Ухвала

10 червня 2020 року

місто Київ

справа № 214/6174/15-ц

провадження № 61-5443св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - державний нотаріус Третьої криворізької державної нотаріальної контори Рикова Тетяна Валентинівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 09 січня 2004 року між нею та ОСОБА_2 укладений шлюб, який розірвано заочним рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року у справі № 435/9198/12.До моменту укладення шлюбу, на підставі договору дарування від 14 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Чорною О. С., зареєстрованого у реєстрі № 3367, ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1.

Перебуваючи у шлюбі, позивач разом з ОСОБА_2 за рахунок спільних трудових та грошових затрат, зокрема за рахунок кредитних коштів, отриманих за кредитним договором від 06 липня 2005 року № 1/305- МК, укладеним між ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - ВАТ КБ "ПРИВАТБАНК"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний Банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"), отримали дозвіл на зміну цільового призначення згаданого житлового приміщення у нежитлове - магазин непродовольчих товарів, а також здійснили необхідні будівельні та ремонтні роботи з його перепланування та переобладнання, унаслідок чого вартість такого нерухомого майна істотно збільшилася.

06 липня 2012 року ОСОБА_2 без її згоди розпорядився нежитловим приміщенням магазину непродовольчих товарів № 31, вбудованим у перший поверх житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2, на власний розсуд, уклавши зі своєю сестрою ОСОБА_3 договір дарування нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований в реєстрі за № 2131.

Посилаючись на наведене, позивач просила визнати нежитлове приміщення АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі за № 2131.

Уточнивши позовні вимоги, позивач просила: визнати нежитлове приміщення АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та здійснити його поділ між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках - по Ѕ кожному з них; витребувати у ОСОБА_3 на її користь Ѕ частину нежитлового приміщення - магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку

АДРЕСА_3.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідачі заперечували проти задоволення позову у зв'язку з відсутністю правових відстав для його задоволення та недоведеністю заявлених вимог.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося недоведеністю того, що вартість спірного нерухомого майна, набутого ОСОБА_2 до укладення шлюбу з позивачем, істотно збільшилася саме у результаті їх спільної з ОСОБА_1 трудової та грошової участі у здійсненні його переобладнання та проведення ремонтних робіт у період шлюбу. Позивач не надала доказів на підтвердження того, що її внесок у переобладнання спірного приміщення з житлового у нежитлове, у розумінні частини 1 статті 62 СК України, є достатньо значним для можливості визнання зазначеного майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивача у шлюбі з ОСОБА_2 на момент здійснення реконструкції спірного об'єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.

Матеріали справи також не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти, отримані ОСОБА_2 за кредитним договором від 06 липня 2005 року № 1/305- МК, були використані на здійснення переобладнання нерухомого майна та ремонтних робіт у ньому, а тому мотиви участі позивача у поверненні такого кредиту, отриманого одним з подружжя на споживчі цілі, не мають правового значення для вирішення спору. Натомість, як зазначали відповідачі та підтвердила у судовому засіданні свідок ОСОБА_4, грошові кошти на проведення робіт з переобладнання та ремонту спірного нерухомого майна надали саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Крім того, наявні у ОСОБА_2 доходи від здачі в оренду належного йому на праві особистої приватної власності об'єкта нерухомого майна дають підстави для висновку про можливість виконання ним зазначених робіт за рахунок власних коштів.

Вирішуючи питання про те, чи можна вважати істотним збільшення вартості спірного нерухомого майна унаслідок його переобладнання, здійсненого під час шлюбу сторін, суд першої інстанції виходив з того, що висновок судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386 не є допустимим доказом на підтвердження зазначених обставин, оскільки оцінку та визначення ринкової вартості судовим експертом проведено з порушенням вимог пункту 15 Національного стандарту № 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440, оскільки аналоги за площею, місцем розташування, територіальною дислокацією, типом приміщень підібрано з житлового фонду, тоді як об'єктом дослідження є нежитлове приміщення (магазин), що, у свою чергу, призвело до завищення вартості об'єкта оцінки.

Урахувавши, що позивачем не спростовано того, що на момент відчуження ОСОБА_3 нежитлове приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_3, належало ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, суд першої інстанції дійшов висновку, що укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року без згоди ОСОБА_1 не суперечить чинному законодавству.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Саксаганського районного суду м.

