24181/19 за позовом Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України до ОСОБА_3 про стягнення коштів на навчання;

справа № 127/31395/19 за позовом Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова до ОСОБА_1 про стягнення коштів;

справа № 607/1520/20 за позовом Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України до Особа_1 про стягнення коштів за навчання, та інші.

По-друге, у частині 3 статті 389 ЦПК України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до частині 3 статті 389 ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справи судами першої та апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права з урахуванням таких аспектів розгляду справ про стягнення вартості навчання: визначення цивільно-правового режиму стипендії, розмежування вартості навчання та витрат на навчання; визначення того чи входить стипендія до витрат на навчання, які особа зобов'язана компенсувати у випадку не виконання обов'язку щодо відпрацювання.

Тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права.

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 607/3693/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук