Історія справи

Ухвала ККС ВП від 14.06.2021 року у справі №447/1849/20

Ухвала

Іменем України

06 липня 2021 року

м. Київ

справа № 447/1849/20

провадження № 51-2871 ск 21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Луганського Ю. М.,

суддів: Анісімова Г. М., Ковтуновича М. І.,

розглянувши касаційну скаргу законного представника потерпілого ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного суду від

27 квітня 2021 року щодо засудженого ОСОБА_2,

встановив:

Вироком Миколаївського районного суду Львівської області від 28 січня 2021 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 125 КК України до покарання у виді арешту на строк 2 місяці.

Цивільний позов ОСОБА_3 задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на її користь

1845,70 грн майнової шкоди та 30 000 грн моральної шкоди.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_2 та його захисника Магарського М. З. задоволено частково, вирок Миколаївського районного суду Львівської області від 28 січня 2021 року змінено: пом'якшено ОСОБА_2 призначене покарання за ч. 2 ст. 125 КК України до 240 годин громадських робіт; зменшено розмір відшкодування за завдану моральну шкоду до 20 000 грн.

За вироком суду ОСОБА_2 визнаний винуватим у тому, що він 13 червня 2020 року, близько 20 год, перебуваючи на спортивному майданчику по вул. Д. Галицького

у м. Миколаїв Львівської області, маючи умисел на спричинення тілесних ушкоджень, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, прикладаючи фізичну силу, схопив правою рукою за ліву руку малолітнього ОСОБА_1,2009 року народження, та завдав йому кулаком лівої руки удар по правій щоці, внаслідок чого потерпілий впав на землю. Перебуваючи на землі ОСОБА_2 знову завдав потерпілому 4 удари правою ногою по тілу, чим спричинив малолітньому ОСОБА_1 легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я.

В касаційній скарзі законний представник потерпілого ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невірну правову оцінку обставин, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. В обґрунтування вказує, що пом'якшене ОСОБА_2 апеляційним судом покарання не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість. Стверджує, що судом невірно враховано наявність у засудженого 3 групи інвалідності, а також не в повній мірі прийнято до уваги ту обставину, що кримінальне правопорушення вчинене відносно малолітньої дитини. Посилається на відсутність висновку судово-медичної експертизи, яка б підтверджувала неможливість ОСОБА_2 відбувати покарання у виді арешту за станом здоров'я, та вказує на відсутність доказів того, що засуджений є єдиною особою, яка опікується своїм батьком похилого віку. Окрім цього, ОСОБА_3 не погоджується зі зменшенням розміру відшкодування моральної шкоди, зазначаючи, що суд своє рішення в цій частині не мотивував та не врахував, що вказаний розмір відшкодування не в достатній мірі відповідатиме ступеню моральних страждань малолітнього потерпілого. Крім цього, просить зупинити виконання оскаржуваної ухвали апеляційного суду.

Перевіривши касаційну скаргу та долучену до неї копію оскаржуваного судового рішення, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 2 частини 2 статті 428 КПК України з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення та правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 125 КК України, а також вирішення цивільного позову в частині стягнення матеріальної шкоди в касаційній скарзі не оспорюються.

Зі змісту скарги вбачається, що вказуючи на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість, ОСОБА_3 фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначенняпокарання, які пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

Разом із тим, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України, при призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного, обставини, які обтяжують та пом'якшують покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК України.

Відповідно до частини 2 статті 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.

Таким чином, вказаною правовою нормою встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання.

Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з позиції суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Як слідує зі змісту оскаржуваної ухвали, апеляційний суд змінюючи вирок суду першої інстанції дійшов висновку, що призначаючи ОСОБА_2 покарання суд не в повній мірі дотримався вимог КК України, при цьому зазначив, що незважаючи на інші, більш м'які, основні види покарань, передбачені санкцією ч. 2 ст. 125 КК України, місцевий суд призначив обвинуваченому покарання у виді арешту, яке є хоча і не найсуворішим із покарань, передбачених санкцією статті, за якою його визнано винуватим, при цьому не зазначив чому менш суворі види покарання (штраф, громадські та виправні роботи) будуть не дієвими та не забезпечать виправлення засудженого.