Кривого Рогу від 08 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлове приміщення АДРЕСА_4.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 32,80 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_3.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 67,20 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_3.

Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований в реєстрі за № 2131.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 32,80 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першомуповерсі житлового будинку АДРЕСА_3.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 67,20 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першомуповерсі житлового будинку АДРЕСА_3.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за час шлюбу сторін у результаті їх спільних трудових та грошових затрат, а саме проведеного переобладнання та ремонтних робіт, відбулося значне поліпшення та збільшення вартості спірного нерухомого майна, яке нерозривно пов'язане з об'єктом нерухомості, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386, достовірність якого відповідач у встановленому процесуальним законом порядку не спростував, а тому наявні підстави для визнання частки у нежитловому приміщенні магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку

АДРЕСА_3, на яку відбулося збільшення вартості належного ОСОБА_2 майна, спільною сумісною власністю подружжя.

Укладення ОСОБА_2 у липні 2005 року, тобто у період отримання дозволу на проведення переобладнання квартири АДРЕСА_1 у нежитлове приміщення з подальшим проведенням у ньому ремонтних робіт, кредитного договору з ВАТ КБ "ПРИВАТБАНК", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", за умовами якого він отримав грошові кошти у розмірі 15 000,00 дол. США на споживчі цілі, за відсутності доказів на підтвердження посилань відповідача на спрямування зазначених коштів на розвиток підприємницької діяльності, а також ураховуючи, що остаточне погашення кредиту відбулося 11 листопада 2009 року, не спростовує того, що погашення кредиту відбувалося за рахунок коштів сімейного бюджету подружжя і що зазначені кошти були використані саме на проведення переобладнання та ремонтних робіт у спірному об'єкті нерухомого майна.

Під час визначення часток кожного з подружжя у зазначеному об'єкті нерухомості суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386, вартість спірного нерухомого майна за рахунок проведених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу переобладнання та ремонтних робіт збільшилася на 270 935,00 грн, що становить 65,60 процентів його вартості. З огляду на наведене апеляційний суд вважав наявними підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 62 СК України та визнання у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на 32,80 процентівспірного нежитлового приміщення, що становить половину частки майна, вартість якої істотно збільшилася у своїй вартості за рахунок спільних трудових та грошових затрат подружжя, за ОСОБА_2 - права власності на 67,20 процентів приміщення.

Зважаючи на те, що розпорядження спільним майном шляхом укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року відбулося без згоди ОСОБА_1 як співвласника такого майна, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним та витребування спірного об'єкта нерухомого майна на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пропорційно розмірам належних кожному із них часток у зазначеному майні є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Уберезні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_2, у якій він просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року та направити справу на новий розгляд, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовуєтьсятим, що, визнаючи нежитлове приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, розташоване за адресою: проспект АДРЕСА_2, спільною частковою власністю подружжя, суд апеляційної інстанції не врахував, що зазначене нерухоме майно він набув до шлюбу з позивачем, а тому воно належить йому на праві особистої приватної власності. ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження її трудової та грошової участі у збільшенні вартості зазначеного майна, ураховуючи, що на час здійснення реконструкції спірного нерухомого майна вона не працювала та не мала доходу, за рахунок якого міг погашатися кредит, отриманий ним у ВАТ КБ "ПРИВАТБАНК", а також ніколи не працювала у магазині, не здійснювала підприємницької діяльності та не була зареєстрована як підприємець, а тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 62 СК України. Натомість суд першої інстанції правильно зазначив, що самий лише факт перебування позивача у шлюбі на момент здійснення реконструкції спірного нерухомого майна, яке належало йому на праві особистої приватної власності, не є достатньою підставою для визнання його об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На переконання ОСОБА_2, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вийшов за межі заявлених ОСОБА_1, згідно з уточненою позовною заявою, вимог та за власною ініціативою визнав недійсним договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року, укладений між заявником та ОСОБА_3, а також безпідставно вирішив питання про витребування у ОСОБА_3 на його користь 67,20 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, хоча ні він, ні позивач такої вимоги не заявляли.

Вирішуючи питання про витребування спірного нежитлового приміщення, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на відсутність підстав для визнання ОСОБА_3 недобросовісним набувачем зазначеного майна, оскільки на момент укладення договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року судового рішення про визнання його спільним сумісним майном подружжя не існувало, а тому на момент його відчуження він діяв як одноособовий власник.

Крім того, на час укладення правочину ОСОБА_3 була обізнана про те, що квартира АДРЕСА_1 набута ним у власність до укладення шлюбу з позивачем та ОСОБА_1 не брала участі у її переобладнанні у нежитлове приміщення і здійсненні ремонтних робіт.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У вересні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5, у якому вона просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права. Посилання заявника на ті обставини, що проведення робіт з переобладнання житлового приміщення за адресою: проспект АДРЕСА_5, у нежитлове, а також ремонтні роботи було виконано ним не за рахунок коштів подружжя, а за рахунок власних коштів, отриманих у позику від матері ОСОБА_4 та сестри ОСОБА_3, як правильно зазначив апеляційний суд, належними та допустимими доказами не підтверджені. Під час розгляду справи ні ОСОБА_4, ні ОСОБА_3 не підтвердили наявність у них фінансової можливості для проведення ремонтних та реконструкційних робіт у спірному нерухомому майні. Крім того, у період з 30 серпня 2001 року до 29 грудня 2005 року та з 01 січня 2006 року до 03 травня 2007 року ОСОБА_3, а також у період з 01 липня 2002 року до 27 грудня 2005 року та з 01 січня 2006 року до 03 травня 2007 року ОСОБА_4 перебували з ОСОБА_2 у трудових відносинах як наймані працівники, що спростовує посилання заявника на проведення ремонтних робіт у спірному нежитловому приміщенні за їх рахунок.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ"

(далі - ~law64~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law65~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law66~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у березні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law67~.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ПЕРШОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив в межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанційвстановлено, що на підставі договору дарування від 14 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Чорною О. С., зареєстрованого у реєстрі за № 3367, ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1. Вартість зазначеної квартири за згаданим договором дарування на дату вчинення правочину складала 13 012,00 грн.

09 січня 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб, який розірвано заочним рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року у справі № 435/9198/12.

Рішенням виконавчого комітету Криворізької міської ради Дніпропетровської області від 08 червня 2005 року № 309 "Про переведення житлових приміщень у нежитлові" за наслідками розгляду, у тому числі, заяви ОСОБА_2 про переведення у нежитлове приміщення (з наступним переобладнанням) квартири за адресою: проспект АДРЕСА_5, вирішено перевести зазначене житлове приміщення у нежитлове з правом спільного користування земельною ділянкою прибудинкової території відповідно до частки власності у споруді житлового будинку; надано дозвіл на перепланування та переобладнання зазначеного приміщення для потреб його власника.

06 липня 2005року між ОСОБА_2 та ВАТ КБ "ПРИВАТБАНК" укладений кредитний договір № 1/305- МК, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 15 000,00 дол. США на споживчі цілі, зі сплатою 16,00 процентів річних за користування кредитом, зкінцевим терміном повернення кредитних коштів 06 липня 2010 року. На забезпечення виконання зобов'язань за зазначеним кредитним договором, 06 липня 2005 року між ОСОБА_2 та ВАТ КБ "ПРИВАТБАНК" укладений договір іпотеки № 1/305- МК/1, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Перекопською І. С., зареєстрований у реєстрі за № 2569, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_6

Ремонтно-будівельні роботи з переобладнання житлової квартири АДРЕСА_1 у нежитлове приміщення проводилися у період з листопада 2005 року до лютого 2006 року.

На підставі рішення виконавчого комітету Криворізької міської ради Дніпропетровської області від 13 червня 2012 року № 192 "Про оформлення прав власності на об'єкти нерухомого майна" 25 червня 2012 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нежиле приміщення магазину непродовольчих товарів після реконструкції квартири, вбудованого у перший поверх житлового будинку, загальною площею 43,4 кв. м, та 28 червня 2012 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежиле приміщення АДРЕСА_4.

06 липня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі № 2131, за умовами якого дарувальник безоплатно передав у власність сестрі, обдаровуваній, нежитлове приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, вбудоване у перший поверх житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2. ОСОБА_1, як дружина дарувальника, не надавала згоди на укладення зазначеного правочину.

Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386:

на період оцінки у травні 2014 року ринкова вартість квартири АДРЕСА_1, до моменту її переведення з житлового в нежитловий фонд, повної реконструкції і ремонту її під магазин непродовольчих товарів, складала 142 082,00 грн;

на період оцінки у травні 2014 року ринкова вартість нежитлового приміщення АДРЕСА_1, після переведення з житлового в нежитловий фонд, повної реконструкції і ремонту її під магазин непродовольчих товарів, складала 413 017,00 грн;

вартість зазначеного помешкання за рахунок переведення з житлового в нежитловий фонд, повної реконструкції і ремонту її під магазин непродовольчих товарів, збільшилася на суму 270 935,00 грн.

Оцінка аргументів касаційної скарги

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що заявник вважає, що спірне майно є предметом особистої приватної власності, оскільки набуто до укладення шлюбу та покращене під час шлюбу за рахунок його особистих коштів, а тому не є предметом спільної сумісної власності подружжя.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено

у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до частини 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який заперечує її застосування.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені статтею 57 СК України, відповідно до пунктів 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частини 1 статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин правила статті 62 СК України, зробив висновок про виникнення у колишнього подружжя права спільної часткової власності з визначенням нерівних розмірів часток у такому праві, а саме: визнано за ОСОБА_2 право власності на 67,20 процентів нежитлового приміщення магазину та за ОСОБА_1 - на 32,80 процентів.

На переконання колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, таке розуміння положення статті 62 СК України не відповідає її буквальному змісту та правовій природі права спільної сумісної власності.

Про правовий режим спільної власності

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Отже, спільна сумісна власність виникає, за загальним правилом, у тих випадках, які прямо передбачені законом. В усіх інших випадках, зокрема створення спільного майна чи набуття його кількома особами, у співвласників виникає право спільної часткової власності.

Відповідно, за правилами статті 62 СК України за наведених умов у подружжя виникло саме право спільної сумісної власності. Право спільної сумісної власності, на відміну права спільної часткової власності, не передбачає виникнення права власності на частку у такому майні. Це є право власності без права на частку. Питання про визначення розміру часток у спільному сумісному майні подружжя можливо вирішувати винятково під час поділу об'єкта права спільної сумісної власності. При цьому, під час поділу діє презумпція рівності часток співвласників у праві на такий спільний об'єкт.

Колегія суддів Верховного Суду в оцінці змісту застосовуваних до спірних правовідносин норм права виходить з того, що правила статті 62 СК України передбачають єдиний наслідок її застосування за наявності існування умов, визначених у цій статті. Таким наслідком є зміна правового режиму особистого майна одного з подружжя, яке внаслідок спільних дій чи затрат подружжя істотно збільшилося у вартості, на інший правовий режим спільної власності. Тобто, режим особистого майна одного з подружжя трансформується у правовий режим спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 62 СК України не містить будь-яких вказівок стосовно врахування вартості особистого (роздільного) майна, вкладеного у змінене майно, що стає спільним майном подружжя.

Щодо співвідношення правила статті 62 СК України з правилом статті 62 СК України

Правила статті 62 СК України не підлягають застосуванню одночасно з правилами статті 57 СК України.

Стаття 57 СК України містить загальне правило про те, що майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, а також, зокрема, отримане за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; або за кошти, які належали їй, йому особисто, є особистою приватною власністю одного з подружжя.

За своїм змістом, ця норма є загальною і запроваджує універсальне правило про правовий режим особистого майна одного з подружжя.

Загальні норми права - це норми, що поширюються на рід певних відносин у цілому.

Водночас, правила статті 62 СК України становлять виняток із цих правил і розраховані на випадки, коли особисте майно за рішенням суду визнається спільним (у разі істотного збільшення вартості особистого майна) і отже включається до складу спільного майна подружжя і, у подальшому, таке майно підлягає поділу між подружжям у рівних частках.

Таким чином, стаття 62 СК України містить спеціальні норми, які враховують особливості конкретних випадків.

Спеціальні норми права - це норми, що встановлюються з метою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, що регулюється загальною нормою права. Фактично, спеціальні норми є винятками із загальних норм та встановлюють правила поведінки, відмінні від тих, які передбачені загальними нормами права.

Вирішуючи питання застосування до спірних правовідносин правил

статей 57 та 62 СК України, судам необхідно застосовувати правило про співвідношення загальних і спеціальних норм, відповідно до якого, якщо існує спеціальна норма, то загальна норма не застосовується.