Так, суд першої інстанції вірно врахував те, що обвинуваченим вчинено кримінальний проступок та наявність обставини, що обтяжує покарання, разом із тим, судом належним чином не були враховані дані про особу винного, який раніше не судимий, вину визнав частково, сприяв розкриттю злочину, щиро розкаявся у вчиненому, в суді апеляційної інстанції попросив у потерпілого пробачення, визнав повністю цивільний позов в частині відшкодування матеріальної шкоди, а також не враховано його вік, а також те, що він є інвалідом ІІІ групи, одноосібно здійснює щоденний догляд за своїм батьком похилого віку, є його єдиним утриманцем, проживає з ним за різними адресами, хоча і в межах одного населеного пункту.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що з огляду на характер кримінального проступку, вчиненого обвинуваченим, обставини його скоєння, призначене ОСОБА_2 покарання у виді арешту не буде в повній мірі відповідати меті покарання, та пом'якшив покарання призначивши його у виді громадських робіт в максимальному розмірі. Саме таке покарання, буде дієвим та сприятиме перевихованню обвинуваченого та запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень, а також надасть можливість продовжити здійснювати догляд за своїм батьком, який в умовах ізоляції обвинуваченого від суспільства, навіть строком на 2 місяці, може залишитись без утримання та опіки, що сприятиме позбавленню останнього гарантій, як особи похилого віку.

Разом з цим, колегія суддів зауважує, що суд апеляційної інстанції пом'якшуючи призначене покарання, не обґрунтовував своє рішення неможливістю обвинуваченого за станом здоров'я відбути покарання у виді арешту, а виходив ізпрезумпції призначення більш м'якого покарання, оскільки місцевим судом не враховано та стороною обвинувачення не доведено, що менш суворий вид покарання є недостатнім для досягнення мети покарання.

На переконання Верховного Суду, пом'якшуючи ОСОБА_2 покарання, апеляційний суд дотримався вимог статей 50, 65 КК України, та призначив покарання в межах дискреційних повноважень, яке в повній мірі відповідає загальним засадам, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, є достатнім для його виправлення та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Підстав вважати, що призначене ОСОБА_2 покарання є явно несправедливим через м'якість та що при його призначенні було неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, Верховний Суд не вбачає, оскільки у даній конкретній справі досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, а також враховано інтереси усіх суб'єктів кримінально-правових відносин.

Що стосується доводів касаційної скарги про безпідставність зменшення розміру стягнутої моральної шкоди, то вони є неспроможними з огляду на таке.

Виходячи зі змісту ст. 128 КПК України потерпілий у кримінальному провадженні має право заявити цивільний позов.

Цивільний позов розглядається у кримінальному провадженні за правилами визначеними КПК України, при цьому застосовуються норми ЦПК України.

За приписами ст. 129 КПК України ухвалюючи обвинувальний вирок суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

За приписами ч. 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Таким чином, законом установлено загальні критерії щодо меж судової дискреції у вирішенні питання про розмір грошового відшкодування моральної шкоди. Тобто визначення розміру такого відшкодування становить предмет оціночної діяльності суду, та має знайти своє відображення у судовому рішенні шляхом наведення відповідних мотивів.

Із копії ухвали апеляційного суду убачається, що суд, змінюючи вирок в частині зменшення відшкодування моральної шкоди, дійшов правильного висновку, що місцевий суд в повній мірі не дотримався наведених законодавчих вимог, належним чином, не мотивував своє рішення в частині стягнення моральної шкоди саме в розмірі 30 000 грн.

Задовольняючи частково апеляційні скарги сторони захисту, суд апеляційної інстанції вирішив, що саме стягнення моральної шкоди у розмірі 20 000 гривень відповідатиме вимогам розумності, виваженості та справедливості, при цьому врахував ступінь, обсяг, тривалість моральних стражп. 2 ч. 2 ст. 428 КПК Україниного представника, характер протиправних дій обвинуваченого, його майновий стан, який не працює, отримує пенсію по інвалідності.

З таким рішенням погоджується і суд касаційної інстанції, оскільки відсутні підстави вважати такий розмір стягнутого відшкодування моральної шкоди необґрунтованим.

Апеляційний розгляд справи проведений з дотриманням вимог кримінального процесуального закону. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Переконливих підстав для скасування судового рішення з касаційної скарги законного представника не вбачається.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_3 та вважає, що у відкритті провадження, на підставі

п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, слід відмовити.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 430 КПК України суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття касаційного провадження вирішує питання про зупинення виконання судових рішень, які оскаржуються. Отже, за відсутністю підстав для відкриття касаційного провадження таке питання не вирішується.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд

постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою законного представника потерпілого ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року щодо засудженого ОСОБА_2.

Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

Ю. М. Луганський Г. М. Анісімов М. І. Ковтунович