Резюмуючи, необхідно зазначити про таке: якщо суд встановив наявність підстав для застосування правил статті 62 СК України (спеціальна норма), то він визнає особисте майно одного з подружжя спільною сумісною власністюподружжя в цілому і вправі надалі здійснити його поділ в загальному порядку. Правила статті 57 СК України (загальна норма) у такому випадку не підлягають застосуванню. І навпаки, якщо відсутні підстави, передбачені правилом статті 62 СК України для визнання особистого майна спільним майном подружжя, не підлягають застосуваннюнаслідки, визначені у статті 62 СК України, і спільною може бути визнана лише та частина такого майна, поліпшення якої здійснене подружжям. Під час вирішення таких спорів необхідно керуватися правилами статей 57, 60 СК України, а не статті 62 СК України.

Таким чином, відповідно до буквального змісту статті 62 СК України, якщо є підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном подружжя, воно може бути визнано таким лише повністю

(без вирахування вартості особистого майна). У подальшому, поділ такого майна необхідно здійснювати за загальними правилами, тобто порівну, або в нерівних частках, якщо для цього є передбачені у статті 70 СК України підстави відступити від засад рівності часток подружжя.

Колегія суддів наголошує, що у разі наявності підстав, передбачених у частині 1 статті 62 СК України, змінене майно за рішенням суду надалі належатиме подружжю на праві спільної сумісної власності, а не часткової.

З урахуванням наведеного, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховний Суд дійшла переконання, що наявні підстави для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеним у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.Верховний Суд України у цій постанові у справі за подібних правовідносин зазначив, що, визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

При цьому, наведений правовий висновок вступає у логічне протиріччя з висновками, викладеними у попередньому абзаці цієї постанови, оскільки за її текстом зазначено, що частині 1 статті 62 СК України визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як частині 1 статті 62 СК України встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності подружжя.

Необхідно розрізняти правові ситуації, коли кожний з подружжя вносить особисті кошти для придбання (набуття) спільного майна під час перебування у шлюбі, з однієї сторони, та перетворення роздільного майна одного із подружжя в результаті внесків іншого з подружжя у спільне майно. Для першого прикладу дійсно необхідно застосовувати у системному поєднанні правила статей 57 та 60 СК України; для другого випадку - у попередньому, й у чинному законодавстві міститься спеціальне правило статті 62 СК України.

Отже, за змістом диспозиції частини 1 статті 62 СК України усе майно, яке було особистим (роздільним) та правовий режим якого трансформувався, разом з усіма збільшеннями та покращеннями перетворюється у спільне сумісне майно подружжя. У такому майні не можна враховувати вартість майна до його перетворення у спільне, яке належало одному з подружжя, з метою залишення його у власності одного із подружжя. Саме таким є буквальне розуміння змісту статті 62 СК України, іншетлумачення змісту цієї статті неможливе.

Колегія суддів під час вирішення цієї справи наголошує на тому, що питання виникнення права спільної сумісної власності та питання його поділу не можна суміщати, оскільки це є різними логічними діями, які саме у такій послідовності підлягають вирішенню.

Про необхідність врахувати волю законодавця під час визначення дійсного змісту статті 62 СК України

Порівняльний аналіз норм права, викладених у статті 25 Кодексу про шлюб та сім'ю України (який втратив чинність з 01 січня 2004 року на підставі СК України, далі - КпШС України) та у статті 62 СК України, свідчить, що законодавець в Україні є послідовним у запровадженні та збереженні норм поведінки, викладених у статті 62 СК України, оскільки аналогічна норма була передбачена також у статті 25 КпШС України. Правилами статті 25 КпШС України, так само як й правилами статті 62 СК України, передбачені однакові правові наслідки у разі, якщо особисте майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Відповідно, можна стверджувати про сталість і послідовність волі законодавця, спрямованої на збереженняаналізованого спеціального правила, що виключає можливість іншого, ніж буквальне за змістом, його тлумачення.

Колегія суддів виходить з того, що зміст нормативно-правового акта необхідно визначати відповідно до волі законодавця, реалізованої у виді певного загальнообов'язкового правила поведінки.

Щодо суперечливої та непослідовної судової практики застосування правил статті 25 КпШС України та статті 62 СК України

Колегія суддів констатує, що окреслена правова проблема є винятковою за своїм значенням, оскільки її існування продовжується тривалий період часу, протягом якого існує різноманітна та відмінна судова практика, у тому числі у судах касаційної інстанції та Верховних Судах в Україні.

Так, колегія суддів констатує, що і протягом застосування правил статті 25 КпШС України, і під час застосування правил статті 62 СК України судова практика не була єдиною. Правила цих статей розуміли і тлумачилинеоднаково, що свідчить про відсутність єдиного підходу до їх розуміння, а отже і про відмінності правозастосування.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04 жовтня 1991 року "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян нажилий будинок" роз'яснено, щобудинок, якийналежаводномуз подружжя, можебутивизнанийзгідно зістатті 25 КпШС України спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудовихабогрошовихзатратдругого з подружжя або їх обох. При цьому на суму вартості будинкудойого поліпшеннязбільшуєтьсячасткаодногозподружжя, якомувін належав, у тому числі і у випадках, коли суд відступає від начала рівностічастокподружжявспільнійсуміснійвласностіз урахуваннямінтересівнеповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України",вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22,25,27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС України).

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" визначено, що майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи правила статті 62 СК України у рішенні від 03 липня 2013 року у справі № 6-13129св13, дійшов висновку, що якщо суд визнає роздільне майно дружини або чоловіка спільним майном подружжя, він не визначає часток кожного з подружжя у праві на це майно, у тому числі з врахуванням вартості первинного майна. Майно вважається спільним без визначення часток. Такі частки можуть визначатися лише у разі поділу майна подружжя. При цьому застосовуються правила статті 70 СК України. Зазначена норма не передбачає можливості збільшення частки одного з подружжя у майні на тій підставі, що у спільне майно ввійшло первісне майно, яке істотно поліпшилось за час шлюбу. Тобто розподіл спільного майна подружжя повинен здійснюватися за загальними правилами, тобто порівну (або в нерівних частках, якщо для цього існують передбачені частинами 2 та 3 статті 70 СК України підстави).

Натомість, Верховний Суд у постановах від 17 квітня 2019 року у справі № 541/2734/16-ц (провадження № 61-3125св19), від 01 квітня 2020 року у справі справа № 751/1649/17 (провадження № 61-11978св19), погодившись із правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17, зазначив, що спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок обставин, передбачених законом.

Наведена непослідовна та суперечлива практика, що склалася протягом тривалого часу, також свідчить про існування виключної правової проблеми, яка підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної судової практики.

Колегія суддів переконана, що для тлумачення правил статті 62 СК України, викладених у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17, відсутні законодавчо визначені передумови, про що зазначено у мотивувальній частині цієї ухвали.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Перша підстава направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Враховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування правил статті 62 СК України, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17, з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї ухвали.

Без відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у зазначеній постанові Верховного Суду України, що належить до процесуальних повноважень Великої Палати Верховного Суду, правильно сформувати правову позицію у цій справі та у такій категорії судових спорів є неможливим.

Відповідно до підпункту 7 пункту 1 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Друга підстава направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Колегія суддів дійшла висновків, що непослідовність та суперечливість судової практики протягом тривалого періоду часу свідчить про існування виключної правової проблеми, яка підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної судової практики.

Відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Передача справи, що переглядається, на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з метою забезпечення принципу правової визначеності в державі.

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавствапризводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Наявність різних підходів щодо тлумачення норм матеріального права у подібних правовідносинах призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов'язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (ЄСПЛ "Brezovec v. Croatia", no. 13488/07,29 March 2011).

Розходження у практиці вищого суду за умови, якщо він є останньою інстанцією у справі і його рішення є остаточними, неприпустимі й призводять до порушення права особи на суд.

Європейський суд з прав людини зазначає, що відсутність механізму, який забезпечує узгодженість практики національних судів, утворює стан постійної невизначеності (ЄСПЛ "Tudor Tudor v. Romania", no. 21911/03, § 31,24 March 2009).

Керуючись частиною п'ятою статті 403,415,416,підпунктом 7 пункту 1 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

Ухвала складена та оформлена іншим суддею-доповідачем Погрібним С. О. в порядку частини 3 статті 415 ЦПК України